Потім вона притиснула пальці до скронь, відчула, що електроди й досі прикріплені до її шкіри, і машинально їх зняла. Вона могла мати сумнів у тому, що робила досі, й у тому, що й тепер бачила на екрані, але останні півгодини для неї промайнули десь за межею сумнівів і віри. Щосьсталося, і вона брала в цьому безпосередню участь.
Вона вимкнула детектор і підсилювач, після чого відповіла на всі запити, що з'являлися на екрані, ввела всі паролі та відформатувала вінчестер комп'ютера, стерши з нього всю інформацію. Потім взяла пристрій сполучення між детектором і підсилювачем, вміщений на спеціальній платі, поклала плату на лаву та розтрощила її своїм каблуком — нічого важкого їй не вдалося відшукати. Далі вона витягла дроти, що з'єднували електромагнітний екран і детектор, відшукала в шафі з документацією креслення відповідної схеми та підпалила його. Либонь, можна розбити щось ще? Вона нічого не могла вдіяти з тим, що Олівер Пейн добре знає програму, але всю спеціальну апаратуру вона геть знищила.
Ще раз оглянувши лабораторію, вона запхнула собі в портфель папери з шухляди, в якій лежало креслення, і наостанку зірвала з дверей плакат з гексаграмами Книги Змін, склала його та сунула в кишеню. Потім вимкнула світло й вийшла.
Охоронець стояв біля підніжжя сходів та розмовляй по своєму мобільному телефону. Коли Мері проходила повз нього, він опустив телефон та мовчки провів її до бокового входу. Коли вона від'їжджала, він усе ще спостерігав за нею крізь скляні двері.
За півгодини по тому Мері Мелоун вже під'їжджала до Сандерленд-авеню. Цієї частини міста вона не знала, тому їй довелося скористатися мапою. До цієї миті нею рухало стримуване збудження, але щойно вона вийшла з машини в темряву передсвітанкових годин та відчула тишу і свіжість ночі, її голова наче почала прояснюватися. А що, як вона просто бачила сон? Що, як вона стала жертвою ретельно спланованого розіграшу?
Що ж, хвилюватися з цього приводу було вже запізно. Мері підняла рюкзак, котрий часто брала з собою в поїздки до Шотландії та Альп, і подумала, що принаймні має деякеуявлення про те, як виживати в дикій природі; в екстремальній ситуації завжди можна буде втекти та загубитися у горах…
"Це просто смішно", — промайнуло в її голові. Але потім вона вийшла з автомобіля, наділа рюкзак, повернула на Банбері-ровд і за кілька сотень кроків вийшла на те місце, де Сандерленд-авеню після перехрестя завертала ліворуч. Мабуть, ще ніколи в житті вона не опинялася в такому дурному становищі.
Проте коли вона побачила за поворотом ті дивовижні, наче намальовані дитячою рукою дерева, на які кілька днів тому звернув увагу Віл, то зрозуміла, що принаймні щось із того, що їй повідомили, було правдою. Під деревами на протилежному боці дороги стояв на траві невеликий квадратний намет з біло-червоного нейлону, схожий на ті, що встановлюють електрики в разі, коли дощ заважає їм працювати. Неподалік стояв білий "Форд-Транзит" без номерів і з затемненими вікнами.
Відкинувши вагання, Мері перетнула дорогу та наблизилася до намету. Коли вона була за декілька метрів від нього, задні дверцята фургона відчинилися, і звідти вийшов полісмен. Без каски він видавався дуже молодим, і світло ліхтаря, простромивши рясне зелене листя, відлискувало на його обличчі.
— Пані, дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте? — спитав він.
— До намету.
— Боюся, вам туди не можна. В мене є наказ нікого туди не пускати.
— От і добре, — відповіла Мері. — Нарешті біля цього місця поставлено охорону! Але я з відділу фізичних досліджень — сер Чарльз Летром наказав мені провести попередній огляд цього об'єкта та подати йому повідомлення. Дуже важливо зробити це тоді, коли навколо немає сторонніх очей — я впевнена, ви розумієте, навіщо це потрібно.
— Так, звичайно, — відповів поліцейський. — Але будь ласка, покажіть мені якісь документи, що посвідчують вашу особу.
— Одну хвилинку, — сказала Мері, скинула з плечей рюкзак та почала порпатися там у пошуках гаманця. Серед речей, котрі вона взяла з шухляди в лабораторії, був і старий читацький квиток на ім'я Олівера Пейна. Вона витратила чверть години на те, щоб наклеїти на нього свою фотографію з паспорта, і тепер сподівалася, що він буде хоча би трохи схожим на справжній документ. Полісмен узяв ламіновану картку та пильно її оглянув.
— Доктор Олівія Пейн, — прочитав він. — Ви часом не знайомі з доктором Мері Мелоун?
— Так, звісно, — відповіла Мері. — Ми працюємо разом.
— А ви не знаєте, де вона наразі?
— Вдома, в ліжку — якщо в неї є бодай крихта здорового глузду. А що таке?
— Наскільки я знаю, відсьогодні вона вже не є вашим співробітником, і в мене є наказ в жодному випадку не дозволяти їй наближуватися до цього місця, а в разі, якщо вона таки спробує це зробити, негайно затримати її. Побачивши жінку, я, цілком природно, подумав, що ви могли бути нею — ви розумієте, що я маю на увазі? Вибачте, що потурбував вас, докторе Пейн.
— О, розумію, — промовила Мері Мелоун. Поліцейський ще раз подивився на квиток.
— Що ж, із вашими документами, здається, все гаразд, — сказав він та віддав картку Мері. Було видно, що він нервується й не проти поспілкуватися. Декілька секунд помовчавши, він спитав:
— А ви не знаєте, що там, під наметом?
— Особисто я цієї штуки не бачила, — відповіла жінка. — Саме тому мене сюди прислали.
— Так, розумію. Тож проходьте, докторе Пейн.
Чоловік відійшов убік та дозволив їй розшнурувати вхід до намету. Мері сподівалася, що він не помітить, як тремтять її руки. Притиснувши рюкзак до грудей, вона ступнула всередину. "Обдури охоронця", — гаразд, це вона зробила, але в неї й досі не було жодної здогадки про те, що вона побачить у наметі. Вона не дуже здивувалася б, побачивши місце археологічних розкопок, труп чи навіть метеорит, але досвід її попереднього життя нітрохи не підготував її до квадратного метра отвору в нікуди, що висів у повітрі, або до виду мовчазного сплячого міста біля моря, котре вона побачила, пройшовши крізь цей отвір.
13
Езагетр
Коли зійшов місяць, відьми почали накладати заклинай ня, призначене вилікувати Вілову рану.
Вони розбудили його та попросили покласти ніж н. І відкриту ділянку, туди, де на нього падало місячне сяйво. Ліра сиділа поруч, помішуючи в казані, що стояв на вогн і,якісь трави. Відьми ритмічно плескали в долоні, гупали ногами та щось вигукували, а Серафіна схилилася над ножем і високим напруженим голосом заспівала:
Ноже! Твоє залізо відірвалиВід самого тіла матінки землі,Вогонь запалили, руду розтопили,І плакало залізо, і кров'ю спливло.Кували його і гартували,Занурюючи у воду крижану,Підігрівали лезо в кузні довго,І запалало воно жаром кров'яним!Тоді тобою завдали рану воді,І знов, аж доки обернулася водаНа пару, що високо піднеслася угору,Благаючи пощади від людей.Розрізав ти на тридцять тисяч тінейОдну-єдину невловиму тінь,Тоді вони збагнули: ти готовий,І нарекли тебе ножем магічним.О ноже, ноже, що ж це ти накоїв?Ти перепони крові відчинив.Ти чуєш, твоя мати тебе кличеЗ осердя недосяжного землі, іЗ копалень і печер найглибших в світі,З таємної утроби глибини.Слухай!
І Серафіна разом зі своїми товаришками долонями й ногами відбивала ритм та напружувала горлянку, видаючи дике виття, котре, мов пазурі, рвало повітря на шматки. А Віл наче скам'янілий сидів у центрі цього первісного танка, відчуваючи, як по його спині бігають мурашки.
Тоді Серафіна Пеккала повернулася до хлопця, взяла його поранену руку до своїх долонь і знову заспівала, і її високий чистий голос сочився таким напруженням, що вона аж здригалася, а очі палали невгасимим вогнем. Але Ніл опанував себе та сидів не ворушачись. Заклинання тривало.
О крове! Слухайся мене! Поворотись,Стань озером, а не бурхливою рікою,Стикнувшись із повітрям, зупинись,Збудуй-но мур міцний, засмагнувши без гною,Мов гребля, вирости ти на шляху струмка.О крове, твоє небо — черепа склепіння,Розплющене око буде сонечком твоїм,Повітря ж у легенях буде вітром.Замкнули ми твій світ. Залишся тут!
Віл майже відчув, як усі атоми його тіла реагують на ці накази, тож йому залишалося тільки приєднатися до них, спонукаючи свою кров прислухатися до цих слів та підкоритися.
Серафіна Пеккала випустила його руку та повернулася до залізного казана, що кипів над вогнем. Від нього ідіймалася гірка пара, а рідина в ньому несамовито булькотіла.
Відьма заспівала:
Дубова кора й шовк павутиння,Мох і водорість морська,Стисніться й переплетіться,Тримайтесь міцно, загойте рану,Замкніть ворота-двері крові,Зміцніть затор і висушіть ріку.
З цими словами вона взяла в руку свій власний ніж та розщепила паросток вільхи по всій довжині. Розріз забілів у світлі місяця. Серафіна намазала рідиною з казана розколину та з'єднала половинки деревця, і Віл побачив, що ніяких слідів тріщини на його корі не залишилося.
Тут він почув, як Ліра різко видихнула, повернувся та побачив, що інша відьма напруженими руками утримує зайця, котрий щосили вигинався, намагаючись утекти. Тварина тріпотіла, пручалася, шаленими очима оглядала світ, але руки відьми були безжальними. Однією рукою тримаючи охопленого нестямою зайця за передні лапи, вона другоюстиснула задні та потягла за них, і черевце вухастої істоти випнулося.
Блиснув ніж Серафіни. Віл відчув, як його голова запаморочилася, та побачив, що Ліра стримує надзвичайно збудженого Пантелеймона, котрий зі співчуття сам набув вигляду зайця. Справжній заєць тим часом завмер, його круглі очі почали тьмяніти, груди піднялися й опустилися, а нутрощі заблищали в місячному промінні.
Але Серафіна взяла в руку казан, налила трохи відвару в зяючу рану та закрила її пальцями. Потім вона почала погладжувати шерсть, і невдовзі рани вже не було.
Відьма, що тримала тварину, ослабила хватку та обережно опустила "пацієнта" на землю. Той обтрусився, повернувся, щоб лизнути собі бік, смикнув вухами та скубнув травинку, наче довкола нікого не було. Тут він, здавалося, усвідомив, що стоїть посеред кола людей, стрілою кинувся в темряву, живий і здоровий, як раніше.
Ліра погладила Пантелеймона, глянула на Віла та побачила, що він розуміє сенс цієї вистави: зілля було готове. Він простягнув руку, і Серафіна нанесла паруючу сумішна кровоточиві обрубки пальців.