Він і його товариші кинулися до ілюмінатора.
Яке видовище! Яке перо зможе його описати, яка палітра така багата на фарби, щоб змалювати його велич?
Це було — мов вибух вулкана, мов заграва великої пожежі. Тисячі світлових скалок освітлювали і розтинали простір своїми вогняними стрілами. Там були відтінки жовті, червоні, зелені, сіруваті — вінок з чудових кольорів. Від величезної кулі залишилися тільки ці розпорошені по всіх напрямах уламки, що теж стали астероїдами.
Ці розжарені скалки перехрещувалися, стукались одна об одну, розпорошувалися на ще дрібніші часточки; деякі ударились об снаряд. Скло його лівого ілюмінатора навіть трісло від сильного удару. Снаряд рухався серед граду бомб, з яких найменша могла знищити його за мить.
Світло, яке насичувало простір, розвіялося з незрівняною яскравістю, бо ці астероїди розпорошували його в усіх напрямках. На якусь мить воно було таке яскраве, що Мішель, тягнучи до свого віконця Барбікена і Ніколла, вигукнув:
— Невидимий Місяць, нарешті, став видимий!
І всі троє, крізь світловий потік, що тривав кілька секунд, побачили цей таємничий диск, який людське око спостерігало уперше.
Що побачили вони на цій віддалі, якої не могли визначити? Кілька довгих смуг на диску, ніби справжні хмари, утворені в дуже рідкому повітряному середовищі, в якому вирізнилися не тільки всі гори, а і другорядні рельєфи, цирки, кратери, примхливо розташовані, такі, як і на видимій поверхні. Далі широкі простори, не безплідні рівнини, але немовби справжні моря, широкі океани, які відбивали в своєму рідкому дзеркалі всі ці сліпучі вогні простору. Нарешті, на поверхні континентів широкі темні маси, якими здаються величезні ліси у світлі блискавиці…
Чи була це ілюзія, омана очей, оптична облуда? Чи могли вони надати наукового значення цьому миттєвому спостереженню? Чи наважилися вони зробити певний висновок про заселеність супутника після такого непевного спостереження невидимого диска?
Тимчасом світлові виблиски потроху слабшали в просторі. Випадкове світло згасло. Астероїди, ідучи за своїми траєкторіями, зникали в темряві. У просторі знову запанувала пітьма. Зорі, затемнені на хвилину, заблищали на небі, і диск, ледве помітний, знову загубився в непроникливій ночі.
Розділ XVI
ПІВДЕННА ПІВКУЛЯ
Снаряд щойно уникнув жахливої і непередбаченої небезпеки. Хто міг би уявити собі таку зустріч з болідами? Ці мандрівні тіла можуть спричинити мандрівникам серйозні небезпеки. Боліди були для них, мов рифи в цьому ефірному морі, але мандрівники, не такі щасливі, як моряки, не могли обминати їх.
Була третя з половиною година вечора. Ядро йшло своїм криволінійним напрямом навколо Місяця. Барбікен схилявся до тієї думки, що ця крива лінія була певніше парабола, ніж гіпербола. Проте, якщо припустити параболу, то ядро мусило швидко вийти з конуса тіні, яку відкидав від себе протилежний Сонцю бік. Цей конус, щоправда, дуже вузький, бо кутовий діаметр Місяця малий, якщо порівняти з діаметром денного світила. Але досі снаряд летів у цій глибокій тіні. Це був очевидний факт, але, мабуть, цього не могло б статися, якби траєкторія була точно параболічна. Це була нова проблема, що непокоїла мозок Барбікена, замкнений у колі невідомого, звідки він не міг вийти.
Жоден з мандрівників і не думав відпочити хоч на хвилину. Кожний чекав якогось несподіваного факту, який пролив би нове світло на уранографічні[83] відомості. Близько п'ятої години Мішель Ардан видав під назвою обіду кілька шматків хліба й холодного м'яса, які були швидко знищені. Ніхто не залишав своїх спостережних пунктів біля ілюмінаторів, скло яких невпинно вкривалося льодом від згусання пари.
Близько п'ятої години сорок п'ять хвилин вечора Ніколл, озброєний своєю підзорною трубою, відзначив біля південного краю Місяця і в напрямі, яким ішов снаряд, кілька блискучих точок, що вирізнялися на темному екрані неба. Вони здавались низкою гострих шпилів, які утворювали зигзагоподібну лінію, і були досить яскраво освітлені. Таким здається бордюр місячного диска, коли Місяць перебуває в одному із своїх положень.
Не можна було помилитися. Це не був уже якийсь метеор. Цей світловий гребінь не мав ні його кольору, ні його рухомості. Це не був також вибух вулкана. Отже, Барбікен не вагаючись сказав:
— Сонце!
— Як? Сонце? — спитали разом Ніколл і Мішель Ардан.
— Так, друзі мої, — це воно освітлює вершини гір, розташованих на південному краї Місяця. Ми, очевидно, наближаємося до південного полюса.
— Після того, як пройшли через північний полюс, — відповів Мішель. — Отже, ми об'їхали навколо нашого супутника?
— Так, мій любий Мішелю.
— Тоді можна більш не боятися ні гіпербол чи парабол, ні будь-яких незамкнених кривих ліній.
— Ні, але замкненої кривої лінії.
— Яка зветься?
— Еліпсом. Замість того, щоб загубитися в міжпланетних просторах, можливо, снаряд описуватиме еліптичну орбіту навколо Місяця.
— Справді?
— І що він стане його супутником.
— Місяцем Місяця! — вигукнув Мішель Ардан.
— Тільки треба зазначити, мій друже, — заперечив Барбікен, — що нам від цього не буде краще.
— Так, але ми загинемо інакше і приємнішим способом, — відповів безтурботний француз із своєю принадною усмішкою.
Президент Барбікен говорив правду. Описуючи цю еліптичну орбіту, снаряд довічно обертався б навколо Місяця, як супутник супутника. Це було б нове світило, додане до сонячної системи, мікрокосм[84] заселений трьома жителями, яких нестаток повітря незабаром умертвив би. Отже, Барбікен не міг радіти з цього становища, яке утворилося через подвійний вплив доцентрової і відцентрової сил. Він і його товариші знову побачать освітлену частину Місяця. Може, їх існування триватиме навіть досить довго, і вони побачать востаннє Землю в повній фазі, розкішно освітлену сонячним промінням. Мабуть, вони зможуть кинути останнє "прощай" Землі, яку більше не побачать уже. Потім їх снаряд буде лише тьмяною, мертвою масою, подібною до цих байдужих астероїдів, які блукають у просторі. Єдиною втіхою для них було те, що вони, нарешті залишали цю непроникливу темряву і поверталися до світла, входили в краї, які купалися в сонячному промінні.
Тимчасом гори, відзначені Барбікеном, дедалі чіткіше вирізнялися з темної маси. Це були гори Дерфель і Лейбніц, які височіють на півдні полярного краю Місяця.
Усі гори видимої частини були виміряні з цілковитою точністю. Мабуть, декого здивує ця точність вимірювань, а проте, ці гіпсометричні[85] методи досконалі. Можна сказати, що висота місячних гір не менш точно визначена, ніж висота земних гір.
Найчастіше вживаний метод — виміряння тіні від гір, причому водночас береться до уваги висота Сонця над горизонтом під час спостереження. Виміряють за допомогою телескопа, перед об'єктивом кого натягнуті дві паралельні нитки, вважаючи, що справжній діаметр місячного диска точно відомий. Цей метод однаково дає змогу обчислити глибину кратерів і западин на місячній поверхні.
Є ще метод дотичних променів, який так само можна застосувати, щоб вимірювати місячні рельєфи. До нього вдаються тоді, коли гори утворюють ясні точки, відірвані від лінії, що відокремлює світло від тіні. Ці точки виблискують на темній частині диска, поблизу освітленої частини; утворені вони сонячними променями, вищими за ті, що визначають границю фази. Отже, вимірювання темного інтервалу, який залишається між освітленою точкою і освітленою частиною диска, найближчою від точки, дають точно висоту цієї точки. Але, зрозуміло, так виміряти можна тільки гори, що містяться поблизу лінії відокремлення тіні й світла.
Третій метод — виміряти мікрометром[86] профілі місячних гір, які вирізняються на фоні неба; але цей метод вживається тільки для гір, близьких до краю світила.
У всякому разі можна відзначити, що ці методи вимірювання тіней, інтервалів або профілів застосовують лише тоді, коли сонячне проміння падає на місячну поверхню косо відносно спостерігача. Коли воно падає прямо або, інакше кажучи, коли буває повна фаза, всі тіні зникають з місячного диска, і спостерігати неможливо.
Галілей перший, відкривши існування місячних гір, застосував метод вимірювання тіні для обчислення висоти. Ці вимірювання були з усіх поглядів перебільшені. Гершель, озброєний досконалішими інструментами, більше наблизився до гіпсометричної істини.
Бер і Медлер, найкращі селенографи світу, виміряли тисячу дев'яносто п'ять місячних гір. З їх обчислень виходить, що шість із цих гір підіймаються вище за 5 800 метрів, а двадцять дві — вище за 4 800. Найвища вершина Місяця має 7 603 метри. Отже, вона нижча за вершини гір Землі, де є вищі за неї на 500–600 метрів. Але тут треба зробити одне застереження. Якщо порівняти відносний об'єм обох світил, то місячні гори відносно вище за земні: перші підіймаються на 1/470 діаметра Місяця, а другі тільки на 1/1404 діаметра Землі. Для того, щоб якась земна гора досягла відносних розмірів місячної, її перпендикулярна висота повинна дорівнювати 32 кілометрам. Але найбільша не перевищує 9 кілометрів.
Гімалайське пасмо має три піки, безвідносно вищі за місячні: Еверест або Гаурісанкар — 8 837 метрів заввишки, Кінчінджінга — 8 187 метрів заввишки. Гори Дерфель і Лейбніц на Місяці мають висоту, однакову з висотою гори Дхавалагірі з того самого пасма, тобто 7 703 метри. Ньютон, Казатус, Курціус, Шарт, Тіхо, Клавіус, Бланканус, Ендіміон, головні вершини Кавказу і Апеннін, вищі за Монблан, який має 4 810 метрів. Однакові з Монбланом — Море, Теофіль, Катарнія; з Маттер-Хорн однакові, тобто мають 4 522 метри висоти — Макробій, Ератосфен, Альбатек, Делямбр. Однакові з піком Тейде на острові Тенеріфі у групі Канарських островів поблизу західного берега Африки, тобто мають 3 710 метрів, — Бекон, Цізатус, Філолай. З Етною, найбільшим вулканом Сіцілії, — 3 235 метрів заввишки — однакові Геркулес, Атлас, Фурнерій.
Ось точки для порівняння, які дають змогу оцінити висоту місячних гір. Якраз тепер снаряд летів до цієї гористої місцевості південної півкулі, де містяться найвиразніші зразки місячної орографії.
Розділ XVII
ТІХО
О шостій годині вечора снаряд пролітав над південним полюсом, на відстані менш як 60 кілометрів. Приблизно на такій відстані вони проходили над північним полюсом.