Після смерті Едіт і батька, після смерті Ферді поштові листівки стали для нього єдино прийнятним способом підтримувати зв'язок із життям. "Я живу добре, любий Роберте, сподіваюся, що в тебе також усе гаразд. Передай вітання від мене моїм небозі й небожеві, яких я не знаю, і твоєму батькові". Двадцять сім слів, надто багато. Треба скоротити листа: "Я живу добре, сподіваюся, ти також, вітай Рут, Йозефа, свого батька". Одинадцять слів, і їх вистачило, щоб сказати те саме. То навіщо їздити туди, тиснути руки, цілий тиждень не відмінювати: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму"? Тільки для того, щоб побачити, що Нетлінгер не змінився, Грус}>ельштрасе не змінилася, а рук пані Трішлер уже немає?
Море бурякової гички було ніби посилане зеленаво-срібляс-тим пір'ям. Унизу під шляхопроводом проїхав, погойдуючись, шістнадцятий номер. Сорок п'ять пфенігів. Усе подорожчало. Мабуть, Нетлінгер ще не скінчив пояснювати, що таке демократія. Почало смеркати, голос його полагіднішав, дочка принесла з вітальні плед, чи то югославський, чи данський, чи фінський, принаймні чудових кольорів, накинула йому на плечі, а сама знов сіла у нього в ногах, щоб шанобливо слухати його далі. Мати, що саме готувала смачні бутерброди з гострою приправою і свіжі салати, гукнула їм із кухні: "Посидьте ще надворі, діти, вечір такий теплий і такий приємний".
Образ того Нетлінгера, що поставав у його уяві, був чіткіший, ніж того, якого Шрелла побачив під час цієї зустрічі, коли він клав у рот шматочки полядвиці, запивав їх чудовим, виборним, найкращим вином, уже розмірковуючи, чим би Цього разу найдостойніше увінчати обід: сиром, морозивом, тістечком чи омлетом. "До того, що ви дізналися, панове,— сказав колишній радник посольства, прочитавши їм лекцію
"Як я став гурманом",— ви повинні додати одне: малесеньку, хай навіть найменшу, крихту оригінальності".
В Англії він якось написав на класній дошці: "Він має бути вбитий". П'ятнадцять років він грав на ксилоо^юні мови: "Я живу, я жив, я житиму". Чи я справді житиму? Він ніколи не розумів людей, яким граматика здавалася нудною. "Його вбивають, його вбили, його вб'ють". Хто його вб'є? "Мені належить помста",— сказав господь.
— Кінцева зупинка, пане, головний вокзал.
Метушня на вокзалі не поменшала: хто тут приїхав, а хто від'їздить? Чого цим людям не сидиться вдома? Коли відходить поїзд на Остенде? А може, поїхати до Італії чи до Франції? Адже й там хтось прагне навчитись відмінювати: "Я живу, я жив, я житиму. Його вб'ють". Хто його вб'є?
Номер у готелі? Ви хочете знати, скільки він коштувати ме? Вам треба дешевий? Привітність молодої дами, що водила гарним пальчиком по спискові адрес, помітно пригасла. Видно, в цій країні питати про ціну — великий гріх. Найви-гідніше купувати найкраще. Найдорожче — завжди найдешевше. Ти помиляєшся, кралечко, дешеве завжди дешевше, це факт, посунь свій гарний пальчик аж до самого низу списку. Пансіон "Модерн". Сім марок. Без сніданку. Ні, дякую, я знаю, як іти на Модестгасе, справді знаю. Номер шістнадцятий. Це біля самої брами.
Повернувши за ріг, він мало не наскочив на великого темно-сірого кабана, що висів перед крамницею. Він відсахнувся вбік і через це мало не поминув Робертового будинку. Тут йому не загрожують спогади, він тільки раз був у цьому домі. Модестгасе, 8. Він зупинився перед блискучою мідяною табличкою і прочитав: "Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена". А все ж він затремтів, натиснувши на дзвінок: те, що відбувалося не на очах у нього, на тлі невідомих йому лаштунків, схвилювало його дужче, ніж побачене й пережите. За цими дверима померла Едіт, у цьому домі народилися її діти, тут жив Роберт. Коли всередині залунав дзвінок, він уже зрозумів, що йому ніхто не відчинить. Одночасно він почув і телефюн-ний дзвінок, бой із готелю "Принц Генріх" дотримав свого слова. Я дам йому добрі чайові, коли ми з Робертом гратимемо в більярд.
Пансіон "Модерн" усього за чотири будинки звідси. Нарешті він опиниться вдома. На щастя, в малесенькому вестибюлі не чути запаху їжі. Приємно буде покласти стомлену голову на чисту пошивку.
— Дякую, я знайду сам.
— Третій поверх, треті двері ліворуч. Обережно підіймайтеся сходами, пане, залізні прути, що притримують килим, подекуди повідставали, є такі гості, що все ламають. Вас не треба будити? І ще одне маленьке прохання: чи не заплатили б ви наперед? Чи вам іще пришлють речі? Не пришлють? Ні? То, будь ласка, з вас вісім марок п'ять по^енігів. Разом із обслуговуванням. На жаль, я змушена вживати таких застережних заходів, пане, ви собі не уявляєте, скільки на світі є всякої наволочі, через неї доводиться недовіряти навіть порядним людям, що вдієш. Деякі примудряються обмотуватись простиралами, а пошивки ріжуть собі на хусточки. Аби ви знали, які доводиться переживати прикрощі. Квитанції не треба? Тим краще, через ті податки й так уже скоро з торбами підеш. Ви чекаєте гостей, свою дружину, правда ж? Не турбуйтесь, я пошлю її нагору...
10
Він дарма боявся: спогади не вилились у почуття, радість чи смуток, а лишилися в мозку сухими фюрмулами, серце не стиснулося з ляку, його ніщо не зачепило. Он там він стояв смерком між будинком для паломників і самим абатством, де тепер лежать купи добре випаленої, аж синьої цегли. їх був цілий гурт: генерал Отто Кестерс, у кволому мозку якого закарбувалась одна-єдина о^ормула—"поле обстрілу", капітан Фемель, обер-лейтенант Шріт та двоє прапорщиків, Кан-дерс і Гохбрет. Урочисто-суворі, вони переконували генерала, що треба бути послідовним і робити своє діло навіть тоді, коли йдеться про такі шановані будівлі, як ця. І коли інші офіцери, плаксиві вбивці, спробували протестувати, проголошуючи себе рятівниками культури, котрийсь із них чотирьох вимовив страшні слова: "Державна зрада". Але ніхто не зумів так чітко, легко й логічно довести, що абатство необхідно підірвати, як Шріт. Коли Отто Поле-Обстрілу завагався, він сказав йому:
— Це треба зробити хоча б на доказ своєї віри в перемогу, пане генерале. Така болісна жертва покаже населенню й солдатам, що ми ще віримо в перемогу.
І тоді з уст генерала злетіли крилаті слова:
— Я вирішив. Висаджуйте, панове. Якщо йдеться про перемогу, ми не маємо права жаліти своїх найсвященніших культурних скарбів. До роботи, панове.
Руки торкнулися кашкетів, клацнули каблуки.
Невже йому справді було колись двадцять дев'ять років, невже він був колись капітаном, стояв із генералом Кестер-сом на цьому місці, де тепер новий абат, усміхаючись, вітає його батька?
— Ми дуже раді, пане таємний раднику, що ви знов ощасливили нас своїми відвідинами. Нам дуже приємно познайомитися з вашим сином. Йозеф у нас уже майже як свій, правда ж, Йозес£>е? Доля нашого абатства тісно переплелася з долею родини Фемелів, а в Йозефа навіть, якщо дозволите мені торкнутися такої делікатної теми, в Йозефа навіть у наших околицях влучила стріла Амура. Бачите, пане докторе, теперішня молодь навіть не червоніє, коли про неї кажуть таке. Панно Рут і панно Маріанно, на жаль, я не можу взяти вас із собою на оглядини.
Дівчата захихотіли. Чи не так само хихотіли на цьому місці мати, Жозефіна й навіть Едіт, коли їх не брали в чоловіче товариство? На знімках у родинному альбомі досить тільки поміняти обличчя і старомодний одяг
— Так, келії вже заселені,— сказав абат.— А ось наш скарб, бібліотека... Прошу далі, це келія для хворих, на щастя, саме тепер порожня...
Він ніколи не ходив тут із крейдою від будівлі до будівлі, ніколи не писав на цих стінах своїх таємничих позначок із літер "X", "У", "7", код знищення, який уміли розшифровувати тільки Шріт, Гохбрет і Кандерс. Тепер тут пахло тинь-ком, свіжою фарбою і щойно обструганим деревом.
— Так, ця фреска, образ таємної вечері в трапезній, збереглася завдяки уважності вашого онука, а вашого сина. Ми добре знаємо, що вона не має великої мистецько-історичної вартості — вибачте мені це зауваження, пане таємний раднику,— але навіть твори цієї малярської школи починають ставати рідкісними, а ми завжди почували себе зобов'язаними підтримувати давні традиції. Мушу признатися, що мене й досі захоплює вірність деталям цих митців Гляньте лишень, як старанно й любовно вималювані ступні святого Йоанна і святого Петра, ступні старого й молодого чоловіків. Яка точність у деталях.
Ні, тут ніхто не співав "Тремтять порохняві кістки", ніхто не святкував дня сонцестояння, то все йому приснилося. Він був елегантний добродій, що мав небагато понад сорок, син елегантного батька й батько життєрадісного, дуже розумного сина, який, усміхаючись, ходив разом із ними по монастиреві, хоч, видно, й дуже нудився: щоразу, коли він обертався до Йозефа, то бачив на його обличчі тільки привітну, але трохи стомлену усмішку.
— Як ви знаєте, були зруйновані навіть господарські бу дівлі. Ми почали відбудову з них, бо вважали, що вони допоможуть нам створити матеріальні передумови для нового, щасливого життя. Ось корівня. Звичайно, ми застосовуємо електричне доїння. Не смійтесь, я певен, що наш патрон святий Бенедикт не був би проти електричного доїння Дозвольте мені запропонувати вам тут скромну перекуску, привітати вас, наших дорогих гостей, своїм славетним хлібом, славетним маслом і медом. Ви, може, не знаєте, що кожен абат, який помирає або залишає посаду, заповідає своєму наступникові не забувати родину Фемелів. Ви справді належите до нашого монастирського братства... О, а ось і молоді дами. Звичайно, тут ви можете знов приєднатися до нас
На простих дерев'яних столах виставили хліб і масло, вино й мед. Йозеф обняв однією рукою сестру, а другою Маріанну, його білява голова ясніла між двома чорнявими дівчачими головами.
— Ви ж ушануєте нас своєю присутністю на освяченні абатства? Канцлер і міністри вже дали згоду взяти участь у нашому святі, приїдуть також кілька осіб королівської крові з-за кордону, і ми були б дуже раді вітати серед своїх гостей і всю родину Фемелів. Моє урочисте казання відбу деться не під знаком звинувачення, а під знаком примирення, примирення навіть із тими силами, які в сліпому запалі зруйнували наш притулок, але не примирення з руйнівними силами, що знов загрожують нашій культурі.