Хіба не були ошуканством ті стогони чоловіка в підземеллі, коли жерці начебто заливали його розтопленою смолою? Але не про це зараз ішлося. Набагато важливішим було те, в чому царевич мав нагоду переконатися ще раз: що Гергор не хотів війни, не хотів її і Мефрес, а Пентуер був помічником одного і улюбленцем другого.
Така боротьба відбувалася в думках царевича. То йому здавалося, що він усе розуміє, то знову обступала його пітьма, то він був повен надій, то знову в усьому сумнівався. З кожною годиною, з кожним днем душа його то підносилась, то занепадала, як піднімаються і спадають води Нілу протягом цілого року.
Та поступово Рамзес знаходив рівновагу і, коли настав час покинути храм, мав уже сформовані певні погляди.
Насамперед він ясно зрозумів, що треба Єгиптові: більше землі і більше людей.
По-друге, він упевнився, що найпростіший спосіб здобути людей — це війна з Азією. Але ж Пентуер доводив йому, що війна може тільки завдати більшого лиха державі. Звідси поставало нове питання: казав Пентуер правду чи брехав?
Від думки, що він казав правду, царевича охоплював розпач: крім війни, Рамзес не бачив іншого способу піднести добробут держави. Якщо не почати війни, Єгипет рік у рік втрачатиме населення, а скарбниця фараона матиме все нові й нові борги. Все це може скінчитися якоюсь величезною катастрофою, може, навіть при наступному правителеві.
А якщо Пентуер брехав? То навіщо він це робив? Очевидно, його намовили Гергор, Мефрес та інші жерці. Але ж чому жерці не хотіли війни, яка їм користь з того? Адже кожна війна їм і фараонові приносила величезні прибутки.
І чи, зрештою, могли жерці ошукувати його в такій важливій справі? Правда, вони це робили досить часто, але в дрібних випадках, а не тоді, коли йшлося про майбутнє і добробут держави. Не можна також сказати, що жерці дурили завжди. Вони ж слуги божі і охоронці великих таємниць. В їхніх храмах живуть духи, в чому Рамзес сам переконався першої ж ночі, коли оселився тут.
Та якщо боги не дозволяють невтаємниченим наближатися до своїх вівтарів, якщо вони так пильно стережуть храми, чому ж вони не охороняють Єгипет, який є найбільшим їхнім храмом?
Коли через кілька днів після цього Рамзес, після урочистої відправи, з благословенням жерців, покидав храм богині Гатор, його мучили два питання:
Чи війна з Азією справді могла б зашкодити Єгиптові?
Чи могли б жерці в цій справі ошукувати його, наступника фараона?
Розділ двадцять дев'ятий
Верхи, в супроводі кількох офіцерів, царевич їхав до ПіБаста — славної столиці ному Табу.
Минув місяць паоні, починався епіфі (квітень — травень). Сонце стояло високо, провіщаючи найгіршу для Єгипту спекотливу пору. Вже кілька разів зривався страшний вітер пустелі. Люди й тварини падали від спеки, а на поля та на дерева почав осідати сірий пил, під яким гинули рослини.
Вже зібрали троянди і тепер переробляли їх на оливу; вижали хліб і вдруге скосили конюшину. Журавлі з цеберками працювали з подвійним завзяттям, виливаючи на поля каламутну воду, щоб. підготувати їх до нового засіву. Вже починали збирати смокви і виноград.
Вода в Нілі геть спала, канали обміліли, й від них тхнуло мулом. Над усією країною висіли хмари дрібного пилу, про-' низані променями палючого сонця.
Та, незважаючи на це, царевич їхав задоволений. Йому обридло життя покутника в храмі, він затужив за бенкетами, жінками і веселощами.
Місцевість тут, хоч і плоска й покраяна одноманітною сіткою каналів, була досить мальовнича. В номі Габу жила інша людність: не корінні єгиптяни, а нащадки хоробрих гіксосів, які колись підкорили Єгипет і правили ним кілька століть.
Чистокровні єгиптяни зневажали цю купку вигнаних завойовників, але Рамзес ставився до них з прихильністю. Це були люди рослі, сильні, з гордою поставою і мужніми обличчями. Перед царевичем і його почтом вони не падали ниць, як єгиптяни; дивилися на сановників без неприязні, але й без страху. На спинах у них не було рубців від київ, як у єгиптян; писарі побоювалися їх, знаючи, що побитий гіксос відповість ударом на удар, а то й може вбити свого кривдника. Врешті, гіксоси мали особливу ласку в фараона, бо постачали його військо найкращими воїнами.
В міру того як почет наступника трону наближався до міста Пі-Баст, палаци й храми якого ніби крізь тонкий серпанок проглядали крізь хмари пилу, місцевість ставала жвавіша. Широким шляхом і сусідніми каналами везли худобу, пшеницю, городину, вино, квіти, хліб та силу-силенну інших речей щоденного вжитку. Потік людей і товарів, що сунув до міста, галасливий і густий, ніби під Мемфісом у святкові дні, у цих місцях був явищем звичним. Навколо Пі-Баста цілий рік стояв ярмарковий гамір, який вщухав тільки вночі.
Причина цього була проста: місто славилося своїм давнім і прекрасним храмом Астарти, яку вшановувала вся західна Азія і до якої тяглися юрби прочан. Без перебільшення можна сказати, що під Пі-Бастом щодня ставало табором до тридцяти тисяч чужоземців: шасу, чи арабів, фінікійців, євреїв, філістимлян, хеттів, ассірійців та інших. Єгипетські власті досить доброзичливо ставились до цих прочан, що приносили їм значні прибутки, жерці терпіли їх, а населення кількох сусідніх номів провадило з ними жваву торгівлю.
Вже за годину дороги від міста видно було мазанки й намети прочан, поставлені на голій землі. В міру наближення до Пі-Баста їх ставало все більше і щодалі густіше роїлися біля них тимчасові мешканці. Одні просто неба готували собі їжу, другі купували у торговців різні товари, треті йшли процесією до храму. То тут, то там скупчувалися великі юрби людей у місцях розваг, де показували своє мистецтво приборкувачі звірів, заклинателі змій, атлети, танцівниці та фокусники.
Над цими стовписьками стояли спека і галас.
Біля міської брами царевича зустріли його придворні і номарх Габу з урядовцями. Зустріч була хоч і доброзичлива, але така холодна, що здивований царевич шепнув Тутмосові:
— Чого це ви так дивитесь на мене, наче я приїхав чинити розправу?
— Того, що в тебе, царевичу, вигляд людини, яка радилася з богами, — відповів царський улюбленець.
Це була правда. Чи аскетичне життя, чи товариство учених жерців, чи, може, довгі тяжкі роздуми змінили царевича. Він схуд, шкіра його потемніла, а вся його постать і обличчя виявляли зосередженість і поважність. За кілька тижнів він постарів на цілі роки.
На одній із головних вулиць міста товпилося стільки людей, що стражники мусили прокладати дорогу для наступника трону і його почту. Але ця юрба не вітала царевича, а скупчилась довкола невеликого палацу, ніби дожидаючи когось.
— Що тут таке? — спитав у номарха Рамзес, якого прикро вразила така байдужість юрби.
— Тут живе Гірам, — відповів номарх, — тірський князь, чоловік дуже милосердний. Він щодня роздає щедру милостиню, отож збирається вся біднота.
Царевич обернувся на коні й, придивившись, сказав:
— Я бачу тут робітників фараона. То й вони приходять по милостиню до фінікійського багатія?
Номарх мовчав, На щастя, вони під'їжджали до урядового палацу, і Рамзес забув про Гірама.
Кілька днів тривали бенкети на честь наступника трону, але Рамзеса вони не тішили. На них було невесело і траплялися прикрі пригоди. Раз одна з царевичевих коханок, танцюючи перед ним, розплакалась. Рамзес схопив її в обійми і запитав, що з нею.
Спершу вона не хотіла відповідати, але, підбадьорена ласкою царевича, сказала, заливаючись ще ряснішими сльозами:
— Ми, володарю, твої жінки і походимо з вельможних родів, отже, нас повинні шанувати...
— Правду кажеш! — мовив царевич.
— А тим часом твій скарбник обмежує наші видатки. Він хотів би навіть забрати у нас служниць, без яких ми не можемо ні вмитись, ні зачесатись.
Рамзес викликав скарбника й суворо наказав, щоб його жінки мали все, що їм належить за їх походженням і високим становищем.
Скарбник упав ниць перед царевичем і обіцяв виконувати повеління жінок. А через кілька днів зчинився бунт серед двірських невільників, які скаржилися, що їх позбавили вина.
Наступник трону наказав давати їм вино. Але на другий день, коли він оглядав війська, до нього прийшли посланці від полків з найпокірнішою скаргою, що їм зменшили порції м'яса й хліба.
Царевич і за цим разом звелів виконати жадання прохачів. Через кілька днів його збудив уранці страшний галас під палацом. Рамзес спитав, що там таке, і стражник пояснив, що це зібралися робітники фараона і вимагають належної їм платні.
Викликали скарбника, і царевич налетів на нього з великим гнівом.
— Що тут діється?.. — кричав він. — Відколи я приїхав, немає дня, щоб мені не скаржились на якусь кривду. Якщо так триватиме й далі, я звелю вчинити слідство і покладу край вашим злочинам!..
Скарбник, тремтячи, знову впав ниць і застогнав:
— Убий мене, володарю! Але що я можу зробити, коли твоя скарбниця, склади й комори — порожні.
Незважаючи на гнів, царевич збагнув, що скарбник, можливо, й справді не винен. Він звелів йому вийти й покликав до себе Тутмоса.
— Слухай! — мовив царевич до свого улюбленця. — Тут діються такі речі, яких я не розумію і до яких не звик. Мої жінки, невільники, військо, робітники фараона не одержують належної їм платні або їх обмежують у видатках. Коли я запитав скарбника, що це таке, — він відповів, що ми вже не маємо нічого в скарбниці і на складах.
— Він сказав правду.
— Як?.. — вибухнув царевич. — На мою подорож його святість відпустив двісті талантів товарами й золотом. Невже все
це витрачено?
— Так! — відповів Тутмос.
— Яким чином?.. На що?.. — обурився намісник. — Адже всю дорогу нас приймали номархи?..
— Але ми їм за це платили.
— Виходить, що вони шахраї й злодії, якщо ніби приймають нас, як гостей, а потім оббирають!..
— Не гнівайся, — мовив Тутмос. — Я все тобі поясню,
— Сідай.
Тутмос сів і почав говорити.
— Чи знаєш ти, що я вже місяць їм з твоєї кухні, п'ю вино з твоїх глеків і вдягаюсь у твої шати?..
— Бо ти маєш на це право.
— Але я ніколи цього не робив: я жив, одягався і розважався на власні кошти, щоб не обтяжувати твоєї скарбниці. Правда, ти не раз платив мої борги. Але це була тільки частина моїх видатків.
— Не треба про борги.
— В такому ж становищі, — вів далі Тутмос, — перебуває з десяток знатних юнаків твого двору.