І уявляла собі, як ви розсердитеся.
– Будь ласка, спробуйте з'ясувати, куди він подівся, – сказав Пітер. – Подзвоніть йому додому, потім обдзвоніть усі місця, де він буває. Розпитуйте, чи бачили його сьогодні й чи не повинен він прийти. Всім, хто зніматиме трубку, кажіть, що його негайно викликають до готелю. Якщо ви натрапите на самого Огілві, переключіть його на мій апарат.
Флора занотувала наказ у своєму записнику.
– І ще одне – зв'яжіться з гаражем. Я сьогодні вночі проходив повз готель і випадково помітив, як наш приятель виїздив звідти – на "ягуарі". Це було о першій ночі. Може, він сказав комусь, куди іде.
Коли Флора вийшла, він викликав заступника старшого детектива Фінегена, худого, похмурого мовчуна, який, перш ніж відповідати на нетерплячі Пітерові запитання, подовгу зважував і обмірковував кожне своє слово.
Ні, він не знав, куди подівся містер Огілві. Про те, що начальник кудись їде, він почув тільки вчора ввечері: Огілві викликав його й на кілька днів передав повноваження. Так, цілу ніч детективи патрулювали на поверхах, але нічого підозрілого не помітили. Ніяких скарг на непроханих гостей також не надходило. Міське поліційне управління поки що мовчить. Так, Фінеген весь час підтримуватиме контакт з поліцією, як радить містер Макдермот. Авжеж, якщо Фінеген одержить якусь звістку від Огілві, він негайно повідомить про це містера Макдермота.
Нарешті Пітер відпустив Фінегена. Він усе ще не міг заспокоїтися й подумки лаяв Огілві, коли Флора оголосила по селектору:
– З вами хоче говорити міс Марша Прейскотт. Вона на другій лінії.
– Скажіть їй, що я зайнятий і подзвоню пізніше сам. А втім, ні, стривайте. Я поговорю з нею.
Він зняв трубку, і Маршин голос весело промовив:
– А я все чула!
Пітер з досадою подумав: "Флора знов увімкнула селектор, забувши вимкнути телефон!" Уголос він сказав:
– Пробачте. Після казкового вечора ранок випав препаскудний.
– Для готельних адміністраторів, мабуть, перше правило – ранок від вечора мудріший.
– Для деяких, може, й перше. Але не для мене.
Він відчув, що вона вагається. Потім, нарешті, запитала:
– А вечір справді був казковий?
– Від початку до кінця.
– Чудово! Тоді я готова виконати свою обіцянку.
– Ви начебто вже виконали її.
– Ні, – сказала Марша. – Я пообіцяла дати вам кілька уроків з історії Нового Орлеана. Ми можемо почати сьогодні.
Він хотів відмовитися, послатись на те, що не може залишити готель, але раптом подумав: а чому б, власне, не поїхати? Він нечасто користувався своїм правом на два вихідні на тиждень, а останнім часом, до того ж, мало не щодня працював понаднормово. Так, він з чистим сумлінням може дозволити собі зробити двогодинну перерву.
– Гаразд, – сказав він. – Подивлюсь, скільки століть можна пройти між другою і четвертою пополудні.
6
Двічі під час двадцятихвилинної ранкової молитви Кертіс О'Кіф ловив себе на тому, що думки його розповзаються. Це була знайома ознака нетерпіння, за яке він коротко вибачився перед господом: бити себе в груди за такий гріх не годилося, бо якщо в тебе непосидюща вдача, то це – від бога.
Йому, однак, відлягло від серця, коли він згадав, що сьогодні – останній день його перебування в Новому Орлеані. Ввечері він вилетить у Нью-Йорк, а завтра – в Італію, в Неаполь, де на нього й Додо вже чекають у готелі О'Кіфа. Скоріше б опинитися там, на новому місці і в звичній обстановці власного готелю! Кертіс О'Кіф не розумів, чому його критики вбачають щось погане в тому, що можна об'їхати всю земну кулю, зупиняючись у готелях О'Кіфа і не розстаючись із Сполученими Штатами Америки. Бо хоч як полюбляв він закордонні поїздки, вони не радували б його без звичних і знайомих речей: без американського антуражу, лише трошечки забарвленого місцевим колоритом, без американського комфорту, американської кухні і американського товариства. Все це можна було знайти в будь-якому О'Кіфовому закладі.
Якщо ж за тиждень йому так само кортітиме покинути Італію, як зараз Новий Орлеан, – теж не біда: відвідини верховним владикою володінь у Делі, Лісабоні, Аделаїді чи Копенгагені лише стимулюватимуть діяльність підданих – так само, як служителів церкви наснажує приїзд папи римського.
Згодом він, певна річ, повернеться до Нового Орлеана – через місяць-два, коли "Сейнт-Грегорі" – на той час "Сейнт Грегорі" О'Кіфа, – буде перелицьовано відповідно до стандартів О'Кіфових закладів. Його приїзд на урочисту церемонію інавгурації буде обставлений з помпою: гримітимуть фанфари, батьки міста виголошуватимуть вітальні промови, преса, радіо й телебачення розпишуть усе, як сенсацію номер один. А він, як заведено, з'явиться в супроводі почту знаменитостей, серед яких будуть і голлівудські зірки – завжди охочі наїстися й напитися чужим коштом.
Відтворивши в уяві цю картину, Кертіс О'Кіф невдоволено подумав, що Уоррен Трент і досі не дав офіційної згоди на умови, запропоновані йому два дні тому. До полудня – крайнього строку – лишалося півтори години. Очевидно, власник "Сейнт-Грегорі" зволікатиме з капітуляцією до останнього.
О'Кіф нервово міряв кроками вітальню. Півгодини тому Додо вирушила в похід по магазинах – він вручив їй кілька сот доларів великими купюрами, порадивши запастися легким одягом: в Неаполі спека ще більша, ніж у Новому Орлеані, а в Нью-Йорку на купівлю речей не буде часу. Додо, як завжди, зворушено подякувала йому, хоч – сміх, та й годі! – не так бурхливо, як учора, коли він за шість доларів купив квйтки на екскурсійний пароплав. Чудні створіння ці жінки, подумав О'Кіф.
Думки його урвав дзвінок телефона. Апарат стояв у другому кінці кімнати, й О'Кіф підбіг до нього.
– Слухаю!
Він сподівався почути голос Уоррена Трента. Але телефоністка сказала, що це міжміський виклик. За мить він упізнав гугняву мову Генка Лемніцера.
– Це ви, містере О'Кіф? Маю гарні новини!
– Які саме?
– Я підписав контракт для Додо.
– З ким?
– Уот Керзон знімає нову версію "Всього з собою не забереш". Пригадуєте – ми фінансуємо цю стрічку.
– Пригадую.
– Вчора я дізнався, що Уотові потрібна дівчина на роль Енн Міллер. Роль, хоч і не головна, але непогана, а Додо в неї впишеться, як у свій бюстгальтер.
Кертіса О'Кіфа знову покоробила Лемніцерова вульгарність.
– Спершу, очевидно, має відбутися проба.
– Ну звичайно.
– А що як Керзон забракує Додо?
– Ви жартуєте? Чи, може, забули про свій вплив, містере О'Кіф? Вважайте, що Додо вже знімається. До того ж, я домовився із Сандрою Стрен – вона бере дівчину під свою опіку. Ви ж знаєте Сандру?
– Так.
О'Кіф добре знав, хто така Сандра Стрен. Ця жінка мала репутацію найкращої в Голлівуді викладачки акторської майстерності. Вона була відома ще й тим, що брала в науку невідомих юних протеже багатих покровителів і вирощувала з них кінозірок першої величини.
– Я дуже радий за Додо, – сказав Лемніцер. – Вона така гарна дитинка! Але тут треба діяти негайно.
– Цебто?
– Її чекають, як-то кажуть, на вчора, містере О'Кіф. Але я вже про все подбав – і про заміну теж.
– Про заміну?
– Так, про Дженні Ламарш. – В Лемніцеровім голосі почулися здивовані нотки. – А ви хіба забули?
– Ні, не забув.
– Тож, кажу, я все владнав, містере О'Кіф. Дженні сьогодні ввечері вилітає в Нью-Йорк і завтра зустрінеться там з вами. Квиток до Неаполя, взятий на Додо, ми перепишемо на Дженні, а Додо хай летить прямо сюди з Нового Орлеана. Просто, га?
– Але ви обіцяєте, що міс Леш одержить цю роль?
– Містере О'Кіф, присягаюся могилою моєї матері!
– Ваша мати ще жива.
– Тоді могилою моєї бабусі! – На мить Лемніцер замовк, а тоді, наче раптом здогадавшись, сказав: – Якщо ви не знаєте, як піднести це Додо, то доручіть мені! Просто вийдіть прогулятися, а я тим часом подзвоню їй і все поясню. Так буде краще – без слів сумних і сліз прощальних.
– Ні, не треба. Я сам.
– Ну, як знаєте, містере О'Кіф. Я просто хотів вам допомогти.
– Міс Леш повідомить вас про свій приїзд телеграмою. Ви зустрінете її в Лос-Анджелесі?
– Аякже! Я її вже жду – не діждуся! Ну, гаразд, містере О'Кіф. Бажаю вам добре повеселитися в Неаполі. Ох і заздрю ж я вам на Дженні!
Нічого не відповівши, О'Кіф поклав трубку.
Додо повернулася щаслива, задихана, навантажена пакунками, в супроводі розсильного, який теж ніс цілу гору картонок.
– Мені треба ще раз збігати туди й назад, Керті. Це не все!
– Для цього існують бюро доставки, – буркнув О'Кіф.
– Ні, так краще! Як на різдво! – Вона пояснила усміхненому розсильному: – Ми їдемо в Неаполь. Це аж в Італії.
О'Кіф дав розсильному долар і почекав, щоб той вийшов.
Додо, звільнившись від пакунків, кинулася О'Кіфові на шию й поцілувала в обидві щоки.
– Ти скучив за мною? Боже, Керті, я така щаслива!
О'Кіф лагідно зняв її руки з своїх плечей.
– Присядьмо! Я хочу розповісти тобі про зміни в наших планах. І маю для тебе приємну новину.
– Ми виїдемо раніше?
Він похитав головою.
– Ні. Все це стосується не стільки мене, скільки тебе. Люба, тобі нарешті дають роль у кіно. Я давно вже добивався цього. А сьогодні мені подзвонили й сказали, що про все домовлено.
Додо дивилася йому просто в обличчя своїми наївними блакитними очима.
– Мене запевнили, що роль дуже цікава – я, власне, зразу поставив таку умову. Якщо все буде гаразд – а я не маю сумнівів щодо цього – то це може стати початком чогось справді великого в твоєму житті. – Він затнувся, відчуваючи, як нещиро звучать його слова.
Додо повільно промовила:
– Це, мабуть, означає… що я мушу їхати…
– На жаль, так, люба.
– Коли?
– Хоч як це прикро – завтра вранці. Ти полетиш просто в Лос-Анджелес. Тебе зустріне там Генк Лемніцер.
Додо повільно кивнула головою і, піднісши до обличчя тонкі, довгі пальці, відкинула з лоба пасмо попілясто-білявого волосся. Це був механічний, простий і разом з тим – що характерно для неї – дуже звабний жест. О'Кіф несподівано уявив собі її в обіймах Генка Лемніцера – і відчув щось схоже на ревнощі. Лемніцер, який так заповзято вишукував для хазяїна "партнерок", нізащо не став би залицятися до кандидатки у фаворитки. Але потім… Потім – то вже інша річ. О'Кіф відігнав від себе цю думку.
– Повір, люба, мені дуже тяжко розлучатися з тобою. Але нам треба подумати й про твоє майбутнє.
– Нічого, Керті. – Додо все ще не зводила з нього очей.