Це дюгонь.
— Із загону сиренових, класу ссавців, вищого класу хребетних тварин, — відрапортував Консель.
Пояснення Конселя не викликало заперечень. Одначе Нед Ленд був напоготові. У нього очі розгорілися, побачивши тварину. Рука канадця готувалася метнути гарпун. Коротше кажучи, наш гарпунер вичікував моменту кинутися в море й позмагатися з твариною в його рідній стихії!
— О, — сказав він голосом, що тремтів від хвилювання, — мені ще не доводилося бити "таких"!
Уся людина позначилася в цьому слові.
У цю хвилину капітан Немо показався на палубі. Він відразу ж помітив дюгоня, зрозумів хвилювання канадця і звернувся прямо до нього:
— Коли б при вас був гарпун, він пік би вам руку, чи не так?
— Справді, пане!
— І ви не відмовилися б повернутися на якийсь час до своєї професії китолова і внести це китоподібне в перелік ваших трофеїв?
— Не відмовився б!
— Ну, що ж, спробуйте щастя!
— Дякую вам, пане! — відповів Нед Ленд, блиснувши очима.
— Тільки дивіться, — продовжував капітан, — не промахніться! Це у ваших інтересах.
— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я, не звертаючи уваги на канадця, що виразно знизав плечима.
— У деяких випадках, — відповідав капітан. — Буває, що тварина кидається на китоловів і перекидає їхнє суденце. Але хіба містер Леид боятиметься дюгоня? У нього пильне око і тверда рука. Я особливо рекомендував би йому не упускати дюгоня, бо його м'ясо вважається тонким наїдком, а містер Леид не проти поласувати.
— А-а! — сказав канадець, — так воно ще дозволяє собі розкіш мати смачне м'ясо?
— Так, містере Ленд! М'ясо дюгоня не відрізниш від яловичого, і воно надзвичайно цінується. У Меланезії його подають тільки [218] до столу правителів. Але за цією чудовою твариною полюють так по-хижацькому, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається усе рідше і рідше.
— А що коли раптом цей дюгонь останній — у своєму роді? — серйозно запитав Консель. — Чи не слід його поберегти в інтересах науки?
— Усе може бути, — відповідав канадець, — але в інтересах кулінарії випливає його вполювати.
— Отже, за справу, містере Ленде! — сказав капітан Немо. Тим часом сім чоловік із команди "Наутилуса", як завжди
безмовних і незворушних, зійшли па палубу. Один з них тримав у руці гарпун, прив'язаний до мотузки, схожий на ті, якими користуються китобої. Шлюпку вийняли з гнізда, спустили на воду. Шестеро веслярів сіли за весла, сьомий став за кермо. Нед, Консель і я помістилися на кормі.
— А ви, капітане? — запитав я.
— Я не поїду, пане. Бажаю щасливого полювання! Шлюпка відчалила. Веслярі дружно взялися за весла, і ми
помчали назустріч дюгоню, що плавав за дві милі від "Наутилуса".
Наблизившись до дюгоня на кілька кабельтових, шлюпка пішла повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Лепд із гарпуном у руці став на носі. Як відомо, до китобійного гарпуна прив'язуються довжезні вірьовки, що легко розмотуються, коли поранена тварина пірне у воду. Але тут мотузка була не довше десяти махових сажнів, і другий кінець її був прив'язаний до порожнього барила, що мав указувати, у якому місці під водою знаходиться дюгонь.
Я підвівся й уважно розглядав супротивника нашого канадця. Дюгонь, або, як його називають, індійський морж, має велику подібність із ламантином. Його довгасте тіло закінчується довгим хвостом, а бічні плавці справжніми пальцями. Уся відмінність від ламантина полягала в тому, що його верхня щелепа мала двоє довгих і гострих зубів, що стирчали по обидва боки іклами.
Дюгонь, за яким Нед Ленд полював, був колосальних розмірів — не менше семи метрів у довжину. Тварина не рухалася з місця. Здавалося, дюгонь заснув на поверхні води.
Шлюпка безшумно підійшла сажнів на три до тварини. Я підхопився на ноги. Нед Ленд, відкинувшись трохи назад і занісши руку, метнув гарпун.
Почувся свист, і дюгонь зник під водою. Очевидно, удар гарпуна, пущеного з великою силою, прийшовся по воді. [219]
— Тисяча чортів! — закричав розлючено канадець. — Я промахнувся!
— Стривайте, — сказав я, — тварина поранена, он сліди крові на воді! Але вона потягнула із собою і ваше знаряддя.
— Гарпун! Мій гарпун! — волав Нед Ленд.
Матроси знову змахнули веслами, і кермовий повів шлюпку в напрямку барила, що мирно погойдувалося на хвилях. Виловивши гарпун, ми стали вистежувати тварину.
Дюгонь спливав час від часу на поверхню моря, щоб подихати. Поранення, очевидно, не знесилило тварину, бо пливла вона з дивовижною швидкістю. Шлюпка, при змахах весел у сильних руках, мчала слідами тварини. Подеколи ми майже наганяли його, і канадець уже заносив свій гарпун, але дюгонь кожного разу ішов під воду — недосяжний для гарпунника.
Можна собі уявити, як скаженів і бушував нетерплячий Нед Ленд! Він проклинав нещасну тварину найдобірнішою лайкою, яка тільки існує в англійській мові. А я був розізлений, що дюгонь руйнує всі наші хитромудрі плани.
Ми вистежували дюгоня вже упродовж години, і я починав схилятися до думки, що тварина невловна, аж раптом бідолаха надумав помститися своїм переслідувачам. Тварина обернулася в наш бік і ринулася прямо на шлюпку.
Маневр тварини не вислизнув від уваги канадця.
— Увага! — гукнув він.
Кермовий вимовив кілька слів на своєму загадковому наріччі, очевидно наказуючи матросам бути насторожі.
Дюгонь, підпливши футів на двадцять від шлюпки, утяг повітря своїми широкими ніздрями, що знаходилися не в нижній, а у верхній частині рила. Передихнувши, він знову кинувся до шлюпки.
Ми не встигли вивернутися від удару, шлюпка нахилилася і зачерпнула чимало води, аж її довелося вичерпувати. Але завдяки спритності кермового удар припав навскоси, а не в лоб, і ми не перекинулися. Нед Ленд, піднявшись на форштевень, добивав ударами гарпуна гігантську тварину, що, встромивши ікла в планшир(1), піднімала шлюпку над водою, як лев піднімає в повітря ягня.
(1) Планшир — захисний обвід із дерев'яних або сталевих полиць на краях палуби судна.
Ми падали один на одного. Не знаю, чим скінчилась би ця затія, якби розлютований канадець не завдав, нарешті, тварині удару в самісіньке серце. [220]
Почувся скрегіт зубів об залізну обшивку шлюпки, і дюгонь сховався під водою, прихопивши за собою наш гарпун! Але незабаром барило спливло на поверхню води, а через короткий час показалася туша тварини, перекинута голічерева. Ми зачепили багром тушу дюгоня, узяли її на буксир і попрямували до" "Наутилуса".
Довелося пустити в хід найміциіші талі, щоб підняти дюгоня па палубу судна. Туша тварини важила п'ять тисяч кілограмів. Обробка туші провадилася під неухильним спостереженням канадця, що вникав в усі подробиці цієї операції. У той же день стюард подав мені до столу страву, майстерно приготовлену з м'якоті дюгоня судновим кухарем. М'ясо дюгоня видалося мені смачнішим за телятину і, мабуть, не поступалося яловичому.
Наступного дня, 11 лютого, комора "Наутилуса" збагатилася ще однією чудовою дичиною. Зграя морських ластівок опустилася на палубу "Наутилуса".
Це були нільські крячки, або чеграва, вид sterna nilotca. Вони водяться тільки в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі цяточки навколо очей, спинка, крильця і хвіст сіруваті, черевце і горло білі, лапки червоні. Ми ще піймали кілька дюжин нільських качок. Нільські крячки — надзвичайно смачний птах. Шия в них і верхня частина голови біла з чорними цятками.
"Наутилус" йшов середнім ходом. Він, так би мовити, прогулювався! Я помітив, що в міру наближення до Суеца вода в Червоному морі ставала менш солоною.
Близько п'ятої вечора ми угледіли на півночі мис Рас-Мухам-мед. Мис цей утворює край Кам'янистої Аравії, що лежить між затокою Суеца і затокою Акаби.
"Наутилус" через протоку Губаль ввійшов у Суецьку затоку. Я добре бачив високу вершину мису Рас-Мухаммед, що панує над двома затоками. То була гора Ореб, біблійний Сипай, на вершині якого Мойсей зустрівся віч-на-віч із Богом.
О шостій годині "Наутилус", то занурюючись, то спливаючи на поверхню, пройшов коло міста Тор, що лежить у глибині бухти, води якої, як уже спостерігав капітан Немо, мали червонуватий відтінок. Настала ніч. Глибока тиша порушувалася лише лементом пелікана або якогось іншого нічного птаха, шумом прибою, що розбивався об прибережні скелі, або віддаленими гудками пароплавів, котрі тривожили води затоки невгамовним ляскотом лопатей свого гвинта.
Від восьмої до дев'ятої години "Наутилус" йшов у кількох метрах під водою. За моїми розрахунками, ми знаходилися неподалік [221] Суецького перешийка. Крізь вікна салону я бачив підґрунтя прибережних скель, яскраво освітлених пашим прожектором. Мені здавалося, що протока поступово звужується.
О чверть на десяту судію спливло на поверхню. Я поспішив па палубу. Я згоряв від нетерпіння ввійти скоріше в тунель капітана Немо. Мені не сиділося на місці, і я жадібно вдихав свіже нічне повітря.
Незабаром на відстані милі від нас блиснув вогник, ослаблений нічним туманом.
— Плавучий маяк, — сказав хтось за мною. Обернувшись, я побачив капітана.
— Суецький плавучий маяк, — продовжував він. — Ми незабаром підійдемо до входу в тунель.
— Мабуть, не так просто ввійти до нього? — запитав я.
— Авжеж, пане. Тому я поставив собі за правило знаходитися в рубці штурмана й особисто керувати судном. А тепер, пане Аронаксе, чи не бажаєте спуститися вниз. "Наутилус" зануриться під воду і спливе на поверхню лише після того, як ми проминемо Аравійський тунель.
Я пішов за капітаном Немо. Ставні засунулися, резервуари наповнилися водою, і судно пірнуло на десять метрів від рівня моря. Я хотів було ввійти у свою каюту, але капітан зупинив мене.
— Пане професоре, — сказав він, — чи не хочете побути зі мною в штурвальній рубці?
— Я пе смів вас попрохати про це, — відповів я.
— Тож ходімо! Ви побачите звідти усе, що можна побачити під час підводного і разом з тим підземного плавання.
Капітан Немо підвів мене до середнього трапа. Піднявшись па кілька сходинок, він відчинив бічні двері, і ми виявилися у верхньому коридорі, у кінці якого містилася рубка, що знаходилася, як було сказано, па носі судна.
Рубка на "Наутилусі" становила квадрат, сторони якого дорівнювали шести футам, і трохи нагадувала рубки на пароплавах, що ходили по Міссісіпі і Гудзону.