Цар послухав їх і спішно наказав винищити всіх мавп. Що тут казати? Накинулися царські слуги на бідолашних з дрючками та каменюками і повбивали їх. А мавпячий ватажок, дізнавшись, що весь рід його загинув, страшенно зажурився, втратив смак до їжі і, блукаючи по лісах, розмірковував: "Як би відомстити отому підлому цареві за таке неподобство? Правду ж кажуть:
Той вважається нікчемним, хто зі страху чи з природи
Здатен споглядать спокійно, як із родака збиткують".
Одного разу ватажок мавп, змучений спрагою, підійшов до озера, порослого лотосами. Огледівшись довкола, він побачив на березі сліди якоїсь людиноподібної істоти, що вели в озеро, і подумав: "Мабуть, тут у воді живе злий демон. Візьму я лотосову стеблинку і з відстані питиму воду". Тим часом посеред озера показався ракшас із разком перлин на шиї і проричав: "Гей, ти, кожного, хто п'є з цього озера, я повинен з'їсти. Але не було й немає такого хитруна, який би додумався пити воду так, як ти, і це мене тішить. Проси, що твоїй душі заманеться!" Ватажок мавп запитав: "А скількох ти можеш з'їсти?" Ракша йому відповів: "Тих, що в воду вступають, я пожираю сотнями, тисячами і навіть десятками тисяч, а на суші мене й шакал подолає". Ватажок мавп йому сказав: "У мене з царем непримиренна ворожнеча. Якщо ти даси мені своє намисто, я силою слова розпалю в душі царя [259] жадібність, і він з усім своїм почтом увійде в воду". Той повірив йому, віддав намисто і мовив: "Коли це можливо, друже, то так треба й зробити!" Велитель мавп, почепивши собі на шию намисто, став ганяти по селах і палацах, а стрічні люди питали його: "Де це ти, мавпячий ватагу, так довго пропадав? І звідкіля в тебе таке намисто, блиск якого затьмарює саме Сонце?" Велитель мавп відповідав їм: "В одному лісі є велике озеро, яке створив сам Кубера, що роздає багатство, і кожний, хто в нього зануриться в день, присвячений Сонцю, тоді, коли воно лише наполовину підніметься над обрієм, то вийде відтіля, з ласки Кубери, у такому ж намисті". Цар, почувши про диво, покликав ватажка мавп і спитав: "Слухай, велителю мавп, це правда? А далеко те озеро з перлинами?" Ватажок мавп відповів: "Про те свідчить намисто на моїй шиї. Якщо і ти хочеш мати таке саме, пошли когось зі мною, і я покажу, куди йти". Вислухавши його, цар прорік: "Та я й сам з усім своїм почтом піду і дістану перлинне намисто". Ватажок мавп сказав: "Так, царю, і треба зробити!"
От зібралися всі родичі й слуги царя, шо задумали роздобути коштовність, і рушили в дорогу. А велитель мавп, як бувало й раніше, зручно примостився на колінах в самого царя, який сидів у паланкіні. Недарма кажуть:
Слава тобі, о богине Бажання!
Навіть багатих примушуєш ти
Справи вчиняти нікчемні й мерзенні
Й по неприступних блукати краях.
А також
Хто має сотню рупій, тисячі бажає,
Хто має тисячу, сто тисяч хоче,
У кого завелось сто тисяч, прагне царства,
Якщо вже править царством, жадає небом править.
Он випадають зуби вже, тьмяніє зір і слабне слух,
Сивіє в старця голова, жадання ж не старіє в нім.
Аж на світанку подорожани добулися нарешті до того озера, і ватажок мавп сказав цареві: "О божественний, поталанить лиш тим, хто ступить у воду тоді, коли сонце зійде наполовину. Саме тієї миті нехай усі твої люди й занурюються в озеро. Потім підеш і ти, а я побреду за тобою і покажу те місце, де бачив багато намиста". Коли [260] шукачі багатства увійшли в воду, їх усіх поглинув ракшас. Цар нетерпляче спитав ватажка мавп: "Чому вони так довго не повертаються?" А той хутко вистрибнув на дерево й відповів йому: "О підлий правителю, весь твій почет проковтнув ракшас. Це я розквитався за те, що ти винищив рід мій. Тепер іди собі. Не дав я тобі ступити в те пекло тільки тому, що ти повелитель! Кажуть:
Що ж, за добро плати добром, за утиск утиском плати.
Не бачу в тому я гріха, якщо за зло платити злом.
Так-от, ти мій рід вигубив, а я твій". Убитий горем цар поплентався додому тією ж самою дорогою, якою прибув до озера. Коли він зник з очей, з води виліз ракшас і радісно мовив:
"Ось так я знищив ворогів, собі товариша придбав,
Зберіг намисто і напивсь через лотосове стебло".
Тому я й кажу:
Хто в жадобі діло робить, а про наслідки й не дбає,
Пожере того жадоба, як пожерла скнару Чандру".
А потім той, що знайшов золото, ще додав: "О друже, відпусти мене, і я піду собі додому",— а той, що тримав колесо, мовив: "О приятелю мій, у гурті й біда півбіди. Як же ти мене покинеш у такій печалі? Кажуть:
Хто друга кидає в біді, стає немилосердно злим,
Невдячністю відповіда, напевно в пекло попаде".
Той, що знайшов золото, мовив: "Це справді так, коли є можливість допомогти, а якщо це людині не до снаги? Ніхто неспроможний порятувати тебе. До того ж, дивлячись на твоє перекошене від болю обличчя, я починаю розуміти, що коли я зараз же не піду звідси, то й мені лиха не минути. Бо
Із виразу твого лиця я бачу, мавпо, ти в біді,
Твій хвіст Вікала прикусив,— хто вирветься, той буде жить".
Той, що тримав колесо, запитав: "А як саме?", і приятель йому розповів. [261]
Оповідка десята
"В якомусь місті правив цар на ім'я Бгадрасена, який мав дочку Ратнаваті, що славилася і розумом, і красою. Та ось один ракшас надумався її викрасти. Щоночі він приходив і втішався з нею, але ніяк не міг забрати дівчину з собою, бо її дуже пильно охороняли. А вона, віддаючись йому, чомусь страшенно тремтіла. Так минав час. Одного разу ракшас прийшов і став у закутку покою. І тоді царівна сказала своїй подрузі: "Поглянь, люба, з першими сутінками завжди приходить сюди отой Вікала і терзає мене. Може, ти знаєш, як спекатися цього бузувіра?" Почувши такі слова, ракшас подумав: "Мабуть, сюди ще хтось унадився, аби вкрасти її, та не може. Ось я перекинуся в коня і, стоячи в табуні, побачу, яку подобу й силу він має". Ракшас так і зробив. А тим часом у палац пробрався конокрад і, вибравши того коня, в якого перетворився ракшас, бо, видно, вважав його найкращим, вискочив на нього верхи. І тоді ракшас подумав: "Напевно, він і є той самий Вікала, який, вважаючи мене злодієм, розлютився і прийшов сюди, щоб убити мене. Як же повестися?" Поки він так розмірковував, конокрад вправив йому в рот вудила й щосили вперіщив його батогом. Той, перелякавшись, помчав галопом, а злодій, коли вже опинився далеченько від палацу, став натягувати повіддя, щоб зупинити коня, проте він летів усе швидше й швидше. Конокрад утямив, що його намагання марні, і подумав: "Нема ніде таких коней, які не слухалися б вудил. Це, мабуть, ракшас у вигляді коня! Отож як побачу десь пухку землю, відразу ж там упаду, бо інакше живим не залишуся". І, покладаючи всі надії на своє божество, він ухопився за гілляку дерева вата, повз яке мчав на коні, та й повис на ньому. Роз'єднавшись, кінь і вершник до глибини душі зраділи, що тепер зостануться живими.Так випало, що саме на тому дереві жила мавпа, колишня ракшасова приятелька. Побачивши переляканого рак-шаса, вона гукнула: "Гей, друже, чого ти відмахуєшся, наче від бджоли? Це ж, людино, твоя їжа, то проковтни її!" Той, почувши голос мавпи, знічено спинився, прибрав свого попереднього вигляду й повернув назад. Злодій, зметикувавши все, розгнівано вхопив мавпу за хвіст і прикусив зубами. А та подумала, що конокрад перевершив силою самого ракшаса, змружила від нестерпного болю очі й з переляку не промовила більше ані слова. Ракшас [262] озирнувся і, побачивши незвичайне видовище, виголосив таку шлоку:
"Із виразу твого лиця я бачу, мавпо, ти в біді,
Твій хвіст Вікала прикусив,— хто вирветься, той буде жить".
І по тих словах він помер. Отож відпусти мене додому. А тобі доведеться залишитися тут і пожинати плоди своєї жадібності".
Той, що тримав колесо, мовив: "О, нема на те причини, за велінням долі трапляється з людьми і добре, й лихе. Кажуть:
Хоча міцну фортецю мав Равана
І Ушанаси дар — вояцтво й зброю,
І океан служив за рів з водою,
А все одно загинув з волі Долі.
А також
Сліпець, горбун, тригрудая царівна
Хоч і не праведно себе вели,
Але мети своєї досягли,
Розпорядилася так ними Доля".
Той, що знайшов золото, спитав: "Як саме?", і той, що тримав колесо, розповів.
Оповідка одинадцята
"Стоїть на земному крузі в Уттарапатсі, в північних краях, місто, що зветься Мадгупурам, де правив колись цар на ймення Мадгусена. І, на нещастя, цариця народила йому тригруду дівчинку, а він, дізнавшись про це, сказав доглядачеві жіночих покоїв: "Слухай-но, візьми оту тригруду й занеси далеко в ліс, куди ніхто не ходить". Вислухав царя доглядач і мовив: "Відомо, великий держав-че, що народження тригрудої діви передвіщає страшне лихо, але все ж таки слід покликати брахманів і спитати їх, щоб не порушити порядку, заведеного в обох світах. БоХто не соромиться питать, старається запам'ятать,
У того ум, мов лотос той, в промінні сонячнім зроста. [263]
А також
Якщо чогось не знаєш ти, докладно розпитати слід,-
Колись, питаючи, брахман з ракшасових лабет звільнивсь".
Раджа спитав: "А як це сталося?", і доглядач розповів.