Раніше вони утримували себе самі, щоб не потьмарити блиску свого володаря, але зараз, так само як і я, вони живуть на твій кошт, бо в них уже нічого немає.
— Колись я винагороджу їх.
— Отже, — мовив Тутмос, — ми беремо з твоєї скарбниці, бо наша спорожніла. Так само роблять номархи... Якби вони мали гроші, то приймали б тебе та влаштовували б тобі бенкети на власні кошти, але, не маючи їх, мусять брати в тебе. Чи й тепер ти назвеш їх шахраями?..
Царевич походжав замислений.
— Я надто поквапився осуджувати їх, — відповів він нарешті. — Гнів, як дим, застелив мені очі. Мені соромно за те, що я говорив. Але все-таки я хочу, щоб мої придворні, воїни й робітники не зазнавали кривди... А оскільки всі мої засоби вичерпані, треба десь позичити. Сто талантів вистачить? Як ти думаєш?
— Я думаю, що нам ніхто не позичить ста талантів, — тихо мовив Тутмос.
Намісник гордовито глянув на нього.
— Оце так відповідають синові фараона? — спитав він гнівно.
— Прожени мене від себе, — мовив Тутмос смутним голосом, — але я сказав правду. Зараз нам ніхто не позичить, бо нікому це зробити.
— А нащо ж Дагон? — здивувався царевич. — Хіба його нема при моєму дворі? Чи, може, він помер?
— Дагон живе в Пі-Басті, але він разом з іншими фінікійськими купцями цілі дні проводить у храмі Астарти в покуті й молитвах.
— Звідки така побожність? — здивувався царевич. — Невже через те, що я був у храмі, то й мій банкір вважає за потрібне радитися з богами?
Тутмос крутився на табуреті.
— Фінікійці, — сказав він, — занепокоєні, навіть пригнічені вістями...
— Якими?
— Хтось розпустив плітки, що коли ти вступиш на престол, відразу виженеш фінікійців, а їхні маєтки конфіскуєш на користь держави.
— Ну, то маємо ще досить часу, — усміхнувся царевич. Тутмос завагався.
— Я чув, — мовив він майже пошепки, — що здоров'я його святості (хай він живе вічно!) останнім часом дуже похитнулось.
— Неправда! — перебив його Рамзес занепокоєно. — Я ж би знав про це...
— А проте жерці потай правлять службу за повернення здоров'я фараонові, — шепотів Тутмос. — Я знаю про це напевно...
Царевич був вражений.
— Як це так! — обурився він. — Мій батько тяжко хворий, жерці моляться за нього, а мені про це нічого не кажуть?..
— Я чув, що хвороба його святості може тягтися з рік. Рамзес махнув рукою:
Ет!.. Слухаєш байки і мене непокоїш. Розкажи краще про фінікійців: це цікавіше.
— Я чув, — казав далі Тутмос, — тільки те, що й усі: ніби ти, переконавшись у храмі в підступності фінікійців, постановив вигнати їх.
— У храмі?.. — повторив наступник трону. — А хто може знати, в чому я переконався і що постановив у храмі?
Тутмос знизав плечима й мовчав.
— Невже зрада й там? — тихо мовив царевич. — В усякому разі, поклич до мене Дагона,— додав голосно. — Я мушу зрештою довідатись, звідки йдуть ці плітки, і покласти їм край.
— Ти добре зробиш, володарю,— відповів Тутмос, — бо весь Єгипет занепокоєний. Вже зараз нема в кого позичити грошей, а коли ці поголоски будуть ширитися далі, припиниться вся торгівля. Нині наші вельможі в дуже скрутному становищі, з якого не видно виходу, та й твій двір, володарю, відчуває нестатки. За місяць те саме може статися і в палаці його святості...
— Мовчи, — перебив його царевич, — і негайно поклич мені Дагона.
Тутмос вибіг, але банкір з'явився до наступника трону лише пізно ввечері. На ньому була біла накидка в чорні смужки.
— Чи ви не подуріли?! — крикнув царевич, побачивши його в такому одязі. — Але я зараз розвію твій сумний настрій... Мені негайно треба сто талантів. Іди й не з'являйся до мене, поки не принесеш їх.
Та банкір закрив обличчя руками й заплакав.
— Що це ще таке? — нетерпляче спитав царевич.
— Володарю, — відповів Дагон, падаючи на коліна, — візьми все моє майно, продай мене й мою родину... Візьми все, навіть наше життя... Але сто талантів... Де я знайду зараз такі гроші? Ані в Єгипті, ані в Фінікії...— мовив він ридаючи.
— Сет опутав тебе, Дагоне, — розсміявся царевич. — Невже й ти повірив, що я хочу вигнати вас?
Банкір знову упав йому до ніг.
— Я нічого не знаю... Я звичайний купець і твій раб. Стільки днів, скільки їх між молодиком і місяцем уповні, вистачило б, щоб стерти мене і мій маєток на порох.
— Та поясни ж ти мені, що це означає? — вже нетерпляче спитав царевич.
— Я нічого не можу тобі сказати, а якби й міг, то велику печать накладено на мої уста... Зараз я тільки молюсь і плачу.
"Хіба й фінікійці моляться?" — подумав царевич.
— Я нічого не можу для тебе зробити, володарю,— вів далі Дагон. — Але я дам тобі принаймні добру пораду... Тут, у Пі-Басті, живе славетний гірський князь Гірам, чоловік старий, мудрий і дуже багатий... Поклич його до себе, ерпатре, і попроси в нього сто талантів. Може, він зробить тобі таку послугу...
Не добившись від банкіра ніяких пояснень, Рамзес відпустив його і пообіцяв вирядити послів до Гірама.
Розділ тридцятий
Наступного дня вранці Тутмос з великим почтом офіцерів і придворних відвідав фінікійського князя і запросив його до наступника трону.
Опівдні перед палацом з'явився Гірам у простих ношах, що їх несли восьмеро убогих єгиптян, яким він давав милостиню. Оточували його найбагатші фінікійські купці і той самий натовп бідноти, який щодня збирався перед його будинком.
Рамзес з деяким здивуванням зустрів цього поважного старого, в очах якого світилася мудрість. На Гірамі було біле покривало, на голові — золотий обруч. Він з гідністю уклонився намісникові і, піднявши руки над його головою, проказав коротке благословення. Присутні були цим глибоко зворушені.
Коли намісник показав йому на крісло і звелів вийти "всім придворним, Гірам промовив:
— Учора, царевичу, слуга твій Дагон переказав, мені, що тобі потрібні сто талантів. Я одразу ж вирядив своїх посланців до Сабне-Хетама, Сетрое, Пі-Уто та до інших міст, де стоять фінікійські кораблі, щоб вони негайно вивантажили всі товари, і гадаю, що через кілька днів ти одержиш цю невеличку суму.
— Невеличку! — сміючись, перебив його царевич. — Щасливий ти, милостивий князю, якщо сто талантів називаєш невеличкою сумою.
Гірам похитав головою.
— Твій дід, — мовив він, — вічно живий Рамзес-са-Пта, дарував мені свою приязнь. Я знаю також і його святість твого батька (хай він живе вічно!) і навіть спробую засвідчити йому свою шану, якщо мене допустять до нього...
— Звідки такі сумніви?..—перебив його царевич.
— Є люди, — відповів гість, — які одних допускають до особи фараона, а інших не допускають... Але не варто говорити про них... Ти, царевичу, в цьому не винен, отже, я насмілюсь задати тобі одне питання... як давній друг твого діда й батька.
— Я слухаю.
— Як це так,— мовив поволі Гірам,— як це так, що наступник трону і намісник фараона мусить позичати сто талантів, коли його державі належить понад сто тисяч талантів?
— Звідки?.. — вигукнув Рамзес.
— Як це звідки? А данина з азіатських народів? Фінікія винна вам п'ять тисяч талантів, і я ручуся, що вона їх віддасть, якщо не станеться нічого непередбаченого. Але, крім неї, ізраїльтяни винні три тисячі талантів, філістимляни і моавітяни по дві тисячі, хетти — тридцять тисяч... Зрештою, я не пам'ятаю дрібниць, але знаю, що загальна сума становить сто три чи сто п'ять тисяч талантів.
Рамзес кусав губи; на його рухливому обличчі видно було безсилий гнів. Він опустив очі й мовчав.
— То це правда?.. — раптом зітхнув Гірам, вдивляючись у намісника. — То це правда?.. Бідна Фінікія, але бідний і Єгипет!..
— Що ти кажеш, достойний князю? — спитав царевич, нахмуривши брови. — Я не розумію твоїх слів.
— Ти знаєш, царевичу, про що я кажу, бо ти не відповів на моє запитання, — сказав Гірам і підвівся, ніби збираючись іти. — Але я не відступаюся від своєї обіцянки... Ти матимеш сто талантів.
Він низько вклонився, але намісник змусив його знов сісти.
— Ти щось приховуєш від мене, князю, — мовив він голосом, в якому чулася образа. — Я хочу, щоб ти пояснив мені, яке лихо загрожує Фінікії чи Єгиптові...
— Невже ти, наступник фараона, не знаєш про це? — спитав Гірам, завагавшись.
— Нічого не знаю. Я майже місяць пробув у храмі.
— Але саме там і можна було дізнатись про все.
— Ти скажеш мені! — крикнув царевич, стукнувши кулаком по столу. — Я не люблю, щоб зі мною жартували!
— Я скажу, якщо ти, царевичу, заприсягнешся, що ніхто більше про це не знатиме... Хоча... не можу повірити, щоб наступника трону не сповістили про це.
— Ти не довіряєш мені? — спитав здивовано царевич.
— В такій справі я вимагав би клятви навіть від самого фараона, — відповів Гірам рішуче.
— Тоді... присягаюсь моїм мечем і знаменами нашого війська, що нікому не розкажу того, що ти мені зараз відкриєш:
— Годі, — мовив Гірам.
— Я слухаю.
— Ти знаєш, царевичу, що зараз діється у Фінікії?
— Навіть і про це не знаю! — перебив роздратовано намісник.
— Наші кораблі, — зашептав Гірам,— з усіх кінців світу повертаються на батьківщину, щоб за першим сигналом перевезти людей і скарби кудись за море... на захід.
— Навіщо? — здивувався намісник.
— Бо Ассірія хоче поневолити нас. Царевич розреготався.
— Ти з глузду з'їхав, достойний муже! — вигукнув він глузливо. — Ассірія хоче поневолити Фінікію?.. А що ж ми на те? Ми — Єгипет?
— Єгипет уже пристав на це. Намісникові кров ударила в голову.
— Спека поплутала твої думки, старче,— сказав він Гіраму спокійним тоном. — Ти навіть забув, що така справа не могла б обійтись без дозволу фараона і... мого!
— І це буде. Тим часом уклали угоду самі жерці...
— З ким?.. Які жерці?..
— З халдейським верховним жерцем Бероесом, уповноваженим царя Ассара, — відповів Гірам.— А хто з вашого боку?.. Не можу сказати напевно, але, здається, достойний Гергор, достойний Мефрес і святий пророк Пентуер.
Царевич зблід.
— Не забувайсь, фінікійцю, — мовив він, — що ти обвинувачуєш у зраді найвищих сановників держави.
— Ти помиляєшся, царевичу, — це зовсім не зрада. Адже верховний жрець країни і міністр його святості можуть провадити переговори з сусідніми державами. І зрештою звідки ти знаєш, що все це діялось не з волі фараона?
Рамзес мусив визнати в душі, що така угода не була б зрадою державі, а свідчила б тільки про зневагу до нього, наступника трону. То он як жерці ставляться до нього, який за рік може бути фараоном...