Потім він замилувався досить влучними карикатурами, зробленими на сірому папері — вони лежали скрізь, а малювали їх люди, котрі вбивали все, що траплялося під руку, аби тільки вбити час. На шпалерах кольору морської хвилі він побачив приколоті шпильками дев’ять рисунків пером — шаржів на "Самітника", книжку, що мала тоді в Європі нечува— ний успіх і, видно, вже добре наскучила журналістам: "Самітник захоплює провінційних дам". "Самітника читають у замку". "Вплив Самітника на свійських тварин". "В доступному переказі Самітник має успіх у дикунів". "Автор у Пекіні дарує імператорові Самітника, перекладеного на китайську мову". "Згвалтована Елоді на Дикій горі". Ця карикатура видалася Люсьєнові досить-та— ки непристойною, але він несамохіть усміхнувся. "Самітника під балдахіном урочисто проносять по редакціях газет". "Самітник друкарський верстат ламає, Ведмедів убиває". "Самітник, прочитаний навпаки, вражає академіків високими красотами". На газетній бандеролі Люсь— єп помітив рисунок, на якому було зображено журналіста, що простягав капелюха, і внизу підпис: "Фіно, дай мені сто франків". Під малюнком — ім’я, що стало відомим, але так і не прилучилося до слави. Між каміном та вікном стояли бюро, крісло червоного дерева, кошик для паперів, а долів лежаїз довгастий килим, так званий перед— камінний; усе було вкрите грубим шаром ішлюки. На вік— пах висіли куценькі фіраночки. На бюро лежало десятків зо два книжок, що назбиралися за день, гравюри, поти, табакерки на ознаменування Хартії, црцмірпик дев’ятого виданпя "Самітника", книжки, якими й досі втішалися, і з десяток нерозпечатаних листів. Поїш Люсьєн, витаючи у мріях, споглядав цю дивну обставу, вибило п’яту, і він пішов на розпити до інваліда. Гарбуз уже дожував скоринку і з покірливістю старого служаки очікував офіцера, що, певно, десь прогулювався бульваром, хизуючись орденською стрічкою. В цю хвилину па східцях почулося шелестіння сукні й легка хода, з якої не важко було догадатися, що то жінка, і на порозі з’явилася відвідувачка. Вопа була досить гарненька.
— Пане, — звернулась вона до Люсьєна, — я знаю, чому ви так вихваляєте капелюшики мадмуазель Віржіні, і я прийшла передплатити вашу газету на цілий рік; скажіть тільки, на яких умовах...
— Добродійко, я не маю до газети ніякого відпошення.
А!
— Ви хочете передплатити з жовтня? — спитав інвалід.
— Чого вволите, пані? — звернувся до неї старий вояка, заходячи до кімнати.
Колишній офіцер почав розмову з гарненькою модисткою. Коли Люсьєн, якому обридло чекати, знову вийшов до контори, він почув її останні слова:
— Я буду вельми рада, ласкавий пане! Хай панна Флорентіна зайде в мій магазип і вибере, що їй треба. В мене є і стрічки. Отже, все залагоджено: ви й словом більше не згадуєте про Віржіні, про цю нікчемну ганчірницю, нездатну вигадати жодного нового фасону, тоді як я вигадую все наіімодніше!
Люсьєн чув, як у касу впало кілька монет. По тому колишній офіцер заходився підраховувати денний виторг.
— Добродію, я чекаю вже цілу годину, — роздратовано сказав поет.
— Що? ВОНИ й досі не приходили? — озвався наполеонівський ветерап, із чемності вдаючи здивоваиого. — Та воно, зрештою, й не дивно. Я й сам уже кілька днів пе бачив їх. Нині ж бо тільки ссредипа місяця. А ці молодчаги з’являються лише тоді, коли їм платять, тобто числа двадцять дев’ятого або тридцятого.
— А пан Фіно? — спитав Люсьсн, запам’ятавши прізвище редактора.
— Він у себе вдома на вулиці Фейдо. Гей, Гарбузе, друзяко, віднеси-но йому все, що надійшло сьогодні, коли йтимеш із паперами в друкарню.
— Де ж роблять газету? — мовив Люсьен, ніби сам до себе.
— Газету? — перепитав службовець, приймаючи від Гарбуза гроші за гербовий збір. — Газету?.. Брум! Брум! А взавтра, старий, щоб ти о шостій уже був у друкарні; наглянеш за рознощиками, коли вони виходитимуть. Газету, добродію, роблять на вулиці, в кабінетах авторів і десь між одинадцятою й дванадцятою почі в друкарні. За часів імператора, добродію, цих крамничок виквацяного паперу ніхто не знав. Еге ж! Він би послав чотирьох солдатів із капралом і витурив би звідси весь цей набрід, він би не дозволив морочити себе пустими теревенями. Ну та менше з тим. Якщо мій небіж мав вигоду, хай ті перодряпи стараються для сина того... Брум! Брум! Зрештою, то не біда. Ну, що ж, передплатники, здається, вже не мають наміру штурмувати мене зімкнутими лавами, — я покидаю пост.
— Ви, добродію, як видно, обізнані з редакційними справами?
— Моє діло — тільки фінанси, брум, брум! — сказав солдат, відкашлюючись. — Плачу залежне від таланту: сто су або три франки за шпальту на п’ятдесят рядків, не рахуючи прогалин. Он як! Ну, а що до наших службовців, то це звичайні жевжики — шмаркачі, яких би я й до обозу не взяв; вони тільки й вміють, що квацяти, чистий папір псувати та згорда дивитися на колишнього драгунського капітана імператорської гвардії, батальйогт— пого командира у відставці, що разом із імператором брав усі столиці Європи...
Наполеонівський солдат поволі підводив Люсьєна до дверей: чистячи щіткою свій синій сюртук, він явно збирався вийти, але Люсьєн наважився заступити йому дорогу.
— Я хочу працювати у вашій газеті, — сказав він, — і, повірте, я глибоко шаную капітана імператорської гвардії, одного з тих, кого увічнено в бронзі.
— Добре сказано, мій цивільний шпінгалете, — відказав офіцер. — Але яку службу хотіли б ви в нас нести? — спитав рубака, ляснувши Люсьєна по животу й виходячи на східці.
Він зупинився біля воротарки, щоб закурити сигару.
— Якби прийшли передплатники, прийміть їх, тітонько Шолле, і позаписуйте. Завжди ота передплата, тільки й чуєш, що передплата! — провадив він, повертаючись до Люсьєна, що йшов за ним. — Фіно — мій небіж — один 8 усіх родичів потурбувався про мене. Тож хай-но хто насмілиться скривдити Фіно, вій матиме справу із старим Йїірудо, капітаном драгунського полку імператорської гвардії! А почав я службу простим кавалеристом у армії Самбри й Мези, потім п’ять років навчав фехтування гусарів першого полку Італійської армії! Тільки ча-ах, ча— ах! — і кривдник на тім світі, — додав він, розсікаючи рукою повітря. — Так от, хлопче, у нас є працівники всякого калібру: одні пишуть і дістають платню, інші пишуть і нічого не отримують — ми їх прозвали охоче— комонниками; і нарешті, є такі, що нічого не пишуть, але то хлопці не ликом шиті, уміють свого доскочити,— вони вдають із себе письменників, попримазувалися до газети, частують пас обідами, вештаються по театрах, утримують актрис і дуже щасливі! Чого ж бажаєте ви?
— Сумлінно працювати і добре заробляти.
— Зразу видно, що новобранець! Усі вони одним пли— гом прагнуть доскочити до маршала Франції! Послухайте старого Жірудо! Краще йдіть збирати цвяхи по рівчаках, як той хоробрий молодець, гляньте: по виправці видно, що він служивий. Хіба не жах, що старий солдат, котрий тисячу разів дивився смерті у вічі, сьогодні змушений вбирати цвяхи на паризьких вулицях? О господи, праведний боже! Тепер поневіряйся, небораче, — ти ж не підтримав Імператора! Так от, хлопче, отой штатський, якого ви бачили тут уранці, заробив за місяць сорок франків. Чи зможете вп заробити більше? А на думку Фіно, він найздібніший із наших працівників.
— Коли ви йшли в армію Самбри й Мези, хіба вас не осмикували — мовляв, там чигає на вас небезпека?
— Авжеж, сто чортів!
— Ну, то як же...
— А так: ідіть до мого небожа Фіно, він людина добра, найкраща з усіх, яких вам доведеться тут зустріти; може, ви його й зловите, бо він невловимий, як той в’юн.
Пого діло, бачите, не в тім, щоб писати самому, а щоб запрягти до писання інших. Бо наші шелихвости більше полюбляють бенкетувати з актрисами, ніж квацяти папір. О, то справжні пістолети! Мав за честь познайомитися з вами.
Каспр помахав свинцевою головкою свого грізного ціпка, що колись захищав "Германіка", і Люсьєн зостався сам на бульварі, не менше приголомшений картиною газетних справ, ніж наслідками видавничих переговорів із книгарями Відалем та Поршоном. Він разів десять бігав на вулицю Фейдо, намагаючись упіймати головного редактора газети Андоша Фіно, але так і не застав його. Вранці він іще не повернувся. Опівдні з’ясувалося, що він тільки-но вийшов: сказали — снідає в такому-то кафе. Люсьєн подався в кафе і, тамуючи глухе роздратування, запитав про Фіно в буфетниці: Фіно щойно вийшов. Нарешті, знемігшись, Люсьєн дійшов висновку, що Фіно — персонаж апокрифічний, казковий, і подумав, що простіше впіймати у Флікото Етьєна Лусто. Молодий журналіст, звичайно, пояснить йому, звідки ця таємничість, що огортала газету, в якій він працював. Від того дня, сто разів благословенного, коли Люсьєн познайомився з Данієлем д’Артезом, він перемінив своє звичайне місце в ресторані Флікото: друзі обідали, сидячи поряд, і стиха розмовляли про високу літературу, обмірковували сюжети, способи їх подачі, зав’язки й розв’язки. В той час Данієль д’Артез правив рукопис "Лучника Крр— ла IX", він переробляв там цілі розділи, вписав у книжку найкращі її сторінки, додав чудову передмову, чи не кращу за сам твір, яка так яскраво освітила молоду літературу. Одного дня, коли Люсьєн сідав поруч із Данієлем, що чекав на нього, і вже потискував йому руку, у дверях з’явився Етьєн Лусто. Люсьєн висмикнув руку із Данієлевої руки і сказав офіціантові, що обідатиме на колишньому своєму місці, біля конторки. Д’Артез кинув на Люсьєна один із тих ангельських поглядів, у якому прощення затьмарювало докір, і цей погляд розчулив серце поета,— він схопив руку Данієля і знову потиснув її.
— Ідеться про дуже важливу для мене справу, я вам розкажу потім.
Люсьєн уже сів на колишнє своє місце, коли Лусто підійшов до столу. Люсьєн уклонився перший; розмова зав’язалася швидко і пішла так жваво, що поет метнувся
за рукописом "Стокроток", поки Лусто кінчав обідати. Журналіст погодився ознайомитись із його сонетами і сказати про них свою думку. Люсьєн повірив у показну прихильність і сподівався за допомогою Лусто знайти видавця або влаштуватися в газету. Повернувшись, Люсьєн помітив у кутку ресторана засмученого Данієля, який, ’ зіпершись ліктем на стіл, у задумі дивився на нього; але ’ пригнічений злиднями і підбурюваний честолюбством, Люсьєн прикинувся, що не помічає друга по Братству, .