Зраділа і вдячна, Дуня одразу ж схопила і палко потиснула простягнену їй руку. Вперше звертався він до неї після вчорашньої незлагоди. Обличчя матері освітилося захопленням і щастям, коли побачила вона це остаточне й мовчазне примирення брата з сестрою.
— От за це саме я його й люблю, — прошепотів охочий все перебільшувати Разуміхін, енергійно повернувшись на стільці. — Є у нього отакі порухи!..
"І як це в нього все добре виходить, — думала тим часом мати, — які в нього благородні пориви і як він просто, делікатно покінчив усе це вчорашнє непорозуміння з сестрою — тим тільки, що руку простягнув у таку мить та глянув щиро... І які в нього очі прекрасні, і яке все його обличчя прекрасне!.. Він навіть гарніший за Дунечку... Але, боже мій, який у нього костюм, як він погано вдягнений! У Опанаса Івановича в крамниці Вася, розсильний, одягається краще!.. І отак би, отак, здається, й кинулася б до нього, і пригорнула б його, і... заплакала, — а боюсь, боюсь... який же він, господи!.. Ось і ласкаво говорить, а я боюсь! Ну чого я боюсь?.."
— Ой, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона раптом, поспішаючи відповісти на його зауваження, — які ми з Дунечкою вчора були... нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі, — можна розповісти. Уяви, біжимо сюди, щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка, — та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька, — ти його не пам'ятаєш, Родю, — теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою... бо ми ж були самі, зовсім самі, — протягла вона жалібним голосом і раптом затнулася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і "всі вже знову щасливі".
— Справді... все це, звичайно, прикро... — пробурмотів у відповідь Раскольников, але з таким неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.
— Що я ще хотів, — говорив він далі, насилу пригадуючи, — ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.
— Та що це ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.
"Що це він, з обов'язку, чи що, нам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив".
— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй... Насті... замити ту кров... Оце тільки тепер встиг одягтися.
— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.
— Це так... не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину... чиновника одного...
— Не в собі? Але ж ти все пам'ятаєш? — перебив Разуміхін.
— Це правда, — з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников, — пам'ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.
— Дуже навіть відомий феномен, — втрутився Зосимов, — виконання діла іноді майстерне, щонайвправніше, а управління діями, початок дій розладнані й залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.
"А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає", — подумав Раскольников.
— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває, — зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.
— Досить правильне зауваження, — відповів той, — у цьому розумінні справді всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що "хворі" трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах...
Почувши слово "божевільні", що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він і далі щось обмірковував.
— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.
— Що? — немовби прокинувся той. — Ага... ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому... До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; і справді не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав... його дружині... на похорон. Удова, сухотна, безпорадна жінка... троє маленьких сиріт, голодні... в домі порожньо... і ще одна дочка є... Може, ви б і самі віддали, коли б бачили... Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, а надто коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: "Crevez, chiens, si vous n'êtes pas contents!"[*] — Він засміявся. — Адже так, Дуню?
— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.
— Диви! То й ти... з переконаннями!.. — пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись. — Мені слід було б догадатися... Що ж, і похвально; тобі ж краще... і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша... А втім, усе це бредня! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився. — Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити, — закінчив він різко й уривисто.
— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.
— Не будьте певні, — відповів він, скрививши рота в посмішці. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.
"А вони наче бояться мене", — думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. І справді, Пульхерія Олександрівна що більш мовчала, то більш і ніяковіла.
"Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх", — майнуло в його голові.
— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.
— Яка це Марфа Петрівна?
— Ой боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.
— А-а-а, так, пригадую... то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись. — Невже померла? Від чого ж?
— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю, — і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!
— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років... Якось раптом терпець урвався.
— Отже, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?
— Ні, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.
— Трапилося це в них уранці, — квапливо вела далі Пульхерія Олександрівна. — Після того вона наказала запрягти коні, щоб одразу ж по обіді їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом...
— Побита?
—...А втім, у неї завжди була ця... звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від'їздом, одразу ж пішла в купальню... Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!
— Ще б пак! — сказав Зосимов.
— І дуже він її побив?
— Та хіба не однаково, — озвалася Дуня.
— Гм! А зрештою, охота вам, мамо, про такі дурниці розповідати, — роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.
— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити, — вихопилось у Пульхерії Олександрівни.
— Та що ви, боїтеся, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.
— Це справді так, — відповіла Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата. — Мама, ідучи сходами, навіть хрестилася від страху.
Обличчям його ніби пройшла судорога.
— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю... Навіщо ти, Дуню! — вигукнула збентежена Пульхерія Олександрівна, — це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному... і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива... Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю...
— Годі, мамо, — зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку, — встигнемо ще наговоритись!
Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройняло душу його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко вплинула на нього, що він, на мить майже зовсім знетямившись, підвівся з місця і, ні на кого не дивлячись, пішов з кімнати.
— Що це ти? — крикнув Разуміхін, хапаючи його за руку.
Раскольников сів знову і почав мовчки оглядатись; всі позирали на нього здивовано.
— Та чого ви всі такі смутні! — вигукнув він раптом, зовсім несподівано, — скажіть що-небудь! Чого, справді, отак сидіти! Ну, говоріть же! Будемо розмовляти... Зійшлися й мовчимо... Нумо, що-небудь!
— Слава Богу! А я думала, що з ним щось таке, як учора, починається, — сказала, перехрестившись, Пульхерія Олександрівна.
— Що тобі, Родю? — насторожено спитала Євдокія Романівна.
— Так, нічого, штуку одну пригадав, — відповів він і раптом засміявся.
— Ну, коли штуку, то й добре! А то я і сам був подумав... — пробурмотів Зосимов, підводячись з дивана. — Мені одначе пора; я ще зайду, може... якщо застану...
Він відкланявся й пішов.
— Яка прекрасна людина! — зауважила Пульхерія Олександрівна.
— Авжеж, прекрасна, чудова, освічена, розумна...