І хоч які вони були наївні, в нього раптом майнула абсурдна думка, що вона бачить його наскрізь. – Нічого. Все гаразд.
– Я думав – ти більше зрадієш, коли почуєш про роль.
– А я радію, Керті! Їй-богу, радію! І вдячна тобі… Ти, як завжди, такий милий… такий дбайливий…
Він підбадьорився.
– Ти навіть не уявляєш, яка це чудова перспектива. Я певен, гратимеш ти добре, а я, звичайно, стежитиму за твоїми успіхами. – Він вирішив зосередити свої думки на Дженні Ламарш.
– Отже… – голос її зірвався, але вона зразу ж опанувала себе. – Отже, ти поїдеш увечері, а я залишуся тут до завтра?
– Ні, – блискавично вирішив він. – Я перезамовлю свій квиток на завтра. На ранок. Ми проведемо вечір разом – так, щоб він залишився в нашій пам'яті назавжди.
Додо вдячно всміхнулася йому, і в цю мить задзвонив телефон. Зрадівши нагоді урвати цю розмову, він узяв трубку.
– Містер О'Кіф? – запитав приємний жіночий голос.
– Я.
– З вами говорить Крістіна Френсіс – секретарка містера Уоррена Трента. Містер Трент питає, чи зручно вам буде прийняти його зараз.
О'Кіф глянув на годинник. До полудня лишалося п'ять хвилин.
– Авжеж, – сказав він. – Я можу прийняти містера Трента. Хай приходить.
Поклавши трубку, він з усмішкою промовив:
– Схоже на те, люба, що і тобі, й мені сьогодні є що відзначити: перед тобою відкривається блискуче майбутнє, а я стаю власником нового готелю.
7
Десь за годину перед тим до Уоррена Трента, який у похмурій задумі сидів за подвійними дверима свого робочого кабінету, тихо ввійшла Крістіна Френсіс.
– З вами хоче поговорити містер Еміль Дюмер, – сказала вона. – Я не стала б вас турбувати, але він каже, що справа нагальна.
Трент гмукнув. Отже, вороння злітається, подумав він. А втім, ні. Порівняння це не дуже вдале. Промислово-комерційний банк, президентом якого був Еміль Дюмер, вклав у "Сейнт-Грегорі" чимало грошей. І саме цей банк кілька місяців тому відмовився відстрочити сплату боргу, а також надати нову позику. Що ж, тепер Дюмерові та його колегам-управителям нема чого турбуватися. Після підписання угоди з О'Кіфом вони дістануть назад свої грошики. Треба їм про це сказати, і хай заспокояться.
Він простяг руку до телефону.
– Ні, – сказала Крістіна, – містер Дюмер тут, він чекає в приймальні.
Уоррен Трент здивувався. Щеб Еміль Дюмер залишив стіни свого банку, своєї фортеці, й власною персоною прийшов до когось на прийом?! Це було нечувано!
За мить Крістіна впустила відвідувача й вийшла, причинивши за собою двері.
Еміль Дюмер, кругленький, низенький, з вінчиком кучерявого сивого волосся на голові, був креолом. Та попри цей факт, він мав такий вигляд, наче зійшов зі сторінок "Записок Піквікського клубу". І висловлювався він відповідно – пишномовно й багатослівно.
– Даруйте, Уоррене, за цей несподіваний і не погоджений заздалегідь візит. Але мене привела до вас справа така негайна, що на звичайні в таких випадках формальності я просто не мав часу.
Вони потисли один одному руки. Хазяїн готелю жестом запросив гостя сісти.
– Якщо ви не заперечуєте, я розповім усе по порядку. Насамперед я хочу запевнити вас, що з важким серцем змушений був відповісти відмовою на ваше прохання про позику. На жаль, і сума, і умови позики виходили за межі наших можливостей і нашої фінансової політики.
Уоррен Трент кивнув, зберігаючи кам'яний вираз обличчя. Він ніколи не відчував симпатії до цього банкіра, хоч був далекий і від того, щоб недооцінювати його. Він знав: велемовність Дюмера – це тільки маска, розрахована на простаків, маска, за якою ховається гострий, проникливий розум.
– Сподіваюсь, однак, що мета мого сьогоднішнього візиту якоюсь мірою зменшить неприємний осадок, що залишився після тих наших невдалих переговорів.
– Щось не віриться, – відказав Уоррен Трент.
– Побачимо. – Банкір видобув з теки кілька списаних олівцем аркушів паперу. – Наскільки мені відомо, О'Кіфова компанія звернулася до вас з пропозицією продати їй ваш готель.
– Це вже всім відомо. Сподіваюсь, ви не турбували ФБР, щоб довідатися про це.
Банкір усміхнувся.
– Чи не могли б ви розповісти, які умови вам запропоновано?
– Чого це раптом я маю про це розповідати!
– А тому, – чітко вимовляючи кожне слово, сказав Дюмер, – що я прийшов до вас із контрпропозицією.
– В такому разі, я бачу ще менше підстав розкривати ці умови. Можу тільки повідомити, що я пообіцяв дати відповідь О'Кіфові сьогодні опівдні.
– Так-так, це мені відомо, і саме тому я дозволив собі завітати до вас без попередження. До речі, я хочу вибачитися за те, що не прийшов раніше: остаточні відомості й інструкції надійшли буквально годину тому.
Почуте від Дюмера не схвилювало Уоррена Трента. Очевидно, вирішив він, група місцевих фінансистів, від імені яких і прийшов Дюмер, хоче спробувати купити готель задешево, щоб потім вигідно перепродати.
Банкір перебіг очима свої нотатки.
– Наскільки мені відомо, О'Кіфова компанія пропонує вам за готель чотири мільйони доларів. Два мільйони з цієї суми підуть на поновлення застави, мільйон готівкою – щоб розрахуватися з акціонерами, а четвертий мільйон буде вручено вам особисто у вигляді акцій О'Кіфової компанії. Крім того, кажуть, нібито за вами назавжди залишаються ваші апартаменти в будинку готелю.
Обличчя Уоррена Трента почервоніло від гніву. Він грюкнув кулаком по столу.
– Чорт забирай, Емілю, не грайтеся зі мною в кота і мишку!
– Якщо у вас склалося таке враження – прошу пробачити мене.
– На бога! Вам і так усе відомо – навіщо ж ви питаєте?
– Щиро кажучи, – відповів Дюмер, – я розраховував на те, що ви в такий спосіб підтвердите відомі нам факти. І хочу зразу ж сказати вам, що наші умови – кращі.
Уоррен Трент ще більше обурився, бо зрозумів, що потрапив у класичну пастку. Але йому тепер ясно було і те, що в організації самого Кертіса О'Кіфа є зрадник – можливо навіть, один з найближчих його помічників, добре обізнаний із найпотаємнішими планами. Що ж, по заслузі – хто з псами лягає, той з блохами встає.
– Чим же ваші умови кращі? І хто їх мені пропонує?
– Спочатку відповім на друге запитання: називати цю особу я поки що не маю права.
Уоррен Трент чмихнув:
– Я звик мати справу з живими людьми, а не з привидами.
– Я не привид, – зауважив Дюмер. – Крім того, наш банк може офіційно засвідчити, що пропозиція, яку я уповноважений вам зробити, грунтується на цілком правомочній основі, і що сторона, яку я репрезентую, має бездоганну репутацію.
Все ще роздратований тим, що його так легко обвели круг пальця, хазяїн готелю спитав:
– Коли ж я почую самі пропозиції?
– Зараз. – Банкір пошелестів своїми папірцями. – Загалом наша оцінка вартості готелю збігається з О'Кіфовою.
– Нічого дивного: вам відомі його підрахунки.
– Що ж до інших умов, то тут є істотні відмінності.
Відколи розпочалася ця розмова, Уоррен Трент уперше відчув, що в ньому прокидається цікавість.
– По-перше, сторона, яку я репрезентую, не має наміру наполягати на тому, щоб ви розірвали свій особистий зв'язок з готелем "Сейнт-Грегорі" і відійшли від його фінансових справ. По-друге, вона хоче зберегти незалежний статус і теперішній характер готелю.
Уоррен Трент міцно стис руками бильця крісла. Глянувши праворуч на настінний годинник, побачив: до дванадцятої лишається п'ятнадцять хвилин.
– Моя сторона, однак, претендує на контрольний пакет акцій – за даних обставин вимога цілком резонна – з тим, щоб мати змогу ефективно контролювати діяльність адміністрації. Ви, таким чином, перейдете на становище акціонера, що має найбільший за розмірами пакет серед власників сорока дев'яти відсотків акцій. Від вас зажадають також негайної відмови від посади головного адміністратора готелю… Дайте мені, будь ласка, напитися.
На столі в Уоррена Трента стояв термос з водою і одна склянка. Трент наповнив її.
– Яку ж роль уготували мені? Коридорного? Чи помічника швейцара?
– Нічого подібного. – Еміль Дюмер ковтнув води, потім подивився на склянку проти світла. – Завжди дивуюся: як це з нашої каламутної Міссісіпі здобувають таку смачну воду?
– Я вас слухаю!
Банкір усміхнувся.
– Відразу після того, як ви відмовитеся від названої посади, вас буде призначено головою правління акціонерного товариства – для початку на два роки.
– Головою, звісно, чисто номінальним!
– Можливо. Але це, по-моєму, далеко не найгірший варіант. Чи, може, ви хотіли б побачити в ролі номінального голови містера Кертіса О'Кіфа?
Хазяїн готелю промовчав.
– Я уповноважений, далі, запевнити вас, що всі обіцяні вам О'Кіфовою компанією особисті привілеї, як-от збереження за вами помешкання тощо, передбачені і в пропозиції моєї сторони. Тепер щодо переоформлення акцій і фінансових розрахунків. На цьому я дозволю собі зупинитися детальніше…
– Якщо я пристану на вашу пропозицію – коли має відбутися укладання угоди?
Відкопиливши губи, банкір трохи подумав і відповів:
– Власне, оформлення документів не забере багато часу. А зважаючи на те, що термін чинності заставної кінчається завтра, нам доведеться поквапитися. Гадаю, завтра в цей час папери будуть готові до підписання.
– І мені, сподіваюсь, назвуть нарешті ім'я покупця.
– Безперечно, – кивнув Еміль Дюмер. – Інакше яка ж це буде угода?
– Якщо однаково скажете завтра, то чому не сьогодні?
Банкір похитав головою.
– Сьогодні – не велено.
Уоррен Трент уже ладен був обуритися, крикнути, що погодиться тільки в тому разі, якщо йому скажуть, з ким він має справу. Але здоровий глузд узяв гору: яка, власне, різниця, кому він продає готель? Головне – що умови його цілком влаштовують…
Він зітхнув і коротко кинув:
– Я згоден.
8
Кертіс О'Кіф, якби міг, спопелив би, мабуть, Уоррена Трента своїм поглядом.
– І ви маєте зухвалість, дивлячись мені в очі, заявити, що продали готель комусь іншому!
Вони стояли у вітальні О'Кіфового люкса. Уоррен Трент піднявся сюди, скоро Еміль Дюмер вийшов з його кабінету. Додо, розгублена й засмучена, ховалася за О'Кіфовою спиною.
– Можете називати це зухвалістю, – відповів Уоррен Трент. – На мою думку, однак, це не що інше як констатація факту. Можливо, вам цікаво буде знати й те, що за умовами продажу я не відмовляюся від усіх прав на готель, а лишаюся одним з головних капіталовкладників.
– У такому разі ваш капітал плакав! – Обличчя О'Кіфа почервоніло від гніву.