Але прийшов час розійтися, і чарівну вдову, ні живу, ні мертву, відвезли додому.
Жак: От бачите, пане, пощо мені був портрет тієї жінки, який ви мені малювали? Тепер я знав би вже й без нього все, що ви тоді сказали.
Пан: Наступного дня Деґлян з'явився з візитою до чарівної зрадниці і там зустрівся з своїм суперником. Хто з них був більше здивований? Обоє, він і вона, коли побачили Деґляна, права щока якого була вкрита великою круглою латкою чорного плястра.
— Що це таке? — спитала його вдова.
Деґлян: Нічого.
Його суперник: Маленька пухлина?
Деґлян: Побуде й минеться.
По короткій розмові Деґлян вийшов і, виходячи, дав своєму суперникові знак, цілком для того зрозумілий. Цей вийшов слідом. Вони пішли, той по один бік вулиці, а той по другий, і зустрілися за садом чарівної вдови, стали на поєдинок, і суперник Деґляна ліг на тому місці, важко, але не смертельно поранений. Тим часом як його понесли додому, Деґлян повернувся до вдови, посидів у неї, обговоривши з нею ще раз учорашню пригоду. Вона запитала в нього, що могла б означати ця величезна й дивовижна прикраса, що вкриває йому щоку. Він підвівся, подивився в дзеркало й відповів їй: "Справді, як і на мене, то вона виглядає дещо великою..." Потім попросив у неї ножиць, відклеїв свій круглий плястер, обрізав його колом па один чи два пальці, приклеїв на щоку знову й запитав:
— А як виглядає вам тепер?
— Далебі на один чи два пальці менше комічно, ніж раніше.
— І то вже добре.
Суперник Деґляна видужав. У другому поєдинку переможцем вийшов знову Деґлян; і так було п'ять чи шість разів підряд. А Деґлян по кожному поєдинку обтинав вузеньку стяжечку від свого круглого плястра навколо, а решту приклеював до щоки.
Жак: Чим же ця пригода закінчилася? Коли мене принесли до Деґлянового замка, мені здається, він вже не мав на щоці чорного кружка.
Пан: Ні. Кінець цієї пригоди був і кінцем чарівної вдови. Безнастанна печаль, яка опала її від того всього, остаточно зруйнувала її слабе й ненадійне здоров'я.
Жак: А Деґлян?
Пан: Одного дня, коли ми вийшли з ним погуляти, йому принесли листа. Він прочитав і сказав: "Він був дуже чесна людина, але я не міг би вболівати над його смертю..." І в ту ж мить він зірвав зі щоки решту чорного плястра, який завдяки безнастанному обкрутлюванню дійшов до розміру цяточки, яку наклеюють для прикраси. Така історія Деґляна. Жак дістав своє; отож, чи міг би я надіятися, що він тепер або слухатиме далі історію мого кохання, або продовжуватиме свою?
Жак: Ні те, ні друге.
Пан: З якої причини?
Жак: Бо тепер налягла спека, бо я втомлений, бо це дуже гарне місце, бо ми сидимо в тіні під деревами, і як зійдемо до прохолодного потічка, там зможемо відпочити.
Пан: Я згоден; але твоя нежить?
Жак: Вона від спеки; а лікарі кажуть, що протилежності треба лікувати протилежностями.
Пан: Ця істина однаково правильна як для природи, так і для моралі Я помітив одну досить дивну річ: немає жодного афоризму, що стосується моралі, який не знайшов би застосування в медицині; і навпаки, ледве чи знайдеться в медицині такий афоризм, який не.можна було б пристосувати до моралі.
Жак: Хай буде так.
Вони позлазили з коней і полягали на траві. Жак запитав свого пана:
— Будете пильнувати чи спатимете? Коли пильнуватимете, спатиму я; як спатимете — я пильнуватиму.
Його пан відповів йому:
— Спи, спи.
— Лише щоб я був певний, що ви пильнуватимете. Бо за цим разом ми можемо втратити обох коней.
Пан дістав свій годинник і табатирку, Жак уклався спати, але кожної миті він прокидався й зривався, ляскаючи долонею об долоню. Його пан запитав його:
— Що тобі, до лиха? З ким ти так?
Жак: З мухами й комарями. Хотів би я знати, для якого дідька потрібні ці надокучливі тварини?
Пан: І тому що ти не знаєш, ти переконаний, що вони ні на що не потрібні? Природа не створила як нічого не потрібного, так і нічого зайвого.
Жак: Охоче вірю, бо як щось є, то воно й мусить бути.
Пан: Коли в тебе забагато крови або погана кров, що ти робиш? Кличеш хірурга, який трохи тобі її спускає. Отож бач, ці комарі, на яких ти нарікаєш, це ніби зграя маленьких крилатих хірургів, які з'являються з маленькими лянцетиками і колють тебе, щоб по краплі тягнути з тебе кров.
Жак: Так, але наугад: не знаючи, багато в мене її чи мало. Ось приведіть сюди виснаженого, тоді самі побачите, чи ці маленькі крилаті хірурги відмовляться смоктати з нього кров. Вони думають тільки про себе, і все в природі думає тільки про себе й ні про що інше. Хто буде турбуватися, чи комусь буде від того шкода, коли сам маєш користь?..
По цій мові він знову почав сплескувати в повітрі долонями, приказуючи:
— Хай їх нечистий візьме, цих маленьких крилатих хірургів!
Пан: А ти знаєш байку про Ґаро?*
Жак: Так.
Пан: Як вона тобі?
Жак: Погана.
Пан: Легко сказати.
Жак: І легко довести. А якби на дубі, замість жолуддя, росли гарбузи, чи той дурний Ґаро ліг би під дубом спати? А якби він не заснув під дубом, яке значення мало б для його рила, що падає з дуба: жолуддя чи гарбузи? Дайте своїм дітям, хай читають цю байку!
Пан: Один філософ, що має те саме ім'я, що й ти, думає інакше.
Жак: Бо кожен має свій погляд, і Жан-Жак не те саме, що Жак.*
Пан: Тим гірше для Жака.
Жак: Хто може це знати, не дійшовши до останнього слова в останньому рядку тієї сторінки у великому сувої, яку йому призначено виповнити?
Пан: Про що ти думаєш?
Жак: Я думаю, що тим часом, як ви говорите до мене, а я вам відповідаю, ви говорите попри ваше бажання, а я відповідаю вам попри моє бажання.
Пан: І далі?
Жак: Далі? Що ми всього лише дві живі й мислячі машини.
Пан: А що ти цим хочеш сказати?
Жак: Слово чести, все те саме. У цих двох машинах є в кожній тільки по одній пружині.
Пан: І що та пружина?..
Жак: Я хочу сказати, що хай мене нечистий візьме, коли я погоджуся, що ця пружина може грати без причини. Мій сотник казав: "Дайте причину, і з неї постане наслідок; з слабої причини слабий наслідок; з миттєвої причини миттєвий наслідок; з переривистої причини переривистий наслідок; з загальмованої причини уповільнений наслідок; з обірваної причини нульовий наслідок".
Пан: Але мені здається, що я чую в мені самому, що я вільний, як чую, що я думаю.
Жак: Мій сотник казав: "Так, у ту мить, коли ти нічого не хочеш; але чи захочеться тобі впасти з коня?"
Пан: Гаразд, я згоден упасти з коня.
Жак: З радістю, без нехоті, без зусилля, наче б ви злізли з коня перед дверима заїзду?
Пан: Ну, не зовсім так; але яке це має значення, коли я падаю й доводжу цим, що я вільний.
Жак: Мій сотник казав: "Як? Ти не бачиш, що якби я тобі не перечив, тобі ніколи в світі не прийшла б у голову фантазія скрутити собі карк? Отже, це я хапаю тебе за ногу й викидаю тебе з кульбаки. Коли твоє падіння щось і доводить, то ніяк не те, що ти вільний, а те, що ти не сповна розуму". До того мій сотник казав ще, що жонглювання свободою, якою користуються без належного умотивування, виявляє справжній характер маніяка.
Пан: Це вже забагато для мене, але всупереч твоєму сотникові й тобі, я залишуся в переконанні, що я хочу, коли я хочу.
Жак: Але коли ви є й були паном над своїми бажаннями, чому вам не хочеться тепер любити якусь потвору; і чому ви не перестали любити Аґату, коли вам цього хотілося? Мій пане, ми проживаємо три чверті свого життя, не мігши робити те, що хочеться.
Пан: Це правда.
Жак: І роблячи те, чого не хочеться.
Пан: Зможеш мені це довести?
Жак: Аби лише ваше бажання.
Пан: Я згоден.
Жак: Так і зробимо. А тепер давайте про інше...
•••
По цих теревенях і ще деяких розумуваннях такої самої вартости вони замовкли; і Жак підбив угору свій велетенський капелюх: парасоль проти дощу в погану погоду і проти сонця у спеку, взагалі захист при всякій погоді, похмура святиня, під якою один з найкращих умів, які будь-коли існували, у важку годину питався в долі поради... Коли криси цього капелюха були підбиті вгору, тоді здавалося, наче Жакове обличчя було десь посередині його тулуба; ледь збивши їх униз, він бачив ледве на десять кроків перед собою. З цієї причини він набув звички тримати ніс на вітер, і тому можна було б сказати про його капелюх:
Os illi sublime dedit, coelumque tueri
Jussit, et erectos ad sidera tollere vultus.*
(Овідій, "Метаморфози")
Тим часом Жак, підбивши вгору капелюх і кинувши оком дещо далі, зауважив хлібороба, який марно періщив одного з своїх коней, запряжених у плуг. Цей кінь, молодий і кряжистий, упав у борозну; і хоч як хлібороб смикав його за повід, благав, пестив, погрожував, кляв і бив, — худоба лежала непорушно і затято відмовлялася підвестися.
Жак помислив якийсь час, дивлячись на цю сцену, і сказав своєму панові, який так само зацікавився видовищем:
— Розумієте, пане, що там відбувається?
Пан: Що ж там може відбуватися, крім того, що я бачу?
Жак: І ви нічого не помічаєте?
Пан: Ні. А ти, що ти помічаєш?
Жак: Я помічаю, що ця дурна, горда, ледача тварина — мешканець міста; горда з свого попереднього стану, бувши колись конем з-під кульбаки, вона зневажає плуг. Щоб сказати вам усе одним словом, це ваш кінь, символ Жака. що перед вами, і багатьох інших ледачих хитрунів, що залишили село, щоб у столиці носити ліврею. Вони ладні радше жебрати собі шматок хліба на вулиці або вмерти з голоду, ніж повернутися до хліборобства, найкориснішого й найшляхетнішого діла.
Пан почав сміятися, а Жак, звертаючися до хлібороба, який його не чув, так мовив:
— Бідний сарако, бий, скільки тобі захочеться: він знає своє, і тобі доведеться не одного батога збити, заки ти впоїш цьому дармоїдові якусь краплю почуття гідности й смаку до праці...
Пан сміявся далі. Жак, почасти з нетерплячки, почасти з співчуття, підвівся й пішов у напрямі до хлібороба; та не ступив ще й двох сот кроків, як, обернувшися до свого пана, почав кричати:
— Пане, ідіть но сюди: це ваш кінь, це ваш кінь!
Це й справді був він.