Я поїду в Суланж. До вечора! Здоровий був, Водуайє,– сказав колишній мер, побачивши колишнього польового сторожа. – Ну, що там такого?
Водуайє розповів про все, що діялося в шинку, і спитав думки Рігу про законність розпоряджень, задуманих генералом.
– Право в нього на це є,– рішуче заявив Рігу. – Пан у нас суворий; абат Бросет – пройдисвіт; ваш кюре підказує генералові усі ці заходи, бо ви не ходите в церкву, нечестивці ви! А я от ходжу! Бог же існує!.. Ви стерпите все, Оббивальник завжди буде мати гору.
– Гаразд, а збирати колоски ми будемо!.. – сказав Водуайє з рішучістю, характерною для бургундців.
– Без посвідок про бідність? – спитав лихвар – Кажуть, що він поїхав у префектуру по військо, щоб привести вас у покору…
– Ми будемо збирати колоски, як і раніше, – повторив Водуайє.
– Збирайте!.. Пан Саркюс розсудить, чи правильно ви робите, – сказав лихвар з таким виразом, ніби обіцяв збирачам колосків покровительство мирового суду.
– Ми будемо збирати колоски, і сила за нами!.. Або Бургундія вже більш не буде Бургундією! – сказав Водуайє.– Коли в жандармів шаблюки, то в нас – коси, і ми побачимо!
О-пів на п’яту широка зелена брама колишнього церковного будинку розчинилася на своїх завісах і гнідий кінь на повідку в Жана завернув на майдан. Пані Рігу і Анет, вийшовши за хвіртку, дивилися на маленький, пофарбований у зелений колір плетений візок з шкіряним верхом, де на м’яких подушках сидів хазяїн.
– Не запізнюйтесь же, – сказала Анет, трохи накопиливши губки.
Усі жителі села, що вже знали про грізні накази, які готував мер, побачивши, як їхав Рігу, виходили за поріг або чекали на головній вулиці, вважаючи, що він їде в Суланж захищати їх.
– Ну що ж, мадам Курткюїс, наш колишній мер, мабуть, поїхав нас захищати, – сказала стара праля, дуже зацікавлена у питанні про лісові порубки, бо чоловік її продавав хмиз, накрадений у Суланжі.
– Господи боже мій! Серце в нього обливається кров’ю при вигляді, що в нас коїться; йому ж це так само тяжко, як і іншим, – відповіла бідна жінка, яка тремтіла від одного імені свого кредитора, але зі страху вихваляла його.
– Ах, що й казати, негаразд вже з ним зробили! Доброго дня, пане Рігу, – сказала праля, якій Рігу вклонився, як і своїй боржниці.
Коли лихвар переїхав Туну, через яку перебиралися вбрід в усяку пору року, Тонсар, вийшовши із свого шинку, сказав Рігу на кантональному тракті:
– Ну, як, дядьку Рігу, Оббивальник, мабуть, хоче обернути нас на своїх собак?
– Це ми ще побачимо! – відповів лихвар, підстьобуючи свого коня.
– Він зуміє нас захистити, – сказав Тонсар групі жінок і дітей, що юрмилися навколо нього.
– Він так само думає про вас, як повар думає про піскарів, чистячи пательню, щоб їх засмажити, – заперечив Фуршон.
– Прикуси собі язика, коли ти п’яний!.. – сказав Муш, смикаючи діда за блузу і штовхаючи його під схил, до підніжжя тополі.– Якби цей шибеник-чернець почув таке, ти б уже не продавав йому більш своїх слів так дорого…
І справді, коли Рігу поїхав у Суланж, то до цього його спонукала грізна звістка, яку приніс егський управитель, і яка, на його думку, була загрозлива для таємної коаліції авонської буржуазії.
Частина друга
І. Вище товариство Суланжа
Приблизно в шести кілометрах від Бланжі, висловлюючись офіційною мовою, і на такій же відстані від Віль-о-Фе, на пагорбі, відгалуженому від довгого пасма, паралельного іншому пасму, під яким протікає Авона, розташовано амфітеатром маленьке місто Суланж, прозване "красенем", може, з більшим правом, ніж Мант.
Біля підніжжя цього пагорба річка Туна розливається по глинистому грунту, на площу близько тридцяти гектарів, у кінці якого суланжські млини, споруджені на численних острівцях, складають мальовничу групу, таку чарівну, як міг би тільки вигадати архітектор по розбиванню садів. Зросивши суланжський парк, де вона напуває красиві струмки та штучні озера, Туна впадає прекрасним каналом в Авону.
Замок Суланж, один з найгарніших у Бургундії, перебудований за Людовіка XIV за малюнками Мансара, звернутий фасадом до міста. Отже, і замок, і місто взаємно показують один одному таке ж блискуче, як і винтончене видовище. Кантональний тракт лежить між містом і ставком, який місцеві жителі трохи запишно величають Суланжським озером.
Маленьке місто – одна з природних композицій, винятково рідкісних у Франції, де краси в цьому роді зовсім нема. Тут ви, насправді, знайдете красу Швейцарії, як казав у своєму листі Блонде, красу околиць Невшателя. Веселі виноградники, що оперізують Суланж, завершують цю подібність, проте, без Юри та Альп; на вулицях, розташованих одна над однією по пагорбах, небагато будинків, бо кожний з них має свій сад, що в своїй сукупності дає ту масу зелені, на яку такі бідні столиці. Блакитні або червоні дахи у поєднанні з квітами, деревами та обвитими зеленню терасами створюють краєвиди, різноманітні й повні гармонії.
Старовинна середньовічна церква, побудована з каміння щедротами власників Суланжа, які приберегли собі спочатку каплицю біля хорів, а далі підземну каплицю, їх фамільний склеп, відкривається, як і храм у Лонжюмо, порталом – величезною аркадою, вкритою різьбленими квітковими вінками й прикрашеною статуетками, обрамованою двома стовпами з гостроверхими нішами. Цей вхід, досить часто повторюваний у маленьких середньовічних церквах, випадково уцілілих від розгрому кальвіністів, вінчається тригліфом, над яким височить скульптура богоматері з маленьким Ісусом на руках. Бокові стіни складаються ззовні з п’ятьох опуклих стрільчастих арок і освітлені вікнами з вітражами. Абсида спирається на аркові контрафорси, гідні кафедрального собору. Дзвіниця, розташована на одному з кінців хрестовидної будови, являє квадратну башту з дзвонами нагорі. Церкву цю видно здалеку, бо вона стоїть на найвищій частині великого майдану, під яким проходить шлях.
Досить широкий міський майдан оточують своєрідні будови, усі різних епох. Багато напівдерев’яних, напівкам’яних, з балками, облицьованими шифером, походять ще із середніх віків. Інші – суціль кам’яні, з балконами, сходять угору такими любими серцю нашиx прадідів коньками, що датуються XII століттям. Деякі привертають погляд древніми, виступними сволоками з примхливими фігурами, виступи яких утворюють навіси і які нагадують той час, коли буржуазія була тільки торговельною. Найрозкішніший з усіх – старовинний суд, будинок з ліпним фасадом, в одній лінії з церквою, яку він прекрасно доповнює. Проданий як національне майно, будинок цей купила міська громада, яка відвела його під мерію і розташувала в ньому мировий суд, де засідав пан Саркюс з моменту заснування посади мирових суддів.
Цей побіжний начерк дає нам певне уявлення про суланжський майдан, усередині прикрашений чарівним фонтаном, який вивіз із Італії в 1520 році маршал де-Суланж і який не осоромив би великої столиці. Безперервний водяний струмок, подаваний з джерела на самому вершку пагорбка, розкидається чотирма біло-мармуровими амурами, які в руках держать черепашки, а головами своїми підпирають кошик, повний винограду.
Освічені мандрівники, які побувають там, коли вони приїдуть після Блонде, зможуть пізнати цей майдан, прославлений Мольєром і іспанським театром, який так довго панував на французькій сцені і завжди доводитиме, що комедія народилась у жарких країнах, де життя проходить на громадському майдані. Суланжський майдан тим більше нагадує цей класичний майдан, цілком тотожний в усіх театрах, що дві головні вулиці, які перерізують його саме проти фонтану, створюють куліси, такі потрібні панам і слугам для зустрічей та втеч. На розі однієї з цих вулиць, що зветься Фонтанною, виблискує гербовий щит нотаріуса Люпена. Будинок Саркюса, будинок збирача податків Гербе, будинки Брюне, секретаря суду Гурдона і брата його, лікаря, головного лісничого старого пана Жандрена-Ватбле, – усі будинки, утримувані дуже чисто їх хазяїнами, які сприймали серйозно прізвисько свого міста, розташовані недалеко від майдану, в аристократичному кварталі Суланжа.
Будинок пані Судрі,– бо владна індивідуальність колишньої покоївки мадмуазель Лагер цілком заступила главу міста, – будинок цей, цілком сучасний за стилем, спорудив багатий виноторговець, уродженець Суланжа, який, наживши гроші в Парижі, приїхав у 1793 році скуповувати хліб для свого рідного міста. Тут його як спекулянта вбив натовп, нацькований вигуками мерзотника-муляра, дядька Годена, з яким у нього вийшли неприємності в зв’язку з його честолюбною будівельною вигадкою.
Ліквідація цієї спадщини, яку палко заперечували бідні родичі, загаялася до того, що в 1798 році Судрі, повернувшися в Суланж, зміг купити за тисячу екю дзвінкою монетою палац виноторговця і спочатку віддав його внайми департаментові під приміщення для жандармерії. У 1811 році мадмуазель Коше, з якою Судрі радився в усіх справах, гаряче повстала проти дальшого відновлення договору про найми, вважаючи будинок непридатним для життя від позашлюбного співжиття, як вона казала, з казармами. Місто Суланж з допомогою департаменту спорудило тоді спеціальний будинок для жандармерії на близькій до мерії вулиці. Бригадир очистив свій будинок, відновив його початковий блиск, затьмянений стайнями й розквартируванням жандармів.
Цей одноповерховий будинок з дахом, прорізаним мансардами, має три фасади: один – на майдан, другий – на озеро і третій – у сад. Четвертою своєю стіною він звернутий у подвір’я, що відокремлює житло подружжя Судрі від сусіднього будинку, зайнятого крамарем, на ім’я Ватбле, одним з представників другорозрядного товариства й батька красуні пані Плісу, про яку буде розказано нижче.
У кожному маленькому місті є своя красуня, як і свій Сокар і своя "Кав’ярня миру".
Кожен здогадується, що до фасаду на озеро вздовж кантонального тракту прилягає невисока тераса з садком, обнесена кам’яною балюстрадою. Із цієї тераси спускаються в сад сходами, на кожному східці яких стоять апельсинові, гранатові, миртові та інші декоративні дерева, на що потрібна десь наприкінці саду оранжерея, яку пані Судрі вперто зве "ранжереєю". З майдану в будинок увіходять ґанком в кілька східців; за звичаєм невеликих міст дворова брама, призначена для господарських потреб, для хазяйського коня і екстраординарних приїздів, відчиняється досить рідко.