Він старанно вибрав у скриньці товсту, довгу Гавану, відкусив кінчик, продув її, задоволено покачав у товстих губах і припалив. То була прекрасна, блаженна хвилина його життя; вона винагородила його за багато інших, не таких прекрасних хвилин.
Із його уст випливла блакитна хмаринка диму.
— Отже, ви розтратили гроші мого тестя,— сказав він.— У свої сто п'ятдесят років ви наважились залізти в сейф! А потім завдяки цим грошам Крестон дістав змогу викинути на ринок товари дешевше собівартості, щоб скрутити в'язи мені й Ааронові. Значить, спершу грабунок, а потім убивство. Розбійники роблять якраз, навпаки. Вони спершу вбивають. А втім, скрутивши нам в'язи, ви б нас потім ще й пожерли. Тьху! Це теж природна річ, Готор-не? Чи не забагато природи?
— Чого ви від нас хочете? — знову спитав Готорн, уже безстрашно дивлячись на супротивника своїми голубими очима.
"Це перші чесні люди, яких я спіткав у житті,— подумав Макхіт.— Перші й останні".
— Та бачте,— повільно сказав він,— я міг би зажадати від вас багато. Але я вирішив запропонувати вам багато. Така вже моя вдача. Я не знищити вас хочу, а врятувати. Для цього мені найзручніше буде ввійти в правління вашого банку в ролі, скажімо, комерційного директора. А спочатку ми зробимо ось що: ми відмежуємось від Крестона, бо він, якщо дивитися з вищої точки зору, від природи слабший. Безглуздому й безсоромному розтринькуванню надбаного тяжкою працею добра покладемо край. Гроші свої ми зажадаємо від нього назад, щоб він по-справжньому відчув свою слабкість. Можливо, він тоді запрагне сильного керівництва. Як вам подобається така пропозиція?
— Тільки заради фірми,— промимрив він,— я здаюсь...
— Авжеж, заради фірми,— притакнув Макхіт.
Півтора Сторіччя, похнюпивши голови, пішли. Вони пообіцяли підготувати всі документи, потрібні для вступу оптового комерсанта Макхіта в правління Національного депозитного банку. Крім того, вони запевнили, що закриють кредит Крестонові.
Кілька днів Макхіт чекав Крестона, який неодмінно мусив прибігти на задніх лапках. Адже оголошений ним рекламний тиждень от-от мав розпочатись, а провести його без допомоги банку він не зміг би. Запекла конкурентна боротьба останніх тижнів, напевне, вже вичерпала його запаси.
Але Крестон не приходив.
Натомість у ЦЗТ почало діятися щось непевне й незрозуміле.
З Нижнього Блексмітського майдану доходили у в'язницю лиш дуже скупі й туманні звістки. ОТара все не показувався. На Макхітові накази, видно, взагалі ніхто не зважав.
Поллі теж не могла сказати йому нічого певгіого. Вона вже кілька разів ходила туди, і щоразу їй чимось забивали баки. ОТара запевняв, ніби саме робить інвентаризацію, і ніяк не міг закінчити її.
Коли Поллі, вже й сама неабияк стривожена, ще раз пішла туди, то побачила, що ящики з товарами кудись вивозять на возах. її мало не затоптали коні у вузькому, темному підворітті. ОТари не було, а Груч, побачивши її, чомусь дуже зніяковів. Він не міг до ладу пояснити, куди це вивозять ящики.
Мак заспокоїв її і попросив сходити до Міллера.
її гордість приємно лоскотало те, що він доручає їй такі серйозні справи. Вона зайшла в банк, немов знічев'я, з прогулянки, і, вислухуючи повідомлення Міллера, походжала по кабінету, заклавши руки з сумочкою за спину, й розглядала гравюри на стінах.
Від Міллера вона почула, що Крестон спочатку дуже злякався припинення кредиту, але тепер сподівається обійтися зовсім без банку. Він недавно десь дістав велику партію товарів надзвичайно дешево і сподівається від свого рекламного тижня чималого зиску.
Макхітові ця звістка не сподобалась.
На його доручення Поллі, пішовши знов до банку, зажадала від Міллера, щоб він сам оглянув ті Крестонові дешеві товари, перше ніж пролонгувати векселі.
Під час цього огляду Міллера супроводила Фанні Крайслер, яку Макхіт вирішив знову наблизити до себе. Вона пересвідчилася, що дивовижно дешева партія товарів, з допомогою якої Крестон сподівався виграти свою рекламну кампанію, походить із складів на Нижньому Блексміт-ському майдані.
Прийшовши в камеру до Макхіта, вона довго не зважувалася сказати йому про це. Вона доти говорила про всілякі сторонні речі, поки він нагримав на неї. Він зрозумів усе, ще як вона не встигла докінчити першу фразу.
ОТара винайшов вельми прибутковий спосіб очистити склади від товарів. Він підгодував ними конкурента.
Макхіта охопила нестямна лють.
— Це зрада напередодні бою! — кричав він.— І це в той час, коли я сиджу тут, із зв'язаними руками й ногами! А чому я сиджу тут? Чому я не розвію цієї брудної підозри? Одне моє слово — і мені відкриються двері на волю! А чому я не вимовлю цього слова? Бо я почуваю за собою обов'язок довести справу до кінця й не віддати ворогові прапора! Бо я думаю про добробут багатьох людей, який буде зруйновано, коли я вимовлю те слово! Бо мій девіз — вірність за вірність! А мені підносять такі несподіванки!1 Що я скажу простій людині, господареві Д-крамниці, коли він мене спитає, куди я його веду? Він сидить у своїй порожній норі, без товарів, за оренду йому заплатити нічим, у вітрині ще висить оголошення про дешевий розпродаж, а за спиною в нього — голодна сім'я, яка сидить без роботи, бо йому не завозять ні шкіри, ні сукна, ні вовни! Але він не гнеться, не знає втоми в боротьбі, він сповнений надій, він вірить у мене, захоплений нашою великою спільною ідеєю! А така сволота стромляє нам ножа в спину! Та я його на шматки роздеру!
Не один кілометр вибігав він по своїй камері. Проте наступного ранку він не вжив ніяких заходів проти ОТари.
— Зноз ота його давня нерішучість,— сказала Фанні Гручеві.— Все лихо в тому, що він людина настрою. Коли він розчарується в своєму ближньому, то на цілий тиждень втрачає здатність на щось зважитись. Він весь віддається світовій скорботі. Лиш помалу його ідея повертає йому сили.
— А чи в нього взагалі є якась ідея? — з сумнівом спитав Груч.— Я хочу сказати — справжній план, а не окремі випадкові знахідки. Я часом побоююсь: якщо Макові більш не спаде на думку ніщо справді надзвичайне, то йому кінець.
— Треба вірити в нього,—— спокійно відказала Фанні.
Із складів і далі вивозили товари. Макхіт не робив нічого, щоб припинити вивезення.
Натомість він запросив до себе на нараду обох адвокатів із правління ЦЗТ й Фанні Крайслер і зажадав від них неухильного виконання постанов правління від 20 вересня, згідно з якими мала бути негайно стягнена з Д-крамниць заборгованість Товариству. Очевидно, в нього виник якийсь новий план.
Він намагався зібрати в своїх руках якомога більше готівки. Фанні Крайслер допомагала йому в конторі ЦЗТ, як тільки могла. Вона мала товариську струнку в характері, і їй боляче було дивитись, як перетворюється на руїни мережа Д-крамниць. Але вона знала, що це питання життя і смерті. І вона видушувала з дрібних крамарів усе, що тільки давалось. Лиш дуже пізно помітила вона, куди котиться сама.
Одного вечера, втомлена канцелярською роботою в ЦЗТ, забігла вона до своєї антикварної крамниці. Хоч робочий день там уже давно закінчився, вона побачила у вікнах яскраве світло. В крамниці стояло кілька чоловіків, серед них адвокат Ріггер. Продавець саме показував їм рахункові книги,-Ріггер сухо повідомив її, що містер Макхіт хоче продати крамницю. Він, очевидно, здивувався, що вона цього не знає. З Фанні сталась істерика.
Макхіт справді забув сказати їй про це. Він був певний за неї, майже як за себе самого, і йому нічого не варто було б сказати їй, що він якраз потребує грошей, вкладених у ту крамницю. То був один із найнадійніших його резервів. Але, на жаль, він ні словом не згадав про свій намір, хоч Фанні була в нього того дня.
І вона пішла додому зовсім розгублена.
Кілька днів вона не приходила до Макхіта, навіть на виклик, і він написав їй різкого листа. Він, звісно, здогадувався, в чому річ, та все одно й тепер не вибачився перед нею. Він мав доволі іншого клопоту. Крім того, корисно було при такій нагоді показати їй, що вона лиш наймана робітниця.
Макхіт почав розгортати широку діяльність. Правда, останнім часом режим ув'язнення став трохи суворіший. Кілька днів підряд до Макхіта приходило дуже багато різних людей; які, діставши дозвіл на побачення, не хотіли скористатися з нього і, ледве зайшовши до в'язничної приймальні, йшли собі геть. А потім "Дзеркало" роздзвонило на весь Лондон, як багато людей дістало дозвіл. І Браунові довелось обмежити побачення. Таким способом містер Пічем час від часу подавав ознаки життя.
Але ділові операції Макхіта не терпіли ніяких обмежень.
У нього розболілися зуби, і Браун дозволив йому кілька разів поїхати до зубного лікаря. Кабінет лікаря мав два виходи. Полісмени вартували в передпокої. та приймальні, а Макхіт тим часом устигав прийняти немало людей і вирішити з ними невідкладні питання.
Сидячи в зуболікарському кріслі, з серветкою на шиї — на той випадок, коли зайде полісмен,— він провадив переговори з цілим гуртом веселих жінок і дівчат.
Поллі теж була в кабінеті. Вона сиділа на письмовому столі дантиста, що тим часом споживав свій сніданок, і записувала в маленьку книжечку прізвища відвідувачок та суми, які доручав їм Макхіт. Гроші вона брала з сумочки, принесеної з собою. То була данина, зібрана з Д-крамниць. Збирати її допомагало кілька судових виконавців.
Кожній із жінок Поллі давала підписати квитанційку.