Так ось чому Пентуер виступав проти війни, а Мефрес підтримував його...
— Коли це сталося? Де? — спитав царевич.
— Здається, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета під Мемфісом, — відповів Гірам. — А коли?.. Добре не знаю, але, здається, того дня, як ти виїжджав з Мемфіса.
"От негідники! — думав намісник. — То оце так вони шанують моє становище... Виходить, вони дурили мене, показуючи стан держави? Якийсь добрий бог будив мої сумніви в храмі
Після хвилинної внутрішньої боротьби він сказав:
— Неймовірно!.. І доти я не повірю в те, що ти кажеш, доки ти не даси якихось доказів,
— Докази будуть, — відповів Гірам. — З дня на день може приїхати до Пі-Баста великий ассірійський посол Саргон, друг царя Ассара. Він прибуде нібито на прощу до храму Ашторет, принесе дари тобі, царевичу, та його святості, а потім ви укладете угоду. Насправді ж скріпите печаттю те, що вирішили жерці на погибель Фінікії, а може, й на ваше лихо.
— Ніколи! — вигукнув царевич. — Яку ж винагороду Ассірія мусила б дати Єгиптові?..
— Оце мова, гідна царя: яку винагороду дістав би Єгипет? Бо для держави кожна угода добра, аби тільки вона щось на цьому виграла. І, власне, це мене дивує, — вів далі Гірам, — що Єгипет робить невигідну для себе справу. Адже Ассірія забере, крім Фінікії, майже всю Азію, а вам, ніби на глум, лишить ізраїльтян, філістимлян та Сінайський півострів. Звичайно, що в такому разі пропаде належна Єгиптові данина і фараон ніколи не забере цих ста п'яти тисяч талантів.
Намісник похитав головою.
— Ти не знаєш, — сказав він, — єгипетських жерців. Жоден з них не прийняв би такої угоди...
— Чому? Фінікійське прислів'я мовить: "Краще ячмінь у стодолі, ніж золото в пустелі". Можливо, Єгипет, відчувши свою слабкість, схотів би краще задарма мати Сінай і Палестину, аніж воювати з Ассірією. Але ось що мене дивує... Адже не Єгипет, а Ассірію зараз легше перемогти: в неї ускладнення на північному сході, війська у неї мало, та й те нікудишнє. Якби Єгипет напав на неї зараз, він переміг би цю державу, забрав би незмірні скарби з Ніневії й Вавілона і раз і назавжди встановив би свою владу в Азії.
— Ну от, ти сам бачиш, що такої угоди не може бути, — мовив Рамзес.
— Я тільки в одному випадку зрозумів би таку угоду, якби жерці хотіли знищити владу фараона в Єгипті... А вони до цього прагнуть ще з часів твого діда, царевичу.
— Ти знову кажеш щось несусвітне, — відповів намісник. Але в душі відчув неспокій.
— Може, я й помиляюсь, — відповів Гірам, пильно дивлячись йому в вічі. — Але вислухай мене, царевичу.
Він присунув свого стільця ближче і мовив стишеним голосом:
— Якби фараон оголосив війну Ассірії і виграв її, він мав би: велике віддане йому військо, сто тисяч несплаченої данини, близько двохсот тисяч талантів з Ніневії й Вавілона, нарешті, зо сто тисяч талантів щороку з підкорених країн. Такі величезні багатства дозволили б йому викупити заставлені в жерців маєтки і назавжди покласти край їхньому втручанню до правління державою.
У Рамзеса заблищали очі. Гірам говорив далі:
— А зараз військо залежить від Гергора, а отже, від жерців, і, за винятком найманих полків, фараон на випадок війни спертись на нього не зможе. До того ж фараонова скарбниця порожня, а більша частина його маєтків належить храмам. Фараон хоча б на утримання двору щороку мусить робити нові борги, а оскільки фінікійців у вас уже не буде — ви муситимете позичати в жерців... Таким чином, за десять років його святість (хай він живе вічно!) втратить решту своїх маєтків. А що ж буде далі?
На чолі в царевича виступили краплини поту. — Тож бачиш, достойний повелителю, — мовив Гірам, — що тільки в одному випадку жерці могли б, навіть змушені були б, прийняти найганебнішу угоду з Ассірією, якби вони хотіли принизити і знищити владу фараона... Але може бути й інша причина: якщо Єгипет настільки ослаб, що потребує миру за будь-яку ціну...
Царевич схопився з місця.
— Мовчи! — вигукнув він. — Для мене краще зрада найвірніших слуг, аніж таке ганебне безсилля країни! Єгипет мусив би віддати Ассірії Азію... Але ж через рік і сам би потрапив у її ярмо, бо, підписуючи таку угоду, він визнав би своє безсилля...
Царевич збуджено ходив по кімнаті, а Гірам дивився на нього чи то з жалем, чи то із співчуттям. Раптом Рамзес зупинився перед фінікійцем і мовив:
— Це все брехня!.. Якийсь спритний шахрай обдурив тебе, Гіраме, і ти йому повірив. Якби така угода існувала, її уклали б у найбільшій таємниці. А в такому разі один із чотирьох жерців, яких ти назвав, був би зрадником не тільки фараона, але й своїх співучасників по змові.
— Там міг бути ще п'ятий, який їх підслухував, — відповів Гірам.
— І продав тобі таємницю? Гірам усміхнувся.
— Мені дивно, — мовив фінікієць, — що ти досі не пізнав, яку владу має золото.
— Але подумай, князю, адже наші жерці мають більше золота, ніж ти — найбагатший з багатіїв...
— Однак я не проти, коли мені прибуде ще хоч драхма. То чого ж інші мали б відкинути таланти?..
— Бо вони слуги богів, — мовив запально царевич, — бо вони боялися б їхньої кари...
Фінікієць усміхнувся.
— Я бачив багато храмів різних народів, — відповів він, — а в тих храмах великі й малі статуї — дерев'яні, кам'яні і навіть золоті. Але богів не зустрічав ніде...
— Блюзнір! — вигукнув Рамзес. — Я бачив богів, відчував на собі їхню руку, чув голос...
— Де це було?
— В храмі богині Гатор: перед її вівтарем і в моїй келії.
— Удень?
— Вночі... — відповів царевич і замислився.
— Уночі ти чув мову богів і відчував їхню руку, — повторив фінікієць, наголошуючи на кожному слові. — Уночі можна побачити багато дивних речей. Як це було?..
— Мене щось хапало за голову, плечі й ноги, і присягаюсь...
— Тсс!.. — перебив його Гірам з усміхом. — Не треба присягатись даремно.
Якусь мить він пильно вдивлявся в Рамзеса своїми проникливими, розумними очима і, помітивши, що в душі юнака прокидаються сумніви, мовив:
— Я щось тобі скажу, царевичу. Ти ще недосвідчений, обплутаний сітями інтриг, а я був другом твого діда й батька. Отже, я зроблю тобі одну послугу. Прийди колись уночі до храму Ашторет, але... присягайсь, що збережеш цю таємницю... Прийди сам — і переконаєшся, які це боги розмовляють і доторкаються до нас у храмах.
— Прийду, — сказав Рамзес, подумавши.
— Тільки попередь мене про це зранку, а я перекажу тобі вечірнє умовне слово храму, і тебе пропустять. Але не зрадь мене й себе, — мовив, добродушно усміхаючись, фінікієць. — Боги інколи прощають зраду своїх таємниць, люди — ніколи.
Він уклонився, а потім, звівши очі й руки догори, почав шептати благословення.
— Облуднику!.. — вигукнув царевич. — Молишся богам, в яких не віриш?..
Гірам скінчив благословення й відповів:
— Так, я не вірю в богів єгипетських, ассірійських і навіть у фінікійських, а вірю в бога єдиного, який не живе в храмах і ім'я якого невідоме.
— Наші жерці також вірять в єдиного, — перебив Рамзес.
— І халдейські теж, а проте й ті, й ті пішли на змову проти нас... Нема правди на світі, мій царевичу!..
Коли Гірам пішов, царевич замкнувся в найдальшому покої, ніби для того, щоб перечитати святі папіруси.
За якусь мить в його полум'яній уяві все щойно почуте набрало чіткого вираження і визрів план.
Насамперед він збагнув, що між фінікійцями й жерцями точиться таємна боротьба не на життя, а на смерть. За що?.. Звичайно, за вплив і за багатство. Правду сказав Гірам, що, коли в Єгипті не стане фінікіян, всі маєтки фараона, номархів та всієї знаті перейдуть у володіння храмів.
Рамзес ніколи не любив жерців і давно вже бачив і знав, що більша частина Єгипту належить їм, що їхні міста найбагатші, поля найкраще оброблені, люди живуть в достатку. Він розумів також, що половина тих скарбів, які належали храмам, могла б звільнити фараона від безконечних клопотів і зміцнити його владу.
Царевич знав це і не раз говорив про ці речі з гіркотою. Та коли за сприянням Гергора він став намісником і дістав командування корпусом Менфі, він примирився з жерцями і приглушив у собі давню неприязнь до них.
Тепер усе це ожило.
Виходить, жерці не тільки приховали від нього свою угоду з Ассірією, але навіть не попередили його про посланництво якогось Саргона...
Можливо, зрештою, що ці справи є величезною таємницею храмів і держави. Але чому вони приховали від нього, скільки несплаченої данини належить Єгиптові з азіатських народів?.. Сто тисяч талантів! Адже така сума могла б одразу поліпшити скрутне становище фараона. Чому ж вони приховали від нього те, про що знає навіть цей тірський князь, один із членів ради цього міста?
І яка ганьба для нього, наступника трону і намісника, що тільки чужі люди відкрили йому очі на це!
Та було й ще гірше: Пентуер і Мефрес всіляко доводили йому, що Єгипет повинен уникати війни.
Уже в храмі Гатор їхня наполегливість здалась йому підозрілою: адже війна могла б дати державі сотні тисяч рабів і піднести загальний добробут країни. А зараз війна здавалася тим необхіднішою, що давала змогу Єгиптові стягти невиплачену данину і накласти нову.
Царевич сперся руками на стіл і почав рахувати.
"Ми могли б одібрати, — думав він, — сто тисяч талантів данини... Гірам вважає, що з Ніневії й Вавілона ми б узяли ще двісті тисяч — разом триста тисяч одночасно... Така сума могла б покрити видатки на найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів... А потім, — зробив висновок царевич, — ми поквиталися б з жерцями!.."
Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: "А що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?.."
Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. "Як це Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся на хеттські військові колісниці і розбив їх?.."
Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом. Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога побивати небесними громами.
"Але...