Усе ті самі од-, номанітні жахливі розповіді про рани:
— Хай йому біс! У цьому місці здавалося, ніби кулі
стикаються в повітрі... . —
*— Йому пробило кулею голову наскрізь, від скроні до скроні. Можна було б мотузка просунути.
— Минула ціла година, поки це стерво взяло приціл трохи вище й перестало нас підстрелювати.
Зовсім близько коло мене хтось бурмоче, закінчуючи розмову.
— Уві сні мені все ввижається, що я знов ' убиваю його!
Серед похованих живими поранених бринять ще якісь уривки фраз; ніби постукують незчисленні колеса машини, що все крутяться, крутяться...
Хтось іде наосліп, намацуючи стіну ціпком; наближається до мене. Це Фарфаде! Я гукаю його. Він обертається навмання, на мій голос і каже, що йому пошкоджено око. Друге око теж зав'язане. Я поступаюся йому місцем і саджаю його біля стіни, притримуючи за плечі. Він сідає і по-урядовницькому терпляче заходжується чекати, немов у залі чекання.
Я примощуюся трохи віддалік. Біля мене лежать двоє людей і тихо розмовляють; вони так близько від мене, що я мимоволі чую їхню розмову, не прислухаючись. Це двоє солдатів з чужоземного легіону, в касках і темножовтих шинелях.
— Не варто ходити околясом,— з болем каже один.— На цей раз я пропав. Діло ясне: в мене пробито кишки. Ще коли б я був у шпиталі, в місті, то мене вчасно б оперували і, можливо, все б минулося. Але тут... Мене поранено вчора. Ми за дві-три години від Бетюнської дороги, правда? А ось цією дорогою скільки годин до шпиталю, де можна зробити операцію? Та ще й коли нас заберуть? Звісно, тут ніхто не винен, я розумію, але не треба себе ошукувати. Звісно, сьогодні я ще не помру. Але довго мені не протягти, бо в мене всі кишки в дірках. Тобі ось лапу загоять або приточать нову. А я здохну.
— ,А-а! — погоджується другий, переконаний логікою співрозмовця.
Перший каже:
— Слухай-но, Домініку, ти жив не гаразд. Ти пиячив і бешкетував поп'яну. У тебе величезний список судимості.
— Не можу сказати, що ти брешеш, бо це таки правда,— каже другий.— Але яке тобі діло?
— По війні, само собою, ти знову візьмешся до старого, і в тебе підуть неприємності через оту справу з бондарем...
Другий раптом лютіє:
— Заткай губу! А тобі яке діло?
— У мене не більше рідні, ніж у тебе. Нікого, крім Луїзи, та її чи треба рахувати: бо ж ми з нею не розписались. Мені нічого не ставлено на карб, хіба що якісь дрібниці на службі. У мене ім'я чисте!
— Ну то й що? Начхати мені на це!
—' Ось що я тобі скажу: візьми моє ім'я. Візьми, я тобі його даю; бо ж ні в тебе, ні в мене немає рідні.
— Твоє ім'я?
— Тебе буде звати Леонар Карлотті. От і все. Це невелика штука. Хіба тобі не однаково? Тобі не доведеться відбувати покару. Тебе не будуть переслідувати, і ти зможеш зажити щасливо, як жив би я, коли б оця куля не продірявила мені тельбухи.
— A-а! Цур тобі! Та невже ти це зробиш? Ну, брате, просто не йметься віри!
— Візьми моє ім'я. Солдатська книжка в мене у шинелі. Бери її, а мені давай твою — я все це заберу з собою. Ти можеш жити, де заманеться, крім тих місць, де мене трохи знають — в Лонгвіллі, в Тунісі. Пам'ятатимеш? Ну, та в книжечці все записано. Прочитай її добре. Я нікому не скажу; щоб така штука вдалася, треба тримати язика на припоні.
Він замовкає і раптом із дрожем у голосі мовить:
— Усе-таки я, можливо, розповім Луїзі: хай вона знає, як я добре вчинив, і не згадує мене злим словом, коли дістане від мене прощального листа.
Але тут же він похоплюється і з величним зусиллям хитає головою:
— Ні, я не розповім. Хоча це й вона. Жінки язикаті.
Домінік дивиться на нього і все приказує:
— A-а! Цур тобі!
Непомічений ними, я йду від цієї драми, що розгортається в цьому жалюгідному кутку, серед метушні і гамору.
Мимохідь я чую спокійну, мирну розмову двох інших бідолах:
— Ех, брате, як він любить свій виноградник! Тільки про нього й думає...
— А моє маля, моє маля... Коли я йшов з ним, тримаючи його кулачок, мені здавалося, ніби у мене в руці тепле ластів'я.
Я чую мрійливі зітхання. А потім голоси:
— П'ятсот сорок сьомий полк? Знаю! Ще б пак! Чудний якийсь цей полк. Там є один жовнір, на ім'я Птіжан, а другий — Цтіп'єр, а третій — Птілуї... Я, голубе, не жартую. Отакий той полк.
Я намагаюся продертися до війстя. Раптом лунає* глухий стукіт і цілий хор вигуків.
Це впав старший санітар. Крізь пробоїну, яку він очищав від мокрих, кривавих останків, залетіла куля і пробила йому горлянку. Він розтягнувся на землі. Він водить круглими, посоловілими очима й бризкає піною.
Скоро його рот і підборіддя вкриваються рожевими бульками. Під голову йому кладуть мішок із бинтами. Мішок пересякає кров'ю. Якийсь санітар кричить, щоб не псували бинти: вони потрібні. Починають шукати, що підкласти під голову; рана без кінця точить рожеву піну. Знаходять тільки круглу хлібину і підсовують її під потилицю, що на ній злипнув чуб.
Пораненого беруть за руку, питають щось у нього, але він тільки пускає з рота все нові бульки, їх дедалі більшає; широке обличчя йх чорну бороду видно лишень крізь рожеву хмару. Він здається пирхливою морською потворою; прозоре рожеве шумовиння збирається й заливає навіть померхлі очі, з яких упали окуляри.
Він легенько харчить. Як дитина. Він помирає, крутячи головою праворуч і ліворуч, наче намагаючись мовити: "Ні". 1
Я дивлюсь на цю нерухому тушу і згадую, що це був добрий чоловік, простодушний, чулий. І як я докоряю собі, що часом сварив його за обмеженість його поглядів і за попівську неделікатність! І тепер серед цього горя я щасливий, так, щасливий: бо ж якось, коли він крадькома читав мого листа, поки я писав,— я стримався і не наговорив йому слів, що могли б його несправедливо образити. Я згадую ще, як він мене обурив своїми поясненнями про богородицю і Францію. Тоді я не допускав, що він говорить щиро. А чому б він не міг сказати це щиро? Бо ж сьогодні він направду вбитий.
...Раптом удар грому. Грунт і стіни здригаються, і нас кидає одне на одного. Нависла над нами земля як ніби падає на нас. Частина дерев'яного зрубу "валиться, й пробоїна ширшає... Ще удар: і ще частина брусів з гуркотом обертається на порох. Труп старшого санітара відкочується, як стовбур дерева, до стіни. Всі підпірки й крокви, всі ці товсті чорні маслаки підземелля тріщать так, що трохи не лопають барабанні перетинки; і в усіх в'язнів цієї катівні вихоплюється крик жаху. s
Нові вибухи лунають один по одному і розкидають tíac на всі боки. Бомбардування трощить і нищить, пронизує і вкорочує цей притулок. Свистюча буря гарматнів гамселить і розбиває цю земляну стіну перев'язного пункту; крізь пробоїни вдирається денне світло. Надприродніше виступають запалені або смертельно бліді обличчя; очі згасають в агонії або лихоманково блищать; тіла замотані в, біле, позалатувані потворними пов'язками. Усе, чого раніше не було видно, тепер вийшло наяв. Перед цією повіддю заліза й вугілля, супроводжуваною ураганом світла, оскаженілі люди, кліпаючи, згинці знімаються, розбігаються, зриваються тікати. З жахом цілою хмарою вони котяться низькою галереєю, немов у хисткому трюмі потопельного корабля.
Авіатор намагається випростатися на весь зріст, впирається потилицею в склепіння, розмахує руками, прикликає бога й питає, як його звати, яке справжнє ім'я. Вихор збиває з ніг і кидає на інших поранених солдата, в котрого з-під куртки, розхристаної, як широка рана, було видно, як калатало серце. Шицель чоловіка, що безнастанно повторював: "Нічого, потерпи!" — раптом зробилася геть зелена, яскраво-зелена, певне, від пікринової кислоти, виділеної вибухом, що струснув йому мозок. Усі інші, безсилі, покалічені, ворушаться, качаються і плазують по землі, забиваються по кутках, як сліпі кроти, як бідолашні поранені звірі, загнані грізною зграєю гарматнів.
Бомбардування стишується, вщухає в хмарі диму, що не перестає гримотіти серед хвиль ядучого газу. Я вилізаю крізь пробоїну і все ще серед нестерпного гуду вибираюсь просто .неба, провалююсь у пухку землю, спотикаючись на бруси, затоплені в рідкій, грязюці, чіпляюся за уламки; ось і насип. Я пірнаю в прохід, здаля бачу: вони так само похмурі і так само кишать юрбами, які звідусіль вилізають із шанців і без кінця сходяться до перев'язних пунктів. Цілі дні, цілі ночі тут котитимуться, зливаючись, довгі потоки людей, вирваних з бойовиська, з цієї рівнини, вона має свої нутрощі, вона сходить кров'ю і гниє'там, у неомірному просторі.
XXII
Прохідка
Пройшовши бульваром Республіки, потім авеню Гамбетти, ми виходимо на майдан Торгівлі. Наші наваксовані черевики, підбиті цвяхами, дзвенять по-міському брукові. х Погода добра. Яскраве сонце виблискує, немов крізь шкло теплиці; вітрини крамниць сяють. Поли наших старанно вичищених шинелей спущені, а що звичайно вони бувають підкочені, на них вирізняються два синіх квадрати.
Наша"громадка зупиняється нерішуче перед "Кав'ярнею підпрефектури", що зветься "Велика кав'ярня".
— Ми маємо право зайти! — каже Вольпат.
— Там забагато офіцерів,— обзивається Блер, назухвалившись заглянути поверх мереживної завіски в шибу, між золотих літер.
w — Та ми ще не все оглянули в місті,— мовить Параді.
Ми простуємо далі, і хоч ми прості солдати, розглядаємо шиковні крамниці на майдані (тут модні, паперові, аптекарські магазини; вітрини ювелірів вилискують, немов генеральські мундири). Наші обличчя розпливаються в усмішку. Ми не маємо роботи аж до самого вечора, ми пани над своїм часом. Ми ступаємо поволі, спокійно; руки вільні, метляються сюди й туди.
— Нема що й казати, приємно відпочити,— зауважує Параді.
Місто, розгортаючись перед нами, справляє на нас неабияке враження. Ми стикаємось з життям, з життям людності, з життям тилу, зі звичайним, нормальним життям. А в шанцях ми так часто думали,' що ніколи не дістанемося сюди!
Ми бачимо чоловіків, жінок, подружжя з дітьми, англійських офіцерів, авіаторів, яких уже здалеку впізнаєш по їх стрункості, вишуканості та відзнаках, і солдатів, котрі можуть виставити напоказ тільки вишарувану шкіру, зношену одежу і єдину оздобу: блискучу номерну бляшку, причеплену на шинелі; вони обережно вступають у цей прегарний світ, далекий від усіх кошмарів.
Ми ахаємо, дивуємося, як мандрівці, ще прибули здалеку.
— Яка тиснява! — дивується Тірет.
— Ага, багатюще місто! — каже Блер.
Проходить робітниця і дивиться на нас.
Вольпат штовхає мене ліктем, пасе її очима-, витягає шию і далі показує мені на двох інших жінок, котрі йдуть нам назустріч; у нього блищать очі; він переконується, що в місті багато жіночого первня,
— Ну, та й бабисьок тут!
Перемігши деяку несміливість, наш Параді підійшов До купки пишних пундиків, розкладених на прилавку Цукерні, доторкнувся до них і з'їв кілька штук; щокрок доводиться зупинятися й чекати Блера; його надять і зачаровують вітрини, де виставлено куртки й чепуристі кепі, краватки з ясно-блакитного тику і червоні й блискучі, ніби червоне дерево, черевички.