Повітря було важким і задимленим, у ньому також відчувалися інші запахи: якихось різких хімікатів, органічної речовини, що розкладається, стічних вод. І що далі подорожани йшли, то гіршою ставала місцевість. Навколо не було видно жодного клаптика чистої землі, а із флори тут росли лише рясний бур'ян і жорстка сірувата трава.
Попереду висів над водою сірий туман. Він уступами скелі підіймався вгору, наче стрімчак, і зливався з похмурим небом. Із туману долітали крики птахів, що про них згадував Тіаліс.
Між купами сміття та туманом стояло перше місто мертвих.
19
Ліра та її смерть
Подекуди серед руїн горіли вогні. Місто являло собою купу безладно розставлених будівель — ні вулиць, ані майданів тут не було, і взагалі відкритий простір можна було побачити лише на місці будинку, що завалився. Проте око таки виділяло в місті декілька церков або громадських будинків, хоча їхні дахи були дірявими, а стіни — потрісканими. Одна з будівель колись мала портик на колонах, але він уже завалився. Між кутами кам'яних будинків вишикувалися лабіринти мізерних халуп, збудованих іздощок, старих бензинових баків, консервних банок, порваних листів поліетилену, уламків фанери та ДВП.
Привиди-попутники дітей квапливо йшли до міста, і з усіх боків до них приєднувалися інші — їх було так багато, що вони нагадували піщинки, які струменем течуть до дірки в піщаному годиннику. Духи входили до брудного лабіринту міста з таким упевненим виглядом, ніби вони достеменно знали, куди йдуть, і Віл із Лірою вже збиралися піти слідом за ними, коли їх раптом зупинили.
Із забруднених дверей хтось вийшов і сказав їм:
— Зачекайте.
За спиною незнайомця горіло тьмяне світло, і його обличчя було важко роздивитися, але діти знали, що він не був привидом — він був схожим на них, тобто живим. Це був худорлявий чоловік невідомо якого віку, одягнений у сірий порваний костюм, він тримав у руці олівець та пачку аркушів, скріплених скріпкою. Будівля, із якої він вийшов, виглядала як митний пост на глухому кордоні.
— Що це за місце? — спитав Віл. — І чому ми не можемо увійти?
— Ви не мертві, — втомлено відповів чоловік. — Вам доведеться почекати в зоні очікування. Ідіть ліворуч та віддайте ці папери службовцю біля воріт.
— Перепрошую, пане, — промовила Ліра, — я хотіла б спитати, як ми могли зайти так далеко, коли ми не мертві? Це ж світ мертвих, чи не так?
— Це, так би мовити, чистилище перед світом мертвих. Іноді сюди помилково заходять живі, однак їм доводиться чекати в зоні очікування, поки вони не зможуть іти далі.
— А скільки треба чекати?
— До смерті.
Вілова голова пішла круговерть, але він побачив, що Ліра збирається заперечити чоловікові, і заговорив сам:
— А ви б могли пояснити, що відбувається потім? Я маю на увазі, чи ці привиди, що приходять до міста, залишаються тут назавжди?
— Звичайно, ні, — відповів службовець. — Це лише транзитний порт. Далі вони ідуть на човні.
— А куди? — поцікавився Віл.
— Цього я тобі сказати не можу, — промовив чоловік і лиховісно посміхнувся. — Будь ласка, проходьте далі, в зону очікування.
Віл узяв папери, котрі простяг їм чоловік, схопив Ліру за руку й потягнув її за собою.
За ними дуже повільно летіли бабки. Шевальє Тіаліс пояснив дітям, що комахам потрібен відпочинок, і Ліра дозволила галівесп'янам приземлитися їй на плече. Пантелеймон-леопард ревниво на них подивився, однак нічого не сказав. Вони пішли далі, минаючи жахливі нетрі та калюжі нечистот. У них за спиною до міста без жодних перешкод із боку митного поста вливався нескінченний потік духів.
— Ми повинні перетнути ту воду разом із привидами, — сказав Віл. — Можливо, люди, яких ми зустрінемо в зоні очікування, скажуть нам, як це зробити. Хай там як, не схоже, щоб ті митники були розлючені чи небезпечні. Дивно… І ці папери…
Це були звичайні клаптики паперу, вирвані з записничка, на них були написані та викреслені не зв'язані між собою слова. Усе це виглядало так, ніби тутешні митники грали в якусь гру та просто дивилися, чи послухаються їх подорожани, чи просто засміються їм в обличчя. Однак місто здавалося таким справжнім!
Ставало дедалі темніше та прохолодніше, й дотримуватися дороги було нелегко. Лірі здалося, що вони йшли десь півгодини, але не виключено, що минула година чи більше— все довкола залишалося незмінним. Зрештою вони наблизилися до невеликої дерев'яної хатини, схожої на ту, біля якої їх зупинив службовець. Над входом тьмяно світилася гола лампочка.
Побачивши дітей, до них підійшов чоловік, одягнений так само, як його попередник. Він передав їм шматок хліба з маслом, глянув на їхні папери та кивнув.
Він уже збирався повернутися до своєї хатини, коли Віл запитав:
— Вибачте, але куди нам тепер?
— Пошукайте собі місце проживання, — досить люб'язно відповів чоловік. — Просто поспитайте людей. Тут усі чекають так само, як ви.
Він повернувся та зачинив за собою двері, а діти пішли до центру міста нетрів — мабуть, саме там мали зупинятися живі люди.
Центр виглядав так само, як усе місто: вутлі халупи, так-сяк підлатані пластмасою чи іржавими залізними листами. Більшість із них були небезпечно нахилені та, здавалося, так і націлялися завалитися на вузькі брудні проходи між ними. Де-не-де зі стіни виглядав електричний кабель, і тоді будівля, як правило, була тьмяно освітлена однією-двома слабкими електричними лампочками. Утім, більшість тутешнього світла надходило від багать. На уламках будівельного матеріалу грала димна червона заграва, схожа на залишки величезної пожежі, яка пощадила лише наймізерніші будівлі.
Але коли Віл, Ліра й галівесп'яни наблизилися, вони побачили декілька — та ні, безліч! — постатей, що сиділи в темряві, притулившись до стіни або зібравшись невеликими колами та тихо розмовляючи.
— Чому ці люди не заходять у приміщення? — проморила Ліра. — Тут же холодно!
— Це не люди, — відповіла леді Салмакія. — Це навіть і не духи. Вони якісь інші, але я не знаю, в чому саме це виявляється.
Подорожани підійшли до першої купки халуп, слабко освітлених однією великою електричною лампочкою, що на холодному вітрі тихо розгойдувалася на крученому кабелі.Перед будівлями навпочіпки сиділо декілька цих віддалено схожих на людей створінь — вони грали в кості. Коли діти наблизилися, вони підвелися. Всі п'ятеро були чоловіками у пошарпаному одязі, їхні обличчя були затінені, Й вони мовчали.
— Як називається це місто? — спитав їх Віл.
Відповіді не було. Один чи два чоловіки відступили на крок, і всі вони стали ближче один до одного, наче злякалися прибульців. Ліра відчула, що по її шкірі повзають мурашки, а всі крихітні волоски на її руках стали дибки, хоча причину цього вона не розуміла. Пантелеймон у неї за пазухою тремтів і шепотів: "Ні, Ліро, ні, не підходь, будь ласка…"
Істоти не ворушилися, й нарешті Віл знизав плечима, промовив: "Що ж, бувайте здорові" — та вирушив далі. Реакція усіх інших постатей, до яких зверталися подорожани, була такою самою, і їх дедалі більше охоплювало похмуре передчуття.
— Віле, може, вони є тими примарами? — тихо спитала Ліра. — Може, ми вже стали дорослими, і примари нас бачать?
— Гадаю, ні. Якби ми були дорослими, вони напали б на нас, але ці, здається, самі нас бояться. Я не знаю, хто вони такі.
Відчинилися двері, й на брудну землю впав прямокутник світла. У дверях стояв чоловік — справжній, живий чоловік — і дивився, як вони підходять ближче. Таємничі істоти, що купкою стояли перед дверима, наче з пошани відійшли на декілька кроків, і діти побачили обличчя чоловіка: незворушне, м'яке та спокійне.
— Хто ви такі? — спитав він.
— Подорожани, — відповів хлопець. — Ми не знаємо, куди потрапили. Що це за місто?
— Це зона очікування, — сказав чоловік. — Ви пройшли довгий шлях?
— Так, довгий, і ми дуже втомилися. Можна придбати у вас їжі та заплатити за притулок?
Чоловік дивився в темряву повз них. Мабуть, не побачивши того, що шукав, він вийшов із будинку та зазирнув за його кути. Потім він повернувся до таємничих постатей і спитав:
— Ви бачили смерть?
Постаті захитали головами та зашелестіли:
— Ні, ні, не бачили…
Чоловік став на поріг халупи. За його спиною з'явилися людські обличчя: жінка, двоє дітей, ще один чоловік. Усі вони здавалися збентеженими та наляканими.
— Смерть? — перепитав Віл. — Ми не несемо з собою смерть.
Проте саме це, здається, і стривожило людей у халупі: почувши слова хлопця, вони як один округлили роти, і навіть істоти надворі відсахнулися в темряву.
— Перепрошую, — взяла ініціативу на себе Ліра. Життєвий досвід підказував їй, що ніхто не в силах опиратися напористій ввічливості, то ж чому б не спробувати ще раз застосувати цей прийом. — Тут доволі темно, тож підкажіть мені ви: чи ці пани під стінами будинку мертві? Я вибачаюся за неввічливе питання, але в тих місцях, звідки ми прийшли, ми не бачили нічого подібного. Будь ласка, пробачте мою необізнаність, однак у моєму світі в кожної людини є деймон, і якби ми побачили когось без деймона, ми були б шоковані — так само, як були шоковані ви, побачивши нас. Наразі ми з Вілом подорожуємо — це Віл, а я Ліра, — і нам неодноразово зустрічалися люди, у яких немає деймонів, тож я поступово призвичаїлася до їх відсутності, почала сприймати це як щось ординарне. Либонь, люди вашого світу, які бачать нас, трохи нервуються зі схожої причини — вони просто розуміють, що ми інші.
Чоловік промовив:
— Ліра й Віл?
— Так, пане, — лагідно відповіла дівчинка.
— Оце ваші деймони? — спитав він, показавши на галіссп'ян на бабках, що сиділи в Ліри на плечі.
— Ні, — сказала вона й хотіла було додати: "Це наші слуги", однак потім подумала, що Віл назвав би цю ідею невдалою. Тож вона промовила:
— Це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія, вони дуже поважні та мудрі люди й подорожують разом із нами. А це мій деймон, — додала вона, дістаючи мишу-Пантелеймона з нагрудної кишені. — Ми обіцяємо, що аж ніяк не нашкодимо вам, але нам потрібні їжа та дах на головою. Завтра ми вирушимо далі, чесно!
Запанувала тиша. Під впливом смиренного тону дівчинки нервовість чоловіка поступово розвіялася, а шпигунам вистачило здорового глузду набути безпечного та скромного вигляду. Нарешті чоловік мовив:
— Гаразд… Хоча це дуже незвичайно, але, гадаю, такі вже настали часи.