Пляма ширилася на очах, і раптом на ній понабухали краплі. Хвилини зо дві сиділа хатня робітниця, торопіючи від такого з’явища, доки, нарешті, зі стелі не сипнув справжній дощ і не залопотів по підлозі. Аж тепер вона схопилася, підставила під зливу миску, що анітрохи не зарадило, бо дощ поширився й почав заливати і газову плиту, і стіл із посудом. Тоді, скрикнувши, хатня робітниця Кванта вибігла з квартири на сходи, і притьмом у квартирі Латунського почалося дзеленчання.
— Ну, задзвонили... Пора збиратися, — сказала Марґарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у щілину дверей:
— Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! У вас, чи що, вода тече? Нас затопило!
Марґарита піднялася на метр угору і вдарила по люстрі. Дві лампочки вибухнули, в усі боки бризнули дармовиси. Крики в щілині затихли, на сходах почувся тупіт. Марґарита випливла у вікно, опинилася зовні, розмахнулася легко і молотком ударила в шибку. Вона схлипнула, і обшитою мармуром стіною каскадом побігли донизу скалки. Марґарита підлетіла до наступного вікна. Далеко внизу забігали люди по тротуару, одна з двох машин, що стояла коло будинку, тукнула й від’їхала.
Скінчивши з вікнами Латунського, Марґарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився брязкотом та громом. З першого під’їзду вибіг швейцар, подивився вгору, трохи повагався, видно, не зметикувавши відразу, що йому чинити, всунув у рот сюрчок і шалено засвистів. З особливим азартом під цей свист розгативши останнє вікно на восьмому поверсі, Марґарита спустилася до сьомого і почала й там висаджувати шибки.
Змучений довгим байдикуванням за дзеркальними дверима під’їзду, швейцар вкладав у сюрчання всю душу, причому чітко йшов за Марґаритою, ніби акомпануючи їй. У паузах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав духу, а з кожним Марґаритиним ударом, надимаючи щоки, заходився, свердлуючи нічне повітря до самого неба.
Його зусилля, єднаючись зі стараннями розшаленілої Марґарити, дали великі наслідки. В будинку йшла паніка. Цілі ще вікна розчинялися, в них з’являлись людські голови і відразу ховалися, відчинені ж вікна, навпаки, зачинялись. В протилежних будинках у вікнах на тлі освітлених кімнат виникали темні силуети людей, що намагалися збагнути, чому безпричинно тріскаються шибки в новій споруді Драмліту.
У провулкові народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли люди, носячись сюди-туди без ладу й сенсу. Хатня робітниця Кванта кричала до них, що їх залило, а згодом до неї прилучилася хатня робітниця Хустова з квартири № 80, яка була під квартирою Кванта. У Хустових полилося зі стелі, й на кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шмат тиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Марґарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Марґарита сполохала його, і він здимів із кімнати.
Та несподівано дикий погром ущух. З’їхавши до третього поверху, Марґарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.
— Шибки б’ють, — проговорив хлопчик і покликав: — Мамо!
Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:
— Мамо, я боюсь.
Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.
— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.
— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Марґарита, силуючись пом’якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, — це хлопчиська шибки били.
— З рогатки? — запитав хлопчик, переставши тремтіти.
— З рогатки, з рогатки, — повторила Марґарита, — а ти спи!
— Це Ситник, — сказав хлопчик, — у нього є рогатка.
— Ну, певно, він!
Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:
— А ти де, тьотю?
— А мене немає, — відповіла Марґарита, — я тобі снюся.
— Я так і думав, — сказав хлопчик.
— Ти лягай, — наказала Марґарита, — підклади руку під щоку, а я тобі буду снитися.
— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.
— Я тобі казку розповім, — заговорила Марґарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою... — Марґарита вмовкла, зняла руку — хлопчик спав.
Марґарита тихенько поклала молоток на підвіконня і вилетіла з вікна. Коло будинку вирувало. Асфальтованим тротуаром, вкритим битим склом, бігали і щось вигукували люди. Серед них уже мелькали міліціонери. Раптовно вдарив дзвін, і з Арбату в провулок вкотилася червона пожежна машина з драбиною...
Але подальше вже не цікавило Марґариту. Примірявшись, щоб не зачепитися за який дріт, вона міцніше затисла щітку і вмить опинилася вище нефортунного будинку. Провулок під нею похилився набік і провалився вниз. Замість нього одного під ногами у Марґарити вродилося скупчення дахів, навскоси перерізуване сяйними стежками. Все це неждано поїхало вниз, і смуги вогнів змазались і злилися.
Марґарита ще пришвидшила щітку, і тоді все скупчення дахів кануло під землю, а замість нього з’явилося внизу озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптово піднялося вертикально, а згодом опинилося над головою у Марґарити, а під ногами зблиснув місяць. Збагнувши, що вона перевернулася у повітрі, Марґарита вирівнялась і, обернувшись, побачила, що й озера вже немає, а що там унизу, позад неї, залишилася тільки рожевувата заграва на виднокрузі. Та й вона щезла через секунду, і Марґарита постерегла, що вона сам на сам з місяцем, який летів вище і лівіше від неї. Марґаритине волосся давно стояло копицею, а місячне сяйво зі свистом омивало її тіло. З того, як унизу дві низки негустих вогнів злилися у дві суцільні вогненні смуги, з того, як швидко вони зникли позаду, Марґарита здогадувалася, що вона летить зі страхітливою швидкістю, і подивувалася тому, що вона не задихається.
Через кілька секунд далеко внизу, в земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.
— Міста́! Міста́! — прокричала Марґарита.
Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.
Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.
Тієї миті Марґариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.
Марґарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Марґариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Марґарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Марґаритою хором співали жаби, а десь удалині, чомусь гаряче хвилюючи серце, шумів потяг. Марґарита невдовзі побачила його. Він повз повільно, як гусінь, сиплючи в повітря іскри. Обігнавши його, Марґарита пройшла ще над одним водним дзеркалом, в якому проплив під ногами другий місяць, ще знизилась і пішла, ледь-ледь не зачіпаючи ногами верхівки величезних сосон.
Важкий шум розпорюваного повітря почувся позаду й почав здоганяти Марґариту. Поступово до цього шуму чогось, що летить, як набій, долучивсь і чутний на багато верст жіночий регіт. Марґарита озирнулася і побачила, що її доганяє якийсь складний темний предмет. Доганяючи Марґариту, він усе більше виразнішав, стало ясно, що це хтось летить верхи. А зрештою він і цілковито вималювався. Уповільнюючи лет, Марґариту наздогнала Наташа.
Вона, гола-голісінька, з розвіяним за вітром волоссям, летіла верхи на гладкому кнурові, який затис у передніх ратицях портфель, а задніми на одчай душі молотив повітря. Час від часу зблискувало і гасло в місячному світлі пенсне, яке спало з носа і летіло коло кнура на шнурі, а капелюх усе зсовувався кнурові на очі. Добре приглянувшись, Марґарита впізнала у кнурові Миколу Івановича, і тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із Наталчиним гиготінням.
— Наташко! — пронизливо закричала Марґарита. — Ти намастилася кремом?
— Серденько! — колошкаючи своїм вереском заснулий сосновий бір, відповідала Наташа. — Королево моя французька, адже я і йому намазала лисину, і йому!
— Принцесо! — плаксиво прогорлав кнур, ускач несучи вершницю.
— Серденько! Марґарито Миколаївно! — кричала Наташа, скачучи поряд з Марґаритою. — Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. — Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, — сватався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.
— Богине! — завивав той. — Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.
— Та ну тебе до біса з твоїми паперами! — виклично регочучи, кричала Наташа.
— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! — благально горлав кнур.
Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.
Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним.