Вона з сузір'я…
— Та грець із ним, з тим твоїм сузір'ям, чоловіче; ти бачиш ту зірку, про яку я веду мову? Скажи мені ясно: так чи ні?
— Так.
— Як тільки я повернусь до тебе спиною, натягни повід і стримуй осла, поки індіанці щезнуть з очей. Тоді покладись на бога, а за провідника візьми собі оту зірку. Не звертай ні праворуч, ні ліворуч, і не марнуй часу, бо рисак твій не дуже прудкий, а кожна п'ядь території, яку ти встигнеш подолати, на день подовжить твою свободу, а то й життя.
Не дожидаючи запитань природолюба, старий знов послабив повід і незабаром теж пристав до переднього гурту.
Оубед залишився на самоті. Азінус покірно послухався господаря, який діяв скорше з розпачу, ніж зрозумівши траперові настанови, і стишив ходу. А що тетони їхали риссю, то через хвилину після того, як осел пішов ступою, доктор Баттіус їх уже не бачив. Не маючи ніякого плану, ні на що не сподіваючись, не знаючи, що його очікує, думаючи тільки про те, як утекти від небезпечних сусідів, натураліст насамперед помацки перевірив, чи на своєму місці — біля сідла — торбина з жалюгідними рештками зразків і записів, тоді повернув осла куди треба і, люто б'ючи п'ятами по боках свого терплячого друга, змусив його бігти досить-таки шпаркою риссю. Ледве він устиг спуститися в улоговину і вибратися на сусідній горб, як почув — чи йому здалося, що почув, — своє ім'я, що його чистісінькою англійською мовою вигукнули принаймні двадцять тетонських горлянок. Ця омана додала йому сили; ще жоден учитель верхової їзди не показував своєї вправності з таким завзяттям, як природолюб, що калатав каблуками по ребрах Азінуса. Боротьба з терплячим ослом точилася кілька хвилин і, певне, протривала б іще довше, коли б лагідній тварині врешті-решт не урвався терпець. Запозичивши в господаря спосіб, яким той виказував своє нетерпіння, Азінус надумав по-новому застосувати копита — він обурено брикнув усіма чотирма зразу, чим негайно вирішив суперечку на свою користь. Оубед залишив сідло як позицію, що її не можна було втримувати більше, однак за інерцією пролетів далі, а осел тим часом, узявши гору, заволодів полем битви і почав спокійнісінько скубти траву — законний трофей переможця.
Коли доктор Баттіус підвівся і зібрав свої розгублені думки, доведені до цілковитого сум'яття надто квапливою здачею позиції, він вирушив на пошуки своїх зразків та осла. Азінус виявив неабияку великодушність, по-дружньому зустрівши господаря, і відтоді природолюб їхав собі з гідною похвали старанністю, але все ж приборкавши надмірне своє завзяття.
А тим часом старий пильно стежив за всім тим, що відбувалося навколо нього. Оубед не помилився, припускаючи, що вже за ним огледілись і шукають, хоч то його уява перетворила крик індіанців на латинізовану форму його прізвища. Істина була проста: воїни ар'єргарду встигли повідомити передніх про ту надприродну силу, якою трапер здумав наділити ні в чому не винного природознавця. І те саме простодушне захоплення, яке при цій звістці спонукало індіанців з ар'єргарду рушити вперед, тепер змусило багатьох передніх воїнів повернути назад. Лікаря, звісно, на місці не було, і розчаровані дикуни зняли несамовитий лемент, що його Баттіус і почув.
Але Маторі (ніби навмисне сприяючи задумам трапера) владно припинив цей небезпечний галас. Коли всі вгамувались, і вождь дізнався, чому його молоді воїни повелися так негідно, старий, що тримався біля нього, з тривогою завважив тінь підозри, яка майнула на смаглявому обличчі дакоти.
— Де твій чаклун? — зажадав вождь, рвучко повернувшись до трапера, ніби звинувачуючи його у зникненні Оубеда.
— Чи можу я сказати моєму братові, скільки в небі зір? Шляхи великого чаклуна не схожі з шляхами інших людей.
— Слухай мене, сива голово, і лічи мої слова, — вів далі вождь, схилившись над простецькою сідельною лукою, ніби який лицар із цивілізованішого народу, і промовляючи пихатим тоном самодержця. — Дакоти вибрали собі за вождя не жінку, і Маторі здригнеться лише тоді, коли відчує на собі чари великого чаклуна; а доти він дивитиметься на все своїми очима, а не очима блідолицього. Якщо твій чаклун до ранку не повернеться до своїх друзів, мої молоді воїни підуть його шукати. Твої вуха відкриті. Годі!
Трапера аніскільки не засмутила така довга відстрочка. Він уже завважив, що вождь тетонів належить до тих сміливців, котрі не бояться переступати межі, в яких виховання тримає уми людей у всякому суспільстві, цивілізованому чи нецивілізованому, і тепер старий усвідомлював, що, коли він хоче перехитрити вождя, треба придумати щось мудріше, ніж те, чим він піддурив його воїнів. Але тут перед ними з мороку виплив зненацька бескид — похмуре зазублене громаддя — і це поклало край розмові, бо Маторі забув геть-чисто все, крім того, як би заволодіти рештою скватерового добра. Коли темнолиці воїни вгледіли нарешті жадану мету, в зграї здійнявся гомін, але тут-таки запала тиша, і навіть найгостріший слух не вчув би нічого, крім легких кроків у високій траві.
Одначе не так просто було обманути пильність Естер. Вона вже давно тривожно вслухалася в підозрілий шум, що наближався по голій рівнині, а невсипущі вартові на скелі почули, звісно, раптовий крик індіанців. Дикуни, злізши з коней неподалік бескиду, ледве встигли тихо й непомітно, як вони вміли, оточити його, коли це пролунав різкий голос безстрашної войовниці:
— Гей, хто там унизу? Ану відповідай, коли дороге життя! Сіу ви чи дияволи, однаково я вас не боюсь!
Ніхто не відповів на цей оклик; кожен воїн стояв на своєму місці, певний, що його темна постать зливається з тінями рівнини. Трапер вирішив, що настала слушна хвилина для втечі. Його з товаришами залишили під наглядом тих, кому доручено стерегти коней; а що його друзі були верхи, то все складалося на користь задуму. Вартові зосередили всю свою увагу на бескиді, а хмара, що саме пропливала над їхніми головами, заступила навіть те слабке світло, яке проливали зорі. Прихилившись до шиї свого коня, старий стиха гукнув:
— Де мій собачка? Де він, Гектор? Де мій песик? Собака вчув добре знайомий йому голос і озвався дружнім скавулінням, яке от-от могло перейти в пронизливе виття. Трапер хотів був випростатися після цього вдалого початку, коли це відчув на своєму горлі руку Уючі, який, очевидно, щоб примусити старого замовкнути, вирішив просто задушити його. Скориставшися з цього, трапер, ніби втягуючи повітря, ще раз хрипко подав голос — і вірний пес знов відгукнувся. Уюча миттю відпустив старого, щоб зірвати злість на його собаці. Аж тут почувся голос Естер, отож індіанець, забувши про все на світі, став уважно прислухатися.
— Вийте собі на всі голоси, скільки влізе, ви, поріддя пітьми! — крикнула жінка, хрипко й зневажливо засміявшись. — Знаю я вас! Стривайте, от зараз ми присвітимо, аби вам ліпше було грабувати. Підкинь-но вугілля, Фібі, підкинь вугіллячка: твій батько і брати знатимуть, що треба квапитися додому зустрічати гостей.
Тільки-но вона доказала, як на самісінькій верхівці бескиду спалахнув вогонь, наче світло ясної зірки; потім полум'я роздвоїлося, закрутилось у величезній купі хмизу і, бухнувши вгору суцільною смугою, заколивалося від вітру навсібіч, відкидаючи яскраве світло на всі довколишні речі. З вишини долинув глузливий регіт; діти й собі засміялися, ніби радіючи, що так успішно розгадали підступні наміри тетонів.
Трапер озирнувся, щоб пересвідчитися, чи готові його друзі. Почувши умовні сигнали, Мідлтон і Пол трохи збочили і чекали, очевидно, третього скавчання собаки, щоб кинутися навтіки. Гектор, вислизнувши від свого кривдника, припав до землі біля ніг господаревого коня. Але коло вогню дедалі ширшало і яскравішало, і старий, розум і пильність якого не часто йому зраджували, терпляче вичікував слушної хвилини, щоб здійснити свій задум.
— Ну, Ішмаеле, мій чоловіче, якщо зір і рука в тебе непомильні й досі, то тепер саме на порі дати прочуханки цим червоношкірим, які замірилися на все твоє добро, навіть на дружину й дітей! Ану, шановний чоловіче, покажи їм, який ти є і який в тебе рід!
З того боку, звідки підходив трапер, почувся віддалений крик, звістуючи жіночу залогу про близьку поміч. Естер на цей жаданий звук озвалася новим хрипким вигуком і, нетямлячись від збудження, підвелася над скелею так, що всі внизу побачили обриси її постаті. Більше того, вона, нехтуючи небезпеку, радісно замахала була руками, аж тут Маторі темною тінню кинувся в коло світла й миттю скрутив її. Ще троє воїнів прослизнули на вершину бескиду — їхні постаті були схожі на оголених демонів, що ширяють у хмарах. У повітрі замигтіли головешки з сигнального вогнища; потім насунулася непроглядна темрява, що нагадувала ту моторошну мить, коли диск місяця, заступивши сонце, затьмарює його останні промені. Тепер уже дикуни радісно залементували, а Гектор вторував їм голосним, протяглим виттям.
Старий враз опинився між Мідлтоном і Полом і схопив їхніх коней за вудила, щоб стримати нетерплячих вершників.
— Тихо, тихо, — прошепотів він. — Зараз вони нічого не бачать, ніби господь покарав їх сліпотою; але вуха їхні добре чують. Тихо, тихо; ярдів триста принаймні ми повинні їхати лише ступою.
Наступні п'ять хвилин здалися всім утікачам, окрім трапера, цілою вічністю. Коли ж до них помалу повернулася здатність бачити, їм здалось, ніби морок, що настав після того, як згасло вогнище, змінився яскравим полудневим світлом. Старий потроху дозволив коням бігти швидше, аж поки загін опинився в одній з улоговин. Тут, засміявшись своїм безгучним сміхом, трапер попустив повід і сказав:
— А тепер нехай скачуть щодуху; але тримайтеся старої трави, щоб приглушити тупіт копит.
Не треба, певне, пояснювати, з якою радістю всі виконали цей наказ. За кілька хвилин утікачі піднялися на вершину горба і, переваливши через нього, помчали далі так швидко, як тільки могли скакати їхні коні, орієнтуючись на провідну зорю, — так корабель у бурхливому морі правує на маяк, що вказує путь до безпечної гавані.
РОЗДІЛ XXII
Сліпучі промені й хмарки,
Що дарували світло й тінь,
Втекли, примхливі та меткі,
Помчали в далечінь.
Монтгомері
Над тим місцем, яке щойно покинули втікачі, панувала така сама тиша, що і в похмурій прерії попереду.