— заговорив раптом Раскольников якоюсь несподіваною скоромовкою і з якимось незвичайним для нього пожвавленням, — я не пам'ятаю, де його раніше, до хвороби, зустрічав... Здається, десь зустрічав... Ось і цей теж хороша людина! — кивнув він на Разуміхіна, — подобається він тобі, Дуню? — спитав він і раптом, не знати з чого, розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Ой, який же ти... свинтус! — промовив, червоніючи, вкрай зніяковілий Разуміхін і підвівся зі стільця. Пульхерія Олександрівна злегка усміхнулась, а Раскольников гучно зареготав.
— Та куди ти?
— Я теж... мені треба.
— Зовсім тобі не треба, залишайся! Зосимов пішов, то й тобі треба. Не йди... А котра година? Є вже дванадцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та чого ви знову замовкли? Все тільки я та я розмовляю!..
— Це подарунок Марфи Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Олександрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не жіночий.
— Мені такий подобається, — сказала Дуня.
"Отже, не женихів подарунок", — подумав Разуміхін і невідомо чому зрадів.
— А я думав, що Лужина подарунок, — зауважив Раскольников.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А пам'ятаєте, мамо, як я закоханий був і женитись хотів, — раптом сказав він, дивлячись на матір, вражену несподіваним поворотом розмови і тоном, яким він про це заговорив.
— Ой, мій любий, звичайно, пам'ятаю! — Пульхерія Олександрівна переглянулася з Дунечкою і Разуміхіним.
— Гм! Так! а що мені вам розповісти? Навіть мало пам'ятаю. Вона хвора така дівчинка була, — говорив він далі, начебто знову раптом замислюючись, і похилив голову, — зовсім хвора; убогим любила подавати і про монастир усе мріяла, і якось залилася сльозами, коли мені про це почала говорити; так, так... пам'ятаю... добре пам'ятаю. Негарна така... Далебі, не знаю, чим вона мені була мила, здається тим, що завжди хворіла... Коли б вона була ще крива або горбата, я б, здається, ще більше її полюбив... (Він замислено усміхнувся.) Так... якесь марення весняне було...
— Ні, тут не саме марення весняне, — із запалом сказала Дунечка.
Він уважно і з напруженням подивився на сестру, але не дочув або навіть не зрозумів її слів. Потім, глибоко замислений, підвівся, підійшов до матері, поцілував її, повернувся назад і сів.
— Ти досі її любиш! — сказала розчулена Пульхерія Олександрівна.
— Її? Досі? Ага... ви про неї! Ні. Тепер усе це немовби на тому світі... і так давно. Та й все навколо наче не тут діється.
Він уважно подивився на них.
— От і вас... наче з відстані в тисячу верст на вас дивлюся... Та й чорт знає, навіщо ми про це говоримо! І нащо розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті і знову замислюючись.
— Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина, — сказала зненацька Пульхерія Олександрівна, перериваючи тяжку мовчанку, — я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком.
— Квартира? — відповів він неуважно. — Справді, квартира багато спричинилась... я теж про це думав... А коли б ви знали, проте, яку дивну думку зараз висловили, мамо, — додав він раптом, якось чудно усміхнувшись.
Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови за цілковитої неможливості бодай про щось говорити, — зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв'язати сьогодні, — це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.
— От що, Дуню, — почав він серйозно й сухо, — я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов'язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.
— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора, — з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна, — і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж...
— Брате, — твердо і так само сухо відповіла Дуня, — в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч усе обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення...
"Неправду говорить! — думав Раскольников, кусаючи нігті від злості. — Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять... О, як я... ненавиджу їх усіх!"
— Одним словом, я йду за Петра Петровича, — говорила далі Дунечка, — бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю... Чого ти так зараз усміхнувся?
Вона теж спалахнула, і в очах її промайнув гнів.
— Усе виконувати? — спитав він, уїдливо посміхаючись.
— До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує... Чого ти знову смієшся?
— А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною... Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів чиниш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!
— Ні, я правду кажу!.. — крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій, — я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту, — хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму... Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..
— Господи! До непритомності довела, — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Ні, ні... дурниця... нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів... Далися вам ці непритомності!.. Гм! так... що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він... цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?
— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича, — сказала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перш ніж розгорнути, раптом якось із подивом глянув на Дунечку.
— Чудно, — проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою, — та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!
Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.
Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно й уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого.
— Дивує мене, — почав він після деякого роздуму, передаючи листа матері, але не звертаючись ні до кого зокрема, — адже він справи веде, адвокат, і мова навіть у нього така... з претензією, — а як же безграмотно пише.
Всі ворухнулися; зовсім не того сподівались.
— Та вони ж усі так пишуть, — уривисто зауважив Разуміхін.
— Ти хіба читав?
— Читав.
— Ми показували, Родю, ми... радилися з ним, — почала зніяковіло Пульхерія Олександрівна.
— Це, власне, судовий стиль, — перебив Разуміхін, — судові папери ще й досі так пишуться.
— Судовий? А й справді, судовий, діловий... Не те щоб дуже вже безграмотно, та й не те щоб дуже вже літературно; діловий!
— Петро Петрович і не приховує, що вчився на мідяки, і навіть пишається тим, що самотужки вибився в люди, — зауважила Євдокія Романівна, яку трохи образив новий тон брата.
— Що ж, коли пишається, то і є чим, — я не заперечую. Ти, сестро, здається, образилась, що я, прочитавши листа, лише на таке фривольне зауваження спромігся, і думаєш, що я навмисно про такі дрібниці заговорив, щоб поглузувати з тебе від досади. Навпаки, цей стиль наштовхнув мене на один зовсім не другорядний на цей раз висновок. Там є такий вислів: "нарікайте на себе", поставлений дуже значуще і ясно, і, крім того, є погроза, що він одразу ж піде, якщо я прибуду. Ця погроза піти — все одно, що погроза вас обох кинути, коли будете неслухняні, і кинути тепер, коли вже в Петербург викликав. Ну, як ти гадаєш: чи можна за оцей вислів образитись на Лужина так само, як коли б написав це ось він (він показав на Разуміхіна) або Зосимов, або хтось інший з нас?
— Н-ні, — відповіла Дунечка, пожвавлюючись, — я добре зрозуміла, що це занадто наївно висловлено і що він, може, тільки не майстер писати... Це ти добре, брате, зміркував. Я навіть не сподівалась...
— Це по-судовому висловлено, а по-судовому інакше писати не можна, і вийшло грубіше, ніж, може, він хотів. Проте я мушу тебе трохи розчарувати: в цьому листі є ще один вислів, один наклеп на мене, і досить-таки підлий. Я гроші віддав учора вдові, сухотній і безпорадній, і не "під приводом похорону", а просто на похорон, і не в руки дочки-дівиці, як він пише, "негідної поведінки" (і яку я вчора вперше в житті бачив), а якраз удові. В усьому цьому я вбачаю надто вже поспішне бажання мене заплямувати і посварити з вами. Висловлено знову-таки по-судовому, тобто з надто явним розкриттям наміру і з поспішністю вельми наївною. Людина цей Лужин розумна, але щоб розумно діяти — самого тільки розуму мало. Все це характеризує людину і... не думаю, щоб він тебе дуже цінував. Кажу тобі це єдино як напучення, бо щиро бажаю тобі добра...
Дунечка не відповіла; вона вже все вирішила раніше і тепер чекала тільки вечора.
— То як же ти вирішуєш, Родю? — спитала Пульхерія Олександрівна, ще більш, ніж до того, занепокоєна його раптовим, новим, діловим тоном мови.
— Що саме "вирішуєш"?
— Та он же Петро Петрович пише, щоб тебе не було в нас увечері і що він відкланяється...