Чортова холеро…. – озвався третій голос за переділкою. – Якщо ти, собаче насіння, ще раз отак залишиш стайню, то заставлю тебе вигризти зубами…
Водночас пролунало кілька тупих ударів, немов хтось ухопив когось другого за голову і товк нею об стіну. Незабаром Вокульський побачив через вікно в стайні парубчака з металевими гудзиками на куртці, який вибіг надвір за мітлою і, знайшовши її, мимохідь оперіщив нею по голові якогось цікавого єврея, що заглядав у двір з вулиці. Як природознавець, Вокульский здивувався з нового закону збереження енергії, завдяки якому гнів директора таким незвичайним способом перекинувся аж на істоту, що перебувала поза манежем.
Тим часом директор наказав вивести коня в коридор. Це була прекрасна тварина на тонких ногах, з маленькою головою і розумними й добрими очима. На ходу кінь обернувся до Вокульського, обнюхуючи його і хропучи, немов упізнавав у ньому хазяїна.
– Бачите, він уже впізнав вас, – сказав директор. – Дайте йому цукру… Чудовий коник!..
Кажучи це, він видобув з кишені грудку брудної речовини, що відгонила тютюном. Вокульський простягнув її коневі, і той без вагання з'їв цукор.
– Закладаюсь на п'ятдесят карбованців, що він виграє! – вигукнув директор. – Ви згодні?
– Згоден, – відповів Вокульський.
– Неодмінно виграє. Я дам найкращого жокея і сам навчу його, як вести. Але якби кінь залишився у Кшешовського, то, хай мене грім уб'є, приплентався б до фінішу третім. Та я навіть не тримав би його в своїй стайні!..
– Пан директор і досі не може заспокоїтись, – солодко посміхаючись, промовив Марушевич.
– Заспокоїтись! – крикнув директор, червоніючи від гніву. – Подумайте самі, пане Вокульський, чи можна мати діло з чоловіком, який скрізь розказував, ніби я продав у Люблінську коня, хворого на колер!..[71] Такі речі, пане Марушевич, не забуваються! – кричав він все голосніше. – І якби граф не погасив цієї справи, у пана Кшешовського сьогодні стриміла б у стегні куля… Я продав коня, хворого на колер!.. Я готовий докласти сто карбованців, але кінь виграє… Навіть коли б він одубів… Пан барон ще побачить!.. У коня – колер!.. Ха-ха-ха! – вибухнув демонічним сміхом директор.
Оглянувши коня, всі троє пішли в канцелярію, де Вокульський документально оформив купівлю і нишком дав собі слово ніколи в житті не згадувати про коня, хворого на колер. Прощаючись, він сказав:
– Пане директоре, чи не можна б пустити коня на скачки, не вказуючи прізвища хазяїна?
– Зробимо.
– Тільки…
– О пане Вокульський, не турбуйтесь! – відповів ди: ректор, тиснучи йому руку. – Для джентльмена скромність – найперша чеснота. Сподіваюсь, що й пан Марушевич…
– О!.. – підтвердив пан Марушевич і так виразисто затряс головою й руками, що не могло бути ніякого сумніву – таємниця глибоко похована в його грудях.
Обходячи манеж, Вокульський знову почув ляскання бича, після чого четвертий їздець почав лаятись з помічником директора.
– Це просто нечемно, добродію!.. – кричав він. – На мені полопає одежа…
– Витримає… – флегматично відповів Шульц, ляскаючи бичем в бік другого верхівця.
Вокульський вийшов на вулицю.
Коли він попрощався а Марушевичем і сідав на візника, в голові у нього зринула дивна думка: "Якщо цей кінь виграє, то панна Ізабелла полюбить мене…"
І він раптом повернувся в манеж; ще хвилину тому байдужа йому тварина несподівано стала симпатичною і дорогою.
Заходячи в конюшню, він знову почув характерний звук – гупання голови об стіну. І справді, з сусіднього станка вибіг розчервонілий стаєнний парубчак Щепан з розпатланим волоссям в такий спосіб, немов з нього тільки що вийняли пальці, а за ним з'явився і конюх Войцех, витираючи об куртку трохи заяложені пальці. Вокульський дав старшому три карбованці, а меншому карбованця й обіцяв добре віддячити, якщо вони належно доглядатимуть коника.
– Доглядатиму його, пане добродію, краще, ніж свою жінку, – з низьким поклоном сказав Войцех. – Та й хазяїн його не скривдить, будьте певні… На скачках коник піде рівненько, як по склі…
Вокульський зайшов у станок і хвилин з п'ятнадцять дивився на коня. Його непокоїли дуже тонкі ноги, а коли по кінській оксамитній шкурі пробігав дрож, то й сам він здригався, бо йому здавалось, що кінь може захворіти. Потім обняв коника за шию, і коли той поклав йому голову на плече, поцілував його й шепнув:
– Якби ти тільки знав, що від тебе залежить!.. Якби ти тільки знав…
З того часу Вокульський по кілька разів на день їздив у манеж, годував коня цукром і пестив його. Відчував, що в його тверезому розумі проростає щось подібне до забобону. Коли кінь зустрічав його весело, він вважав це за добру прикмету; коли ж був сумний, серце його краяв неспокій. Ще їдучи в манеж, він думав: "Якщо кінь сьогодні веселий, панна Ізабелла мене полюбить…"
Часом у ньому прокидався здоровий глузд, тоді його поймав гнів і зневага до самого себе. "Що ж це таке? – думав він. – Невже моє життя має залежати від примхи одної жінки?.. Невже я не можу знайти сотню інших?.. Хіба пані Мелітон не обіцяла познайомити мене з трьома або чотирма такими самими красунями?.. Кінець кінцем, хай йому чорт, треба опам'ятатись!.."
Але замість опам'ятатися, він все глибше поринав у вир шаленства. В хвилини просвітлення йому здавалось, що на землі ще існують чарівники й один з них зочив його. Тоді він з тривогою казав сам собі: "Я вже не той, що був… Я стаю якоюсь іншою людиною… Здається, мені хтось підмінив душу…"
Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: "Бачиш, – нашіптував він йому десь в глибині мозку. – Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…" "Гаразд – думав Вокульський, – але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?" "Чорт його знає чому, – відповідав опонент. – Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?.." "Тоді й вона повинна б любити мене… – казав Вокульський. І додавав – Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?.."
За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з'явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.
Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:
– Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?
– До ваших послуг.
– Барон Кшешовський, – поважно заговорив граф, – коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…
Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.
– А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. – відказав Вокульський.
– В такому разі за вами законна перевага, те-ек, – промимрив граф.
– Ви самі вирішили питання, – сказав Вокульський, кланяючись.
– Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.
Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:
– Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши все, я вношу п'ятдесят тисяч карбованців… Те-ек.
– Це вже залежить від вас, панове.
– Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…
– Не можу.
– Я вас розумію, – закінчив граф. – Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, – насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.
Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. "Так! – подумав він. – З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…"
А потім додав: "То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п'ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга".
– Та відкіля вони знають, хай їм чорт, – пробурмотів він, клацнувши пальцями, – що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…"
Розділ тринадцятий
ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ
Нарешті настав день скачок – погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п'ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.
– Що?.. – сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. – Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п'ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз.
– Заплачу з великою приємністю, – відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!..
Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла…
Проте якось діждався п'ятої години і виїхав з дому.
В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п'ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле.
На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром.