Сержант хоч і не погодився з більшістю Ке-пових доказів, одначе вони зробили на нього певне враження. Йому самому здавалося дещо дивним, що так близько від форту* були виявлені шпигуни, а він нічогісінько не знав про це; не менш дивним здавалося й те, що Джасперові було відомо про такі речі, котрі, за переконанням сержанта, не мали жодного відношення до його службових обов'язків. Правда, раз чи два "Вітрогона" посилали на той берег, щоб відвезти чи забрати звідти своїх вивідувачів, але сержант був певний, що Джаспер там відігравав другорядну роль і знав так само мало, як і його матроси, з яким саме завданням посилалися ті люди. Не міг збагнути сержант і того, чому серед них раптом тільки одному Джасперові було відомо про цю недавню висадку шпигунів. Слідопит, проте, дивився на все зовсім по-іншому. З притаманною йому скромністю він дорікав собі за те, що знехтував своїм обов'язком, і ставив у заслугу Джасперові, що той знав про випадок, про який у першу чергу мав знати саме він, Слідопит. Він не бачив нічого підозрілого в тому, що Джаспер знав про випадок із шпигунами, але вважав просто неприпустимим, якщо не сказати — ганебним для себе, що тільки зараз про це довідався сам.
— Щодо мокасинів, добродію Кепе,— промовив, скориставшись короткочасною мовчанкою, Слідопит — цілком вірно: їх таки носять тут як блідочолі, так і червоношкірі; але вірно також і те, що сліди від них у блідочолих і червоношкірих — різні. Кожен лісовий розвідник, глянувши, скаже вам, де слід індіяни-на, а .де — білого, незалежно від того, йшов він у чоботях чи в мокасинах. Тому я не бачу підстав звинувачувати й Джаспера В' цьому. Це ще не вагомий доказ для звинувачення в зраді.
— Ну, а ви взагалі припускаєте, Слідопите, що на світі бувають зрадники? — логічно заперечив Ken.
— Бувають. Я, наприклад, не зустрічав чесного мінга... такого, що здатний устояти перед .спокусою зрадити вас. Вони, здається, вроджені кривоприсяжники, і мені часом здається, вони за це більш заслуговують жалощів, ніж переслідувань.
— Тоді чому б не бути цій самій слабині і в Джаспера? Людина "є людина, і я з досвіду знаю, якою жалюгідною інколи буває її натура; принаймні я суджу це по своїй власній натурі.
Цим було започатковано ще одну довгу й безладну суперечку з приводу вини чи
роджуються
здавало-
безвинності Джаспера, наприкінці якої сержант і його шуряк майже зійшлися на тому, що хлопець і справді шпигун. Тим часом Слідопит, який ще запальніше, ніж досі, захищав звинувачуваного, тільки дужче переконався у безпідставності висунутого проти Джаспера звинувачення. У цьому не було нічого неприродного, бо все-таки найкращий спосіб утвердитися в переконанні — це відстоювати його, хоча~найбільші омани наші теж на-
ся б, намагаємося зраііти істину, а насправді лише підкріплюємо власні чупередження. На цей час сержант дійшов уже1 до такого душевного стану, що готовий був дивитися з підозрою на кожен крок молодого капітана, і незабаром зійшовся із родичем на тому, що Джасперова обізнаність у справі шпигунів є одна з тих самих "обставин", бо знати про такі речі не входило в коло його обов'язків.
Доки це питання обговорювалося на кормі, Мейбл сиділа мовчки сама біля трапа до кабіни. Поручник М'юр пішов улаштовуватися в каюті, а Джаспер стояв неподалік, схрестивши руки й блукаючи поглядом від вітрил до хмар, а від хмар —до темних обрисів, берега, звідти ж — до озера й знову до вітрил. Наша героїня теж заглибилася в думи: в її пам'яті спливли тривоги недавніх мандрів, а надто страхи тієї пам'ятної ночі, довгождана зустріч із батьком, що був їй по суті чужою людиною; нове й незвичне життя у форту, а тепер і ця мандрівка — всі ці події низкою проходили в її голові, й, здавалося, тяглися вони вже місяці. Майже не вірилося, що вона тільки недавно покинула місто з його цивілізованим життям; особливо ж її(дивувало, що події, котрі вона так глибоко'пережила під час мандрівки по Освего, надто вже швидко зблякли в її пам'яті. Дівчині було невтямки, що швидка зміна подій створює ілюзію прискореного плину часу і що від нескінченного потоку вражень незначні епізоди мандрівок часом підіймаються до рівня великих подій. Вона намагалася пригадати, коли і в які дні що було, щоб переконатися, що вона й справді знайома з Джаспером, Слідопитом і навіть зі своїм рідним батьком усього-на-всього трохи більше двох тижнів. Обдарована від природи більше добрим серцем, ніж багатою фантазією (хоч не позбавлена цілком і цієї риси), Мейбл не могла належним чином визначити силу своїх почуттів до людей, котрі донедавна були для неї зовсім чужі. Це й зрозуміло: адже вона ще не звикла роздумувати над своїми почуттями і визначати, куди вони її схиляють. Досі, однак, її чиста душа не була ще заражена бацилою недовіри, і вона ні в чому не підозрювала жодного зі своїх залицяльників. Тим більше, їй ніколи не могло навіть спасти на думку, щоб хтось із цих залицяльників міг бути зрадником короля і батьківщини. А в той час (та й опісля, за часів республіки) вихваляти королів та інших правителів,— як заморських, так і тутешніх,— було цілком безпечно, зате ганити їх за недоліки — більш ніж небезпечно, бо це трактувалося, як зрада. Завдяки такому обмеженню свободи поглядів уся суспільна думка створювалася нечесними політиканами, і широка громадськість одержувала втішну для можновладців інформацію з рук тих, що вершили з-за лаштунків свою політику. Отож і не дивно, що відданість короні, яка в Лондоні являла собою всього-на-всього один із видів політичної гри, виростала в колоніях* як, скажімо, в нью-йоркській, у непорушну віру, що здатна була, здавалося, гори вернути. Внаслідок цього невдоволення теж було рідкісним явищем, а зрада короні, та ще на користь її лютого ворога — Франції чи французів була в очах обивателів страхітливим злочином. Тому-то Мейбл найменше за все могла подумати про Джаспера щось таке, в чому його тепер таємно звинувачували, і якщо декого з її оточення гризли муки підозрінь, то принаймні вона була сповнена безмежного довір'я до хлопця. Ніякі нашіптування ще не дійшли до її вух і не похитнули в ній тієї віри в чесність молодого капітана, з якою вона ставилася до нього від першого дня знайомства, а власний розум ніколи не#наштовхнув би її на подібну думку. Таким чином, картини минулого й теперішнього, що так швидко промайнули в уяві дівчини, були зовсім безхмарні, і ніщо в них не кидало тіні на людину, до якої вона відчувала потяг. Так вона просиділа в задумі
ще з чверть години, і все довкола було сповнене нічим не затьмареного спокою.
М'яка осіння ніч тільки підсилювала почуття, котрі з'являються у молодих, здорових і щасливих під впливом новизни вражень. Було так тепло, як не завжди буває у цих краях навіть влітку, а повітряні потоки з берега доносили прохолоду й пахощі лісу. Вітер був хоч і не надто сильний, проте цілком достатній, щоб добре гнати "Вітрогона" і, мабуть, щоб постійно тримати в напрузі увагу молодого капітана: адже темрява завжди ненадійна. Проте Джаспер, як видно, був у доброму гуморі, принаймні якщо зважити на ту коротеньку розмову, що саме відбувалася між ним і Мейбл.
— Якщо так і далі пливтимемо, Прісна Водо,— промовила Мейбл, звикнувши теж називати цим іменем Джаспера,— то незабаром, певне, будемо на місці, чи не так?
— А вам батько хіба сказав, куди ми пливемо, Мейбл?
— Ні, цього він мені не казав. Мій батько так зжився зі своєю службою і так відвик від родини, що взагалі не балакає зі мною про такі речі. Чи це, може, заборонено розповідати?
— Звідси це не так далеко. Якщо йтимемо і далі прямо, то миль шістдесят-сімдесят — і вже будемо в річці Святого Лаврентія, де, чого доброго, французи ще втруть нам маку. Та й взагалі на цьому нашому озері далеко не розженешся.
— Так і мій дядечко Кеп каже, проте я, Джаспере, не бачу якоїсь різниці між океаном і цим озером.
— То й ви були на океані? А от я хоч і відношу себе до матросів, але в житті ще не бачив солоної води. Ви, мабуть, в глибині душі зневажаєте такого моряка, як я, Мейбл Дангем?
— Щоб ви знали, Джаспере — Прісна Водо, я й не думала зневажати вас за це. Та й чи має право така недосвідчена дівчина, як я, взагалі зневажати когось, а тим більше — вас, кому майор так довіряє, що навіть доручив командувати таким чудовим кораблем! Я ніколи не була на Атлантичному океані, хоч і бачила його, і ще раз кажу: ніякої різниці між цим озером та Атлантичним океаном я не знаходжу!
— Ну, а між тими, що плавають там і тут, різниця є? Після всього того, що ваш дядечко наговорив на всіх прісноводих матросів, я вже побоювався, що ви почали дивитися на нас щонайменше як на якихось самозванців.
— Хай вас особливо не турбує те, що там каже мій дядечко, Джас-пере. Я його знаю: у Йорку він те одме вернув на всіх тих, що живуть на суші, а зараз це каже на тих, котрі плавають на прісній воді. Ні, ні! З цим не згодні ні я, ні мій батько. Якби мій дядечко говорив цілком відверто, то виявилося б, що про піхотинців він ще нижчої думки, ніж про тих матросів, котрі ніколи не бачили моря.
— Зате ваш батько, Мейбл, про піхотинців кращої думки, ніж про будь-яких інших вояків; він хоче, щоб ви вийшли заміж за піхотинця.
— Та що ви, Джаспере — Прісна Водо!.. Мене — за піхотинця?! Мій батько хоче цього?.. Для чого б йому таке хотіти? Хто ж той піхотинець у нашій залозі, за котрого я могла б вийти заміж... тобто який хоче, щоб я вийшла за нього?
— Дехто може бути так закоханий у свою професію, що, може, сподівається, це заступить тисячі його вад...
— Але ж не можна бути аж так закоханим у свою професію, щоб нічого більше не помічати. Ви кажете, мій батько хоче видати мене за солдата, проте я не знаю в Осве-го такого вояка, якого він міг би запропонувати мені в чоловіки. У мене, Джаспере, досить прикре становище: я не така вже красуня, щоб стати дружиною офіцера нашої залоги, проте,— і я гадаю, навіть ви погодитеся зі мною,— я занадто гарна, щоб стати дружиною якогось рядового.
Говорячи з такою відвертістю, Мейбл уся зашарілася, сама не знаючи чого, проте в темряві Джаспер. цього не помітив. Потім зніяковіло усміхнулася, ніби відчуваючи, що тема ця хоч і досить делікатна, проте заслуговує на чесне ставлення до неї.