Мартін довго не хотів друкувати своїх "Пісень моря", та голод примусив. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції "Глобуса". У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши у журналі ті вірші, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість "Фінішу" стало "Кінець", замість "Пісні зовнішнього рифа" — "Пісні коралового рифа". Одному віршеві надали й зовсім довільної назви: Мартін назвав його "Світло медузи", а в журналі стояло: "Зворотна течія". Самі поезії вкрай були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було щось зрозуміти. Деякі його строфи були замінені чужими. Він не припускав, щоб таких дурниць міг накоїти редактор, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур'єра або друкарки. Негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Ще кілька місяців журнал калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.
Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від "Білої миші" підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на "чорну роботу". Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, спробував навіть налогодити зв'язок з релігійними виданнями, але побачив, що тут є всі шанси померти з голоду. У найскрутнішу годину, коли довелося заставити чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, який проводив округовий комітет республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в розмірі десять доларів, агітаційна пісня — другу, п'ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — знов першу премію — двадцять п'ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо, хоч серед його членів були й банкіри і сенатори, грошей одержати не пощастило. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, здобувши премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть і гроші тут одержав — двадцять п'ять доларів. А сорок доларів, виграних у першому конкурсі, так ніколи й не побачив.
Щоб зустрітися з Рут, Мартін мусив удатися до хитрощів. Ходити пішки до північного Окленда й назад було занадто довго, і Мартін вирішив заставити костюм, а за ті гроші викупити велосипеда. Велосипед давав йому змогу трохи розім'яти тіло, заощадити час на роботу і частіше бачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили Мартінові за пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома йому тепер не випадало, бо запроваджена місіс Морз кампанія світських розваг була в самому розпалі. Від недосяжних істот, яких він там зустрічав і на яких недавно дивився знизу вгору, його тепер нудило. Вони вже не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим, дражливим, і розмова з цими людьми доводила його до люті. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом. Обмеженість цих людей він виміряв, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки читав. У домі Рут він не спіткав жодної людини великого розуму, окрім професора Колдуелла, та й того бачив там лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки й нездари, тупоголові догматики й неуки. Особливо разило його їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чом же вони з тих книжок не взяли ніякого пожитку?
Мартін знав, що на світі є справді великі уми, глибокі й мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. І він був певен, що десь таки можна знайти людей, інтелектуально вищих за тих, які збирались у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику та філософію. Читав і про салони, що існують у великих містах, навіть і в Сполучених Штатах, де сходяться люди мистецтва і науки. Раніш він наївно гадав, що всіх гарно одягнених людей, котрі не з робітничого класу, наділено силою розуму й почуттям краси. Йому видавалося, що культура й крохмальні комірці ідуть поряд. Він брав на віру, що університетська освіта і справжні знання — те саме...
Та хоч би там як, а він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут теж поведе за собою. Мартін безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь виділятиметься. Він розумів, що її, так само як раніше і його, обмежувало довколишнє середовище. Вона ще не мала змоги по-справжньому розвинутись. Книжки на полицях у її батька, картини на стінах, ноти на піаніно — все це було показне. На справжній літературі, на справжньому малярстві та музиці Морзи й усе їхнє коло анітрохи не розумілися. А ще важливіше, ніж усі ці різновиди мистецтва, було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі. Попри всю їхню схильність до незалежної думки та поміркованої терпимості, від сучасної науки вони відстали щонайменше на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а їхні погляди на світ виходили з метафізичних засад — таких самих молодих, як наймолодша з рас, і таких давніх, як печерна людина, а то й давніших. Це був той самий світогляд, що нагонив першим мавполюдям страх перед темрявою, що вселив диким іудеям думку про походження Єви з Адамового ребра, що спонукав Декарта будувати ідеалістичну систему всесвіту, виходячи із свого мізерного "я", а славетного британського священика — висміяти теорію еволюції в такій ущипливій сатирі, що вона одразу викликала загальне захоплення і на сторінках історії оточила його ім'я сумнівної вартості ореолом.
Чим більше Мартін думав над цим, тим ясніше ставало йому, що єдина різниця між усякими адвокатами, офіцерами, ділками та фінансистами, з якими він зустрічався, і робітниками, що їх він знав колись, полягає тільки в їжі, яку вони їдять, в одягу, який носять, і в помешканнях, де вони живуть. Безперечно, всім їм бракувало того, що він знаходив у книжках і відчував у собі. Морзи показали йому найкраще, що могло дати їхнє соціальне середовище, і воно його не захопило. Сам злидар, він почував себе вищим од усіх тих, що збиралися в їхній вітальні, і, коли його єдиний пристойний костюм бував не заставлений, він приходив до цих людей, як владар життя, і відчував до них відразу, немов принц, котрому судилося жити разом з пастухами.
— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів, — сказав Мартін якось за обідом містерові Морзу. — Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.
Напрям розмові дала місіс Морз, яка заходилася вмисне вихваляти містера Хепгуда. Мартін терпіти не міг цього самовдоволеного плетуна, і тільки починав говорити про нього, враз дратувався.
— Авжеж, — мовив він, — Чарлі Хепгуд, як то кажуть, подає великі надії. Від когось я чув це, і воно таки правда. Він запевно доскочить губернаторського крісла, а то може й сенатором стане.
— Чому ви так думаєте? — запитала місіс Морз.
— Я чув його передвиборну промову. Вона була така ідеально безглузда й заяложена і заразом така переконлива, що партійні лідери справді повинні вважати його людиною безпечною і надійною. А банальності, що він проголошував, саме до смаку пересічному виборцеві, — ви ж знаєте, що кожному приємно чути свої власні думки з чужих уст, та ще й в оздобленому вигляді.
— Мені здається, що ти просто заздриш містерові Хепгуду, — закинула Рут.
— Боронь боже!
Щирий жах на обличчі Мартіна збудив у місіс Морз войовничий запал.
— Чи не хочете ви сказати, що містер Хепгуд дурний? — спитала вона холодним тоном.
— Не більше, ніж пересічний республіканець, — відповів Мартін. — Чи, зрештою, і демократ. Усі вони або дурні, або хитрі, але хитрих менше. Серед республіканців розумні лише мільйонери та їхні свідомі прислужники. Ці добре знають, де і чому пахне смаженим.
— Ну, от я теж республіканець, — усміхаючись мовив містер Морз. — Цікаво, до якої категорії ви залічите мене?
— Ви? Ви — несвідомий прислужник.
— Прислужник?!
— А так. Ви обслуговуєте певну корпорацію. Ви не маєте клієнтів ні серед робітників, ні серед карних злочинців. Ваші прибутки не залежать ні від чоловіків, що б'ють своїх жінок, ні від кишенькових злодіїв. Ви заробляєте собі на життя у владарів суспільства, а хто годує людину, на того вона й працює. Так, ви прислужник. І ви захищаєте інтереси капіталу, якому служите.
Містер Морз трохи почервонів.
— Мушу визнати, сер, — сказав він, — що ви говорите, як запеклий соціаліст.
Саме тоді Мартін і зауважив:
— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів. Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.
— Ну, ваші погляди дуже нагадують погляди соціалістів, — відказав містер Морз.
Рут занепокоєно поглядала на співрозмовників, а місіс Морз аж сяяла від задоволення, що їй пощастило викликати у них такий антагонізм.
— Якщо я вважаю республіканців за дурнів і кажу, що воля, рівність і братерство лопнули, як мильні бульки, то це ще не означає, що я соціаліст, — посміхаючись, сказав Мартін. — Якщо я не вірю Джеферсонові й тому неукові французові, що його виховав, то це теж не робить ще мене соціалістом. Запевняю вас, містере Морз, що ви куди ближчі до соціалізму, аніж я, його завзятий ворог.
— Ви жартуєте, — зауважив містер Морз.
— Ні, я говорю цілком серйозно. Ви вірите в рівність, а самі служите капіталістичним корпораціям, що роблять усе можливе, аби цю рівність поховати. Ви називаєте мене соціалістом, бо я заперечую рівність і обстоюю те, що ви самі доводите своїм життям. Республіканці — люті вороги рівності, хоч у боротьбі з нею вигукують це слово як гасло. В ім'я рівності вони руйнують рівність. Тим-то я й назвав їх дурнями.