Немов знаючи, що з боку молодого офіцера йому не загрожує небезпека, він помчав попри самого Гейворда, мало не черкнувши його своїм тілом. Зараз же за втікачем майнувся високий та дужий гурон, що досі ощадив свої сили, і вже він підніс руку на вирішальний удар, коли раптом Данкен підставив йому ногу, індіянин перечепився через неї і дав такого сторчака, що аж випередив на кілька кроків свою жертву. Бранець наче тільки й чекав цього — він обернувся, метеором зблиснув перед очима Данкенові, і, поки той прийшов до тями та розглянувся за ним, він уже спокійно сперся на невеликий розмальований стовп-тотем перед входом до головної хатини в селищі.
Побоюючись, щоб його допомога бранцеві не виявилась фатальною для нього самого, Данкен поспішив одійти слідом за юрбою, що тепер приступала ближче до хатин, похнюплена й понура, як і кожен тлум, розчарований у своїх сподіваннях на криваве видовище. З цікавості чи, може, з якого людянішого почуття Данкен наблизився до незнайомця. Той стояв, рукою обхопивши стовпа, і дихав важко й натужно по такому виснажливому перегоні, але не подавав жодного знаку своїх переживань. На час він був під обороною прадавнього священного звичаю, аж поки плем'я на раді вирішить його долю. Однак з настроїв усіх довколишніх рішення це було ясне наперед.
Не мала такої лайки й образи мова гуронів, якої б розчарована жінота не кидала В лице чужинцеві, котрий уник їхніх рук. Воші кпили з його зусиль, казали йому, глузуючи, що ноги в нього вправніші за руки, що йому варто б мати крила, скоро він не тямкий з луком чи ножем. На все це бранець не відповідав і тільки своєю поставою виказував гордовиту зневагу. Ще більше розпалені з його незворушності та вдатності в бігові, жінки від слів перекинулись на малозрозумілий крик і закінчили гострим пронизливим вереском У цю хвилину та сама кмітуха, що ото завбачливо порозпалювала вогнища, пробилася крізь юрбу й зупинилась перед самим бранцем. Змарніла й зачухрана постать цієї старої недурно, либонь, скидалася на відьомську. Підкинувши злиденне лахміття, що покривало їй тіло, вона простягла вперед довгу кощисту руку й зневажливо затицяла пальцями в нього під носом, а тоді почала голосно мовою ленапів, як зрозумілішою для своєї жертви:
— Слухай сюди, делаваре! Твій народ — це бабське плем'я, і заступ більше личить вашим рукам, ніж рушниця. Жінки ваші оленів народжують, і якби серед вас уродився ведмідь, дика кішка чи змій, ви б сипонули навтіки. Дівчата гуронські пошиють тобі спідницю, а ми знайдемо тобі чоловіка.
Вибухом дикого сміху зустріли всі цю зливу образ. Ніжні й мелодійні голоси молодих жінок якось дивно бриніли на тлі скрипучого сміху ядучої старої відьми. Але бранець стояв, недосяжний до всіх цих знущань. Голову він усе тримав непорушно, паче не завважував нікого круг себе, хіба що коли гордовитим поглядом позирав на темні постаті вояків оддалік, німотних і похмурих спостерігачів цієї сцени.
Розлючена такою самовладою бранця, стара стала в зухвальну позу, взялася руки в боки і вибухнула потоком нових поклепів, що їх нашому мистецтву годі на папері й висловити. Однак марно вона роздималася — бо хоч серед свого плем'я і славилась вона неабиякою майстерністю клясти, цим разом їй вільно було аж до піни на устах доходити, а в бранця навіть і м'яз на тілі не здригався. Ця його байдужість почала доймати й інших глядачів. Один юнак, трохи ще не хлопчина, заходився до помочі старій карзі, розмахуючи томагавком перед жертвою та доточуючи свої порожні нахвалки до жіночих образ. У цю мить бранець обернувся лицем до світла і глянув униз, на недоростка, з виразом крайньої зневаги. Але зараз же він одхилився назад до стовпа і знову прибрав спокійної постави. Проте навіть цієї короткої хвильки вистачило Данкенові, щоб перейняти на собі твердий і проникливий Анкесів погляд.
Ошелешено затамувавши віддих при цьому трагічному відкритті, Гейворд мимоволі опустив очі, боячись у якийсь невідомий спосіб пошкодити й без того невеселій бранцевій долі. Однак безпосередніх підстав на таке побоювання не було. Саме в цей момент якийсь вояк почав продиратися крізь юрбу. Суворим жестом відсторонивши жінок та дітей, він узяв Анкеса за руку й повів до хатини, де проваджено наради племені. Туди й подалися всі ватаги та достойніші вояки, а занепокоєний Гейворд спромігся непомітно і собі теж втиснутись між них досередини.
Кілька хвилин минуло, доки індіяни посідали кожен згідно з своїм станом та значенням. Розташувалися десь так само, як і попереднього разу: старші й значніші ватаги посередині, під ясним світлом запаленого смолоскипа, а молодші й менш значні — подалі, утворюючи темну лаву смаглявих і розмальованих облич. Анкес — спокійний, випростований і зібраний — став у самому середку хатини, під отвором у покрівлі, крізь який видно було мерехтіння одиноких зірок. Його мужня й гордовита постава справила-таки певне враження на гуронів, бо в частих їхніх поглядах на нього, хоч і невблаганних, виразно проступало захоплення.
Зовсім інакше обстояло з тим незнайомцем, якого Данкен бачив поруч Анкеса до його відчайної спроби втекти. Тоді він не кинувся втікати, а під час усього того рейваху застиг непорушно на місці, мов живе втілення сорому й ганьби. Хоча жодна рука не привітала його й анічий погляд не стежив за ним, він також увійшов до хатини, безоглядно покірний долі, яка б вона там не була. Гейворд при першій же нагоді глянув йому в лице, потай душі боячись, щоб не виявився це ще хтось знайомий, але ні, це був таки якийсь невідомець, ба навіть і більше — людина з певними ознаками гуронського вояка. Одначе він не прилучився до своїх одноплемінців, а сів осторонь, самотній у цьому тлумищі, і скулився, так наче хотів зайняти якнайменше місця. Коли всі повсідалися й тиша запанувала, сивоголовий ватаг, з яким читач уже мав нагоду познайомитися, промовив голосно мовою ленні ленапів:
— Делаваре, ти хоч і з бабського плем'я, але довів свою мужність. Я нагодував би тебе, — тільки ж той, хто їсть із гуроном, повинен стати йому другом. Залишайся в мирі до сходу сонця, коли буде сказано останнє наше слово.
— Сім ночей і стільки ж літніх днів постував я, ідучи гуронськити слідом, — холодно відказав Анкес. — Діти ленапів знають, як простувати стежкою справедливості, не зупиняючись на підживок.
— Двоє моїх молодих вояків настигають зараз твого товариша, — провадив далі гурон, наче не завважуючи хвастощів бранцевих. — Коли вони повернуться, наші мудрі люди скажуть, жити тобі чи вмерти.
— Хіба гурон вух не має? — зневажливо кинув Анкес. — Делавар, відколи він ваш бранець, двічі чув гук знайомої рушниці. Твої молоді вояки ніколи не повернуться.
Коротка й похмура мовчанка запала по цих зухвалих словах. Данкен, зрозумівши, що могіканин мав на думці смертоносну рушницю розвідника, аж нахилився вперед, щоб краще розгледіти, яке враження на переможців справить Анкесова заява. Але ватаг задовольнився простим запитанням:
— Якщо ленапи такі спритняки, чом же один з найхоробріших вояків їхніх опинився тут?
— Він погнався за боягузом і впав у пастку. Мудрий бобер теж може впійматись.
Кажучи це, Анкес показав пальцем на самотнього гурона, тільки тим і обмеживши свою увагу до такої негідної, постаті. Мова Анкесова, як і тон його, викликали велике збудження серед слухачів. Погляд кожного понуро втупився в провинного одноплемінця, і тихий погрозливий шемріт перебіг по юрбі. Цей зловісний гомін докотився й надвір, і жінки та діти натислися щільно всередину, так що поміж кожними двома плечима виглядало чиєсь цікаве й напружене обличчя.
Тим часом старіші ватаги посеред хатини радили раду, перемовляючись короткими, рубаними реченнями. Кожен думку свою висловлював просто й енергійно. Тоді знов запала мовчанка, тривала і поважна. Всі відчували, що ось-ось мається прийняти важливу ухвалу. Ті, хто був ззаду, поспиналися навшпиньки, щоб краще бачити, і навіть винуватця-гурон забув на хвильку про свою ганьбу, піднісши голову й стривоженим поглядом втупившись у гурт ватагів. Мовчанку врешті порушив літній вояк, про якого не раз уже згадувано. Він підвівся з землі й, пройшовши повз нерухомого Анкеса, у велегідній позі зупинився біля провинного одноплемінця. Цю мить та сама кощиста стара, що ото пащекувала перед безборонним могіканином, із смолоскипом у руці пробилася насеред хати, ступаючи якимось чудним видрібцем і бурмотячи щось неврозумливе, чи не закляття якесь. Дарма що вдерлася сюди вона ніким не прохана, ніхто їй і не перешкоджав.
Підступивши до Анкеса, вона піднесла смолоскипа, щоб червоним його блиском освітити геть усе обличчя бранцеві. Могіканин і далі стояв непорушно й гордовито, не вподобляючи навіть поглядом настирливу жінку. Очі його незмигно дивились у далечінь, неначе прозирали крізь усі перепони й бачили прийдешнє. Заспокоївши свою жагу розглядин, жінка пробурмотіла щось задоволено і заходилась піддавати такій самій випробі й свого боягузливого земляка.
Молодий гурон мав на собі небагато одежі, а майже все гарне тіло його було по-бойовому розмальоване. У світлі смолоскипа проступав виразно кожен його м'яз, кожен суглоб. Данкен аж одвернувся, жахом пойнятий, коли побачив, як судомно колотиться тіло бідоласі. Жінка заходилася вити, тихо й жалібно, на це прикре та ганебне видовище, але ватаг простяг руку і обережно відсторонив стару.
— Хитка Тростино, — звернувся він до молодого злочинця його рідною мовою і назвавши його на ім'я, — хоча Великий Дух зробив тебе приємним окові, краще б тобі було зовсім не родитись. Язик твій вдома добре чути, але в бою він німий. З усіх моїх юнаків ти найглибше вганяєш томагавк у стовп військовий, але найслабше б'єш ним в англійців. Ворог знає, яка в тебе спина, але ніколи не бачив кольору твоїх очей. Тричі він кидав тобі виклика, і тричі ти забував на нього відповісти. Твоє ім'я ніколи не згадуватиметься в твоєму плем'ї — його вже забуто.
Коли ватаг почав звільна виголошувати ці слова, вимовно пристаючи після кожної фрази, злочинець підвів лице, шануючи вік та становище ватагове. Ганьба, жах і гордощі змагались у нього на виду. Очима, пройнятими болем, глянув він навкруг, на людей, що в подихові їхнім була його доля.