Це година, коли стають до роботи.
Підходять Вольпат і Тірет.
— Ось і ще один день минув, такий самий, як і всі інші,— каже, Вольпат, дивлячись на потемнілу хмару.
— Нічого ще не відомо: день ще не закінчився,— відповідає Тірет. 4 '
Довгий і тяжкий досвід навчив його, що тут годі передбачити навіть найближче —майбутнє: навіть звичайнісінький, уже запалий, вечір...
— Збирайсь!..
Ми поволі й байдуже, як звичайно, збираємось докупи. Кожен приносить з собою рушницю, фляшку, ладівницю й мішок, де лежить кусень хліба. Вольпат ще їсть; щока в ньог< випнулася й ходить ходором. Параді бурчить і клацає зубами; ніс йому посинів. Фуяд тягне гвинтівку, як мітлу. Мартро розглядає й кладе до кишені зашкарублий, злиплий носовичок.
Холодно. Мжичить. Усі тремтять.
Здалеку хтось однотонно гугнявить:
— Дві лопати, одне кайло... Дві лопати, одне кайло...
Ми вервечкою підходимо до складу струменту, зупиняємося біля входу й простуємо далі, але вже наладовані лопатами й кайлами.
— Усі зійшлися? Марш! — командує капрал.
Ми рушаємо. Йдемо вперед, невідомо куди. Ми знаємо тільки, що скоро небо й земля зіллються в єдину безодню.
_* * *
Ми виходимо з траншеї, уже потемнілої, немов згаслий вулкан; ось ми знову на рівнині, в голому присмерку.
Над нами темніє хмаровиння, набрякле дощем. Сіра рівнина тьмяно освітлена, _ поросла брудною травою, вкрита баюрами, наче близнами. Від самотніх дерев залишився тільки захололий у судомі кістяк.
У вогкій млі сливе нічого не видно. А втім, ми дивимось тільки під ноги на слизьку землю.
— Ну й місиво!
Ми йдемо полем, чавимо якесь липке тісто, воно розступається і знову прилипає до наших ніг.
— Шоколадний крем!.. Крем моки!.. —
На забрукованій їзні колишніх доріг, спустошених, як і поля, наш загін крізь липучий шар толочить ногами жорству; вона кришиться й хрускає під нашими підошвам .
— Ходиш, ніби по сухарях, намащених маслом!
Подекуди на горбках лежить густе чорне багно, засохле, з глибокими розколинами, що бувають біля сільських водопоїв. У западинах — калюжі, ковбані, ставки, озера; їхні неправильні береги ніби пошматовані на клапті.
Усе рідше чуються жарти наших дотепників, які спочатку були бадьорі й свіжі і, попадаючи в калюжу, кричали: "Кря-кря!" Поволі веселуни втихають. Дощ ллє дужче. Ми його чуємо. Світло згасає; затуманений простір зступається. На землі й по воді ще тягнеться стяга жовто-олив'яного світла.
* * *
На заході під дощем вирізняються туманні силує і и ченців. Це сотня 204-го полку, вояки замотані в брезент. Мимохідь укмічуєш їхні сірі, вицвілі обличчя, чорні носи. Вони схожі на здорових мокрих вовків. Небавом вони пропадають з ока.
Ми йдемо далі серед піль, порослих якоюсь травою, ця глеювата рівнина поорана безліччю рівнобіжних вибоїн, витолочена ногами, протята колесами в одному й тому ж керункові: сліди ведуть і на передові позиції, і в тил.
Ми престрибуємо через зівущі ходи. Це не завжди легко: після завалів вони поширшали, їхні краї стали липкі й слизькі. Нас змагає втома. Назустріч мчать хури; вони гримлять і забризкують нас багнюкою. Артилерійські передки обкидають нас важкими струмками води. Круг коліс ваговозів крутяться й розбризкують грязюку якісь рідкі колеса.
Що більше темнішає, то всі ці труські запряги, кінські шиї, вершники, карабіни і розмаяні плащі набирають у тумані ще химерніших обрисів. Раптом збиваються докупи вози з артилерійськими ящиками. Коні спиняються, товчуться, поки ми проходимо. Чути, як риплять осі, гомонять голоси, лаються, як лунають накази і безнастанно шумить, як океан, страшна злива. Над усією цією веремією парують боки коней і плащі їздових.
— Обережно!
Праворуч на землі щось лежить. Це лави мерців. Минаючи їх, ми несвідомо намагаємося не наступити на них і вдивляємося. З чорної купи стирчать підметки, витягнуті шиї, вихудлі обличчя, курчово стиснуті підняті руки.
А ми йдемо і йдемо далі цими блідими потолоченими полями, під небом, де мають хмари, подерті, розкидані, як ганчір'я; ми йдемо зчорнілими просторами* що побруднилися від довгого дотику з усією цією злиденною людською гурмою.
Ми знову спускаємось у шанці.
Вони нижчі, ніж звичайно. Щоб потрапити до них, ми повертаємо, і ті, хто пасе задніх, бачать, як у присмерку тягнеться за сто метрів уся сотня: чорні чоловічки чіпляються за схил — повзуть один по одному й розпорошуються; в них за плечима лопати й рушниці, вузькою вервечкою ці люди йдуть, заглиблюються в темінь і ніби благально зводять руки.
У Сполучних ходах, розташованих на другій лінії, повно людей. На порозі землянок, де висить і метляється на вітрі бараняча шкура або сіра парусина, сидять навпочіпки пелехаті люди й дивляться на нас безбарвними байдужими очима, ніби нічого не помічаючи. З-під інших полотнищ парусини, спущених аж до землі, стирчать ноги й чути хропіння.
— Трясця його матері, та й далеко! — починають бурчати жовніри.
Раптом поштовх; ми задкуємо.
— Стій!
Доводиться зупинитися, пропустити інший загін. Ми стовплюємось на положистих схилах траншеї й лаємося. Повз нас іде сотня кулеметників зі своєю чудною ношею.
Цьому нема краю. Нас вимучують ці довгі зупинки. М'язи нам зводить. Тупцювання на місці нестерпне.
Тільки-но рушили, як знов треба відступати до запасного ходу, щоб дати дорогу телефоністам. Ми задкуємо, як худоба, зігнана докупи.
Знову рушаємо. Іти ще важче.
v — Увага! Дріт!
Над траншеєю в'ється телефонний дріт; місцями він перетинає її між двох паколів. Якщо він натягнутий слабо і звисає, його зачіпають наші рушниці, солдати назмагаються виплутати їх і кленуть телефоністів, що ті ніколи не вміють прив'язати свої "мотузки".
Плетиво навислих дротів усе густіше; вояки кладуть гвинтівки на плече прикладом догори, спускають лопати і йдуть далі, зігнувшись.
* * *
Раптом хода сповільнюється. Ми посуваємось ледьледь, наштовхуючись на передніх. Голова колони, мабуть, вступила в важкий прохід.
Ми теж доходимо до цього місця; дорога знижується й Веде до якоїсь розколини. Це критий хід. Наші товариші вже зникли за низенькими дверми.
— Отже, доведеться лізти в цю кишку?
Кожен вагається, перше ніж пірнути в вузьке чорне підземелля. Наше вагання передається потроху аж до задніх шерег колони, і там тиснуть одні на одних, штовхаються і враз стають на місці.
Скоро ми вступаємо в критий хід, як нас обгортає й відокремлює темрява. Нас проймає дух цвілого льоху й болота. На стелі цього земляного коридора видно білясті смужки й плями: це щілини и дірки в дошках; крізь них подекуди дзюркотить вода. Хоча ми ступаємо обережно, проте раз у раз наштовхуємось на купи трісок, б'ємося боками об дерев'яні підпірки.
У* цьому безкрайому закритому проході повітря глухо гуде: тут устатковано машину прожектора, треба пройти повз неї.
Ми сунемо навпомацки, загрузаємо, тонемо; за чверть години хтось, знесилений' темрявою, вогкістю, втомившись, спотикається об щось невідоме, бубонить:
— Достолиха! Я засвічу світло!
Спалахує вогник електричного ліхтарика. І зараз же сержант гарикає:
— Сто чортів! Якій це довбні заманулося засвітити світло? Здурів, чи що? Гей, ти, вошивцю, не розумієш, шо світло видно крізь стелю?
Ліхтарик, освітивши снопом проміння темні мокрі стіни, знову гасне.
— Та хто побачить? — бубонить солдат.— Ми ж не на першій лінії!
— A-а! Хто.побачить?
Сержант, стиснутий нашими шерегами, простує далі й на ходу (в пітьмі ми це вгадуємо) уривчасто лається:
— Лайно! Іч ти, проклятий штукар!-— Зненацька він гаркає знову: — Гей! Хто там курить? Що це за бордель!
Цього разу він хоче зупинитись, але, хоч упирається, як не хапається за стінку, як не крекче, йому доводиться стрімко йти далі: його несе потік солдатів; лайка застряє йому в горлянці, а цигарка — причина його лютості — згасає в мороці й тиші. (
* * *
Переривчастий стук дужчає; від машини пашить жаром; що ближче ми підходимо, то все більше вібрує важке повітря; від пихкання мотора нам уже гуде в вухах, і ми здригаємося всім тілом. Стає ще гарячіше: як ніби просто в обличчя дихає якась почвара. Ми спускаємось униз, до пекельної робітні: в темно-червоному світлі стіни багряніють, і на них виникають наші великі зігнуті тіні.
Серед цього пекельного гуркоту, що все зростає, гарячого вітру й виблисків ми йдемо до горна. Ми приголомшені. Тепер здається, ніби двигун несеться галереєю нам назустріч, як оскаженілий мотоцикл із ліхтарем, і ось-ось розчавить нас.
Обпалені, майже засліплені, ми проходимо повз червоне огнище й чорний мотор; маховик гуде, немов ураган. Ми ледве встигаємо помітити, що там метушаться люди. Заплющуємо очі, задихаємось від цього розпеченого й оглушливого подиху.
Гуркіт і жар шаліють уже позад нас і поволі затихають... Мій сусіда мимрить собі під ніс:
— А отой йолоп боявся, що мого ліхтарика помітять!
І ось нарешті свіже повітря! Небо темно-синє, трохи світліше землі. Дощ так і репіжить. Ми ледве йдемо в цій липкій гущі. Черевики грузнуть, і ми такі стомлені, що насилу витягаємо їх. Навкруги темно хоч в око стрель. Проте, виходячи з цієї нори, помічаєш бруси, безладно накидані в розширеній траншеї: це якийсь зруйнований бліндаж.
Нараз прожектор витягує над нами свою довгу неймо" вірну руку — світло, що блукає в безмежжі, серед розбаханих брусів і поламаних підпорок ми бачимо трупи. Зовсім близько від мене стоїть навколішках мертвяк; голова його ще тримається; він звисає на спину; на щоці чорніє пляма із зазубними з крапель згуслої крові. Друге тіло судомно обхопило пакіл і повисло на ньому. Третє згорнулося клубком; гарматень зірвав з нього штани, видно посинілий бік і живіт. Четверте — простерте на краю купи; рука лежить на землі. В цьому місці проходять тільки вночі,— вдень тут небезпечно. Всі наступають на цю руку. При світлі прожекторів я її розгледів: побрижена", —висхла, розплющена, як клапоть старого паперу, якийсь змертвілий риб'ячий плавець.
Дощ плющить. Шум його потоків заглушує все. Це моторошне спустошення. Він промочив нас наскрізь і немов роздяг до нитки. Ми влазимо в одкритий сполучний хід, а позаду, в пітьмі, буря мордує викинутих сюди мерців, що вчепилися в цей клапоть землі, як запліт.
Від вітру на наших обличчях холонуть краплі поту. Незабаром північ. Ось уже шоста година, як ми борсаємось у багнюці.
Під Цей час паризькі театри сяють світлом ламп і люстр, блищать пишнотою, шарудять убраннями, дихають святковим теплом; безконечний блискучий натовп гомонить, сміється, осміхається, плеще в долоні; глядачі приємно схвильовані зміною гострих вражень, викликаних комедією, чи милуються на багатство й розкоші воєнного апофеозу, поставленого на кону мюзик-холу..,
— Чи ми ж таки дійдемо? Трясця його матері! Коли ж кінець?
Стогін вихоплюється з грудей жовнірів; вони плентають довгою вервечкою в цих розколинах землі, несуть рушниці, лопати чи кайла під безпросвітною безупинною, безконечною зливою.