Вчора я був там майже півтори години. Нотибой справді багатообіцяючий кінь і, може, він не виявиться надто "naughty"[46] коли настане пора показати себе. Та що це мене обходить! Різні справи вимагають моєї присутності в місті, але мені шкода покидати Плошів. Пані Целіна почуває себе гірше, ніж кілька днів тому. Щоправда, "молодий Хваст", так називав його тітка, вважає, що погіршення тимчасове, тільки радить, щоб завжди біля хворої хтось був і розважав її; інакше бідна жінка починає думати про втрату улюбленого Глухова і все більше хвилюється. Я виявляю до неї мало не синівську турботу, бо таким чином викликаю почуття вдячності в Анельки й привчаю її бачити в мені найближчу людину. В моєму серці вже немає колишньої образи на пані Целіну: вона надто нещасна, а крім того, я вже починаю любити всіх Анельчиних близьких — усіх, крім одного! Сьогодні і вчора я кілька годин просидів біля хворої разом з Анелькою та "Хвастом". Ми читали, розмовляли. Пані Целіна не спить по ночах, а лікар не дає їй снодійного, тому вдень, після кожної довгої розмови, вона звичайно міцно засинає, і що дивно — будить її тільки тиша. Тому навіть коли вона засинає, ми далі читаємо і розмовляємо. Так було й сьогодні. Якби не було лікаря, я міг би зовсім вільно поговорити з Анелькою.
Якраз сьогодні газети сповістили, що закінчено справу про розлучення красуні Корицької. Вся Варшава дуже цікавиться цією справою, а особливо моя тітка, яка є далекою родичкою Корицького. Я вирішив скористатись нагодою і заронити в Анельчину душу кілька уявлень, які в неї досі не виникали.
— Тітка даремно так обурюється вчинком Корицької,— мовив я дуже переконливо. — Я вважаю, що вона вчинила, як розумна й чесна жінка. Воля людини закінчується там, де починається любов; навіть тітка повинна з цим погодитись. Якщо Корицька кохає іншого, то їй нічого не залишається, як розлучитися з чоловіком. Я здогадуюсь, що сказала б тітка, і що ти, Анелько, про це думаєш зараз: ти думаєш, що їй залишається обов'язок, — чи ж не так?
— Гадаю, що й ти так думаєш, — відповіла Анелька.
— Безперечно. Треба тільки вирішити питання, по відношенню до кого має обов'язок Корицька?
Не зрозуміло, чому наш молодий лікар вважав за потрібне в цю хвилину попередити нас, що він не визнає свободи волі, але потім почав слухати мене уважно, бо йому подобалася сміливість моїх поглядів.
А я, помітивши здивований вираз Анельчиного обличчя, вів далі:
— Що може бути більш диким і нелюдським, як вимагати від когось, щоб він пожертвував любимою людиною заради нелюбимої? Різні релігії можуть дуже відрізнятись одна від одної, проте всі вони мають однакову етику; шлюб, згідно цієї етики, має бути побудований на коханні.
Чим же є шлюб? Або якийсь нерозривний і священний зв'язок, якщо він побудований на коханні, або, в протилежному випадку, це лише суперечна моралі й релігії угода, яка має бути розірвана як неморальна. Інакше кажучи, обов'язок жінки накладається любов'ю, а зовсім не рядом більш чи менш урочистих обрядів, які самі по собі лише формальність. Кажу я це тому, що суть речей ціную вище від форми. Я знаю, що слово "зрада" звучить дуже страшно. Але не уявляйте, що жінка зраджує чоловіка тільки тоді, коли кидає його: ні, вона зрадила його вже в ту мить, коли відчула, що більше не кохає його. Все, що відбувається потім, залежить від її здатності поводитися логічно, від її мужності й від її серця, яке вміє чи не вміє кохати. Корицька кохала того чоловіка, заради якого вона зараз розлучається, ще до свого одруження, і не вийшла за нього лише через непорозуміння, сприйнявши вияв його ревнощів за байдужість. Це була її головна помилка, але якщо сьогодні вона хоче цю помилку виправити, якщо вона зрозуміла, що не можна жертвувати любимим заради нелюбимого і що її обов'язок — це обов'язок не перед правилами пристойності, а перед любов'ю, то засуджувати її можуть або святенники, або люди з полудою на очах.
У тому, що я говорив, було стільки ж брехні, скільки й щирості.
Я чудово розумів, що тітка нізащо в світі не погодилася б з теорією, що воля кінчається там, де починається любов; але я сказав так навмисне, щоб переконати Анельку, що це істина, яка не підлягає найменшому сумніву. Знав я також, що Корицька особа легковажна, і з її приводу не варто висувати важку артилерію принципів; а історію її першого кохання я вигадав для повної аналогії з Анельчиною історією. Зате я був щирим, коли говорив про права й обов'язки любові. Інша річ, що, може, я не обстоював би цієї теорії так щиро, коли б вона була мені не на руку, але людина завжди суб'єктивна, особливо людина, яка зневірилась у всіх об'єктивних істинах.
Я захищав свої інтереси й був би дурним, якби виступав проти себе. Я розраховував, що, прищеплюючи Анельці такі уявлення, прискорюю бажану для мене еволюцію в її свідомості, бо вони можуть надати їй сміливості ї виправдають її у власних очах. Зважаючи на її вразливість, я сподівався, що моє "щеплення" хоч трохи вплине на неї. Вона чудово розуміла мене, було помітно, що кожне моє слово грає на її нервах, як на струпах. Поступово па обличчі в неї виступали все яскравіші рожеві плями; вона кілька разів прикладала руки до щік, наче щоб охолодити їх, а коли я скінчив говорити, сказала:
— Все можна довести, але коли чиниш погано, сумління завжди каже: "Погано, погано!" — і нічим його не переконаєш.
Молодий Хвастовський, напевно, подумав, що Анелька зовсім не розбирається в філософії, а я, признаюсь, зазнав такого відчуття, наче, фехтуючи, поцілив вістрям шпаги в стіну. Анельчина відповідь своєю простотою й догматизмом звела нанівець усі мої докази. Бо, якщо твердження, що воля кінчається там, де починається любов, ще може викликати сумнів, то цілковитою аксіомою є те, що там, де з'являється догмат, закінчуються будь-які роздуми. Жінки, а особливо польки, доти дотримуються логіки, доки вона нічим їм не загрожує. Відчувши небезпеку, вони ховаються в фортецю простих вірувань і катехізисних істин, яку можуть зруйнувати лише почуття, тому що розум перед нею безсилий. В цьому їхня слабість і водночас їхня сила, тому що мислення в них менше розвинене, ніж у чоловіків, зате їхня цнотливість буває в певних умовах нездоланною. Диявол може довести жінку до падіння, коли закохає її; шляхом переконання він нічого від неї не доб'ється, хоч би й мав цілковиту слушність.
Зваживши все це, я дуже занепав духом. Я подумав, що будь-яку мою майстерну, з великим зусиллям побудовану теорію Анелька зруйнує одним вигуком: "Поганої Сумління цього не дозволяє!" Проти цього я буду безсилим. При цьому я повинен бути дуже обережним, щоб не злякати її надмірною сміливістю ідей, які я намагаюся прищепити їй, і цим не відштовхнути її від себе.
Та однак я не можу відмовитись від таких спроб. Правда, вони ніколи не відіграють головної ролі в процесі підкорення її душі. Але можуть відіграти допоміжну роль і цим прискорити розв'язку. Мої зусилля виявляться марними лише в тому разі, якщо вона мене не кохає. Це була б страшна помилка, та навіть і тоді мала б настати якась розв'язка.
29 травня
Сьогодні я застав Анельку в їдальні, вона стояла на стільці перед великим гданським стінним годинником, в якому щось зіпсувалося. Тієї миті, коли вона звелася навшпиньки, щоб перевести стрілку, стілець під нею загойдався. Я встиг тільки вигукнути: "Впадеш!" — і, підхопивши її на руки, поставив на підлогу. Одну мить я притискав до грудей це дороге тіло, її волосся доторкнулось мого обличчя, я відчув її віддих. У мене так пішла обертом голова, що я й сам мусив ухопитись за спинку стільця, щоб не впасти, і вона це бачила. Вона знає, що я кохаю її до безтями! Не можу сьогодні більше писати.
30 травня
День для мене був зіпсований: знову Анелька вранці одержала листа від Кроміцького. Я чув, як вона говорила тітці, що він сам не знає, коли приїде; може, незабаром, а може, тільки через два місяці. Я навіть не уявляю, як терпітиму його присутність тут, біля Анельки. Часом мені здається, що я цього просто не витримаю. Сподіваюсь тільки, що сприятливий збіг обставин затримає його приїзд. Хвастовський об'явив, що пані Целіні, як тільки дозволить стан її здоров'я, необхідно буде поїхати в Гаштеіїн. Це так далеко від Баку, що Кроміцький, сподіваюсь, туди не поїде. А я поїду, їй-богу, поїду! Яка щаслива думка виникла в Хвастовського і для мене, і для пані Целіни, якій тамтешні ванни можуть значно поліпшити здоров'я. Я теж стомлений, мені потрібне гірське повітря, а ще більше потрібно побути разом з Анелькою. Завтра поїду до Варшави й зателеграфую в курортне управління, щоб для Анельки і її матері найняли квартиру. Якщо все буде зайняте, я ладен купити цілу віллу. Коли пані Целіна почала говорити про труднощі й клопоти, що зваляться на Анельку у зв'язку з цією поїздкою, я сказав: "У всьому покладіться на мене". Потім, звернувшись до Анельки, тихо додав: "Влаштую все, як для своєї матері". Я бачив, що пані Целіна, яка все менше вірить у мільйони Кроміцького, побоюється, щоб я не влаштував їх надто дорого, але я вже вирішив, що покажу їм фіктивний розрахунок, а більшу частину витрат візьму на себе. Звичайно, я ще й словом не обмовився, що теж збираюсь їхати до Гаштейна. Я хотів так повернути справу, щоб тітка сама запропонувала мені поїхати туди; і гадаю, що мені пощастить це зробити, бо в неї немає жодних підозр. Я майже певен, що коли почну з нею розмову про те, куди б поїхати влітку в гори, вона сама скаже мені: "То їдь з нашими; і тобі, і їм буде веселіше". Знаю, що Анельку це злякає, а може, в якомусь найпотаємнішому закуточку душі й порадує. Може, їй спадуть на думку рядки з "Кордіана"[47]: "Ти всюди: наді мною, біля мене і в мені!" Справді, моє кохання утворило навколо неї зачароване коло; воно оточує її, зобов'язує, підкупляє, вкрадається в її серце під виглядом турботи про неї та її матір, під виглядом послуг, яких вона не може відхилити, побоюючись, щоб мати ні про що не здогадалася і стан її здоров'я не погіршився. Любов проникав в її серце у вигляді подяки мені й співчуття до моїх великих страждань; нарешті, його нав'язують їй спогади.
З ранку до вечора Анелька чує лише похвали мені; тітка, як завжди, обожнює мене; молодий Хвастовський, бажаючи показати, що людям його табору властива неупередженість, запевняє, що я виняток у своєму "прогнилому середовищі"; навіть пані Целіна стала прихильною до мене.