Дві короткі сторони поляни були загороджені сітями, за якими сховалися лісники-нагоничі, що мали наганяти звіра на стрільців, а коли його не вдавалось сполохати і він заплутувався в сітях,— добивати його рогатинами. Численні загони курпів, уміло розставлених величезним колом, повинні були гнати всяке живе створіння з глибини лісу на галявину. За стрільцями була напнута ще одна сітка, щоб звір, якому вдасться прорватися крізь їх ряд, міг бути добитий в її петлях.
Князь став в середині шерегу в неглибокому видолинку, що перетинав усю поляну. Головний ловчий, Мрокота з Моцажева, вибрав йому таке місце, знаючи, що цим видолинком бігтиме від загоничів з пущі найбільший звір. Князь тримав у руці самостріл, поблизу нього стояла під деревом рогатина, а трохи позаду стояли з сокирами на плечах два величезні, схожі на стовбури, охоронці; крім сокир, у них були готові вже, натягнуті самостріли, які вони мали подавати князеві в разі потреби. Княгиня й Дануся не злазили з коней, цього їм ніколи не дозволяв князь, побоюючись лютих турів та зубрів, від яких легше було врятуватись верхи, ніж пішки. Князь запросив де Лорша стати праворуч від себе і дозволив йому залишитись на коні, щоб охороняти дам. Схожий на довгий цвях, де Лорш став поодаль від княгині й держав у руці рицарського списа, з якого мазури нишком сміялися, як із зброї, мало придатної на ловах. Натомість Збишко, встромивши рогатину в сніг і взявши самостріл за плечі, стояв коло Данусі, поглядав на неї знизу вгору, часом щось шептав їй, а часом обіймав її ноги й цілував у коліна, бо вже зовсім не крився перед людьми з своїм коханням. Він заспокоївся аж тоді, коли Мрокота з Моцажева, який у пущі дозволяв собі бурчати навіть на князя, суворо наказав йому мовчати.
Тимчасом десь далеко-далеко в пущі залунали звуки курпинських ріжків, їм з поляни відповів короткий пронизливий звук сурми, і все кругом затихло. Лише зрідка в верховітті сосон стрекотала сойка або по-воронячому каркали загоничі. Мисливці напружено дивилися поперед себе на поляну, де вітер ворушив запаморожену лепеху та голі кущі верболозу. Кожен нетерпляче ждав, який перший звір з'явиться на поляні,—всі сподівалися багатої здобичі, бо знали, що в пущі безліч зубрів, турів та диких кабанів. Курпи викурили з барлогів також кількох ведмедів, які ходили тепер по хащах голодні, насторожені й люті, відчуваючи, що їм незабаром доведеться стати на боротьбу не за спокійний зимовий сон, а за життя.
Проте чекати треба було довго, бо люди, які гнали звіра на розташовану півколом засідку, зайняли величезну ділянку бору і йшли з такої далини, що навіть не чути було гавкання собак, яких за першим сигналом сурми одразу спустили з смиків. Один з них, що був спущений завчасно або просто йшов за курпами, показався на поляні й, перебігши її з опущеним носом, зник за мисливцями. І знову стало пустинно й тихо, тільки нагоничі, весь час каркаючи, як круки, давали знати, що полювання незабаром почнеться. Справді, через деякий час на скраїську поляни з'явилися вовки: як найчутливіші звірі, вони перші силкувалися втекти з облоги. Було їх кілька. Але вискочивши на поляну й зачувши нюхом людей, вони знову югнули в ліс, очевидно шукаючи іншого виходу. Далі з гущавини виринули дикі свині й побігли чорною низкою по засніженій поляні, схожі здалека на свійських, що, трясучи вухами, на поклик хазяйки поспішають додому. Вони зупинялись, прислухались, принюхувались, завертали назад і знову прислухались; нарешті кинулись у бік сітей і, зачувши нагоничів, помчали на мисливців, хропучи і наближаючись все обережніше. Нарешті клацнули залізні запобіжники самострілів, захурчали стріли, і на білому снігу з'явились перші червоні плями крові.
Тоді розлігся вереск, і стадо розсипалось, немов у нього вдарив грім; частина побігла наосліп вперед, частина кинулась до сітей, а решта, розпорошившись поодинці та по кілька, безладно гасала, змішуючись з іншою звіриною, що ринула на поляну. Тепер уже виразно чути було звуки ріжків, несамовите гавкання собак та далекий гомін людей, що йшли в першій лаві з глибини лісу. Звірі, одігнані широко розтягненими клямрами мисливського півкола, щораз більше заповнювали лісову поляну. Нічого подібного не можна було побачити не тільки в західних країнах, а й на польських землях, де не було вже таких пущ, як у Мазовії. Хрестоносці, які бували в Литві, де часом траплялося, що зубри наскакували на військо й чинили в ньому замішання, все таки були чимало здивовані такою незмірною кількістю звіра. Найбільше дивувався пан де Лорш. Він стояв коло княгині і придворних панн, як журавель на сторожі, нудився, бо не міг з ними говорити, і, мерзнучи в своєму залізному панцері, вже думав, що лови не вдалися. І раптом він побачив перед собою цілі стада легконогих сарн, полових оленів і важкоголових лосів, що збилися в одну купу й гасали по поляні, марно шукаючи виходу. Княгиня, в якій заграла батьківська, Кейстутова, кров, пускала в строкату масу стрілу за стрілою і щоразу радісно скрикувала, коли вражений олень або лось з розгону ставав дибки, а потім важко падав і копав сніг ногами. Декотрі придворні панни теж частенько нахиляли обличчя до самострілів, бо всіх пойняв мисливський запал. Тільки Збишко не думав про лови: він сперся ліктями на коліна Данусі і поклавши голову на долонях, дивився їй в очі, а вона, сміючись і соромлячись, намагалась закрити йому пальцями повіки, удаючи, ніби не може витримати такого погляду.
В цей час увагу пана де Лорша привернув величезний, сивий на карку й лопатках ведмідь, який несподівано виринув з лепехи поблизу стрільців. Князь вистрілив з самостріла, потім скочив до нього з рогатиною, і коли звір, страшно ревучи, звівся на задні лапи, — заколов його перед очима всього двору так швидко і вдало, що "оборонцям" не довелося орудувати сокирою. Тоді молодий лотарінжець подумав, що не багато государів, при дворах яких він гостював по дорозі сюди, наважилося б на таку забаву і що з таким князем та з таким народом Орденові колись доведеться мати велику халепу й пережити тяжкі години. Але далі де Лорш побачив, що й інші мисливці вбили чимало лютих ікластих диких кабанів, набагато більших і лютіших за тих, що на них полювали в лісах Нижньої Лотарінгії та в німецьких пущах. Таких вправних і спритних мисливців, таких ударів рогатиною пан де Лорш не бачив ніде і як чоловік досвідчений пояснював це тим, що всі ці жителі пущі змалку призвичаюються до самостріла й рогатини і тому в орудуванні ними набувають більшої, ніж інші народи, вправності.
Поляна вже була густо всіяна трупами всіляких звірів, але до кінця ловів ще було далеко. Навпаки, найцікавіша і разом з тим пайнебезпечніша хвилина була попереду, бо облава саме вигнала на поляну кільканадцять зубрів і турів. В лісах вони трималися окремо, але тепер ішли змішаним стадом, зовсім не засліплені страхом, швидше грізні, ніж перелякані. Ішли не дуже швидко, ніби певні своєї страшної сили, яка зламає і пройде через усі перепони, а земля аж стугоніла під їх тягарем. Бородаті бики, йдучи з низько опущеними головами поперед стада, часом спинялися, немов роздумували, в який бік ударити. З їх страхітливих. легень виривалося глухе ревіння, схоже на підземний гуркіт, з ніздрів шугала пара; вони рили передніми ногами сніг і позирали з-під грив кривавими очима, ніби вишукували прихованого ворога.
Тимчасом нагоничі зчинили оглушливий крик, який підхопили сотні гучних голосів у головній лаві та в клямрах мисливського півкола; затрубили ріжки, засвистали пищалки; пуща здригнулась аж до найдальших глибин, і одночасно на поляну з страшенною гавкотнею вискочили курпинські собаки, що йшли слідом. Побачивши їх, враз оскаженіли самиці, у яких були малята. Стадо, що досі йшло повільно, вмить розпорошилось по всій поляні, переслідуване з усіх боків. Один величезний половий страхітливий самець-тур, що зростом перевищував зубра, важким скоком помчав був до шерегу стрільців, але, побачивши за кілька десятків кроків між деревами коней, спинився і, ревучи, почав гребти ногами землю, немов розпасійовуючись для стрибка й боротьби.
Побачивши це страшне видовище, нагоничі зчинили ще більший галас, а в шерегу мисливців залунали злякані голоси: "Княгиня! Княгиня! Рятуйте княгиню!" Збишко схопив встромлену в сніг рогатину і вискочив на скраїсько лісу, за ним скочило кілька литвинів, готових загинути, захищаючи дочку Кейстута,— і в цю мить в руках княгині заскреготав самостріл, свиснула стріла і, пролетівши над схиленою головою звіра, застрягла в його карку.
— Влучила! — вигукнула княгиня.— Далі не піде...
Дальші її слова заглушило таке несамовите ревіння, що коні аж поприсідали на задні ноги. Тур, мов буря, кинувся прямо на княгиню, але раптом не менш навально з-поміж дерев вискочив мужній пан де Лорш і, нагнувшись на коні, із списом, наставленим, як на рицарському турнірі, кинувся прямо на звіра.
Присутні на мить побачили, як увігнаний в карк бика спис зігнувся дугою й розлетівся на друзки, потім страхітлива рогата голова зникла під черевом коня пана де Лорша і, перш ніж хто-небудь встиг крикнути, кінь і вершник злетіли в повітря.
Кінь упав боком і в передсмертних судорогах почав бити ногами, намотуючи на них свої нутрощі. Пан де Лорш нерухомо лежав поблизу, схожий на снігу на залізний клин. А тур, здавалось, з хвилину вагався, чи не облишити їх та не кинутись на інших коней, але, глянувши на свої перші жертви, знов повернувся до них і почав зганяти свою лють на нещасному коні, буцаючи його головою та шалено копирсаючи рогами вже розпорене черево.
На порятунок чужому рицареві з бору сипнули люди. Збишко, який турбувався про охорону княгині й Данусі, добіг перший і увігнав вістря рогатини під лопатку звіра. Але вдарив він з такою силою, що коли тур раптом повернувся, рогатина переломилася в руці, а сам Збишко впав обличчям у сніг. "Загинув! Загинув!" — залунали голоси мазурів, які бігли йому на допомогу. Тимчасом бик головою придавив Збишка до землі. Від князя вже бігли два могутні охоронці, але навряд чи вони встигли б, якби їх не випередив подарований Збишкові Ягенкою чех Глава. Він підбіг раніш і, піднявши обіруч широку сокиру, вдарив нею в опущений карк одразу ж за рогами.
Удар був такий страшний, що звір упав, немов громом вражений, з перерубаним хребтом і майже до половини розваленою головою; але, падаючи, він придавив Збишка.