На їхньому столику стояли два недопиті келихи, лежала відкрита пачка сиґарет, де залишалося ще з десяток цигарок.
— Це втеча, — сказав Матьє.
— Та звісно, — сказала Івіш, — налякала я їх.
Борис весело глянув на них.
— Ви вчинили справжнісіньку різанину, — сказав він.
— А все через твого клятого ножа, — невдоволено промовила Івіш.
— Навзір це добрий ножака, гарно має різати, — сказав Борис, із цікавістю розглядаючи їхні руки.
— А що з Лолою? — поспитав Матьє.
Борис насупився.
— Кепсько. Дурницю я вчинив.
— Яку ж?
— Сказав їй, що Пікар прийшов до мене в готель і я приймав його у своїй кімнаті. Здається, першого разу я сказав щось інше, та хоч убийте мене, якщо пам'ятаю.
— Ви сказали, що зустріли його на бульварі Сен-Мішель.
— Лишенько! — скрикнув Борис.
— Вона лютує?
— Ого-го-го! Мов кнуряка. Погляньте тільки на неї.
Матьє зиркнув на Лолу. В неї було засмучене, розлютоване обличчя.
— Даруйте мені, — сказав Матьє.
— Вам немає за що просити вибачення: це моя вина. Врешті, все воно владнається, я звик. Врешт-решт усе стає на свої місця.
Вони замовкли. Івіш ніжно дивилася на свою перебинтовану руку. Сон, свіжість, досвітня зоря нечутно заструмували до зали, в дансинґу запахло досвітком. "Самоцвіт, — подумав Матьє, — вона сказала, крихітний самоцвіт". Він був щасливий, він більше не думав про себе, йому здавалося, ніби він сидить надворі на лавці — надворі, зовні, поза цим дансинґом, поза цілісіньким своїм життям. Він посміхнувся. "Вона сказала ще одне. Сказала: я житиму вічно..."
Лола заспівала.
XII
"О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Матьє прокинувся. Цей маленький горбик із білого бинта на ліжку був його лівою рукою. Трохи боліло, проте в тілі відчувалася бадьорість. "О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Вона сказала:"Я прийду раніше від вас, вночі я й очей не зведу". Була дев'ята, він зістрибнув з ліжка. "Вона зачешеться по-іншому", подумав він.
Матьє штовхнув віконниці: вулиця була пустельна, небо низьке й сіре, теплінь стояла не така, як напередодні, це був справжнісінький ранок. Він відкрутив кран умивальниці і підставив голову під струмніь води: мовляв, я теж із ранку. Його життя впало йому до ніг важкими бганками, воно ще оточувало його, воно сковувало його щиколотки, та він переступить через нього, він залишить його позаду, наче мертву шкіру. Ліжко, письмовий стіл, лампа, зелений фотель: не спільниками його вони вже були, а всього лиш анонімними предметами із дерева й металу, домашнім начинням, ніч він провів немов би в готельному номері. Матьє вбрався й, насвистуючи, спустився східцями.
— Вам лист пневматичною поштою, — сказала консьєржка.
Марсель! Матьє відчув, як гірко зробилося в роті: він геть забув про Марсель. Консьєржка простягнула йому жовтий конверт: лист був од Даніеля.
"Любий мій Матьє, — писав Даніель, — я шукав серед знайомих, та так і не зміг зібрати суму, про яку ти мене просив. Повір, мені дуже шкода. Можеш заглянути до мене пополудні? Мені треба побалакати з тобою про твою справу. Твій друг".
"Гаразд, — подумав собі Матьє, — зайду до нього. З грошима він розлучатися не хоче, та, може, щось вигадає". Життя видавалося йому легке, таке воно й має бути: так чи так, а Сара доб'ється, щоб лікар зачекав кілька днів; якщо буде така необхідність, то можна буде вислати йому гроші до Америки.
Івіш сиділа в кав'ярні, у темному закуті. Спочатку він угледів її перебинтовану руку.
— Івіш! — ніжно покликав він.
Вона підняла на нього погляд, в неї було неприступне трикутне обличчя, на ньому читалася її дрібна недобра цнота, пачоси закривали половину щік: вона не зачесала коси догори.
— Спали ви бодай часину? — сумно поспитався Матьє.
— Геть не спала.
Він сів. Вона помітила, що він дивиться на їхні забинтовані руки, поволі забрала свою і сховала її під стіл. Підійшов офіціянт, він добре знав Матьє.
— Як ся маєте, пане? — поспитався він.
— Та нічого, — відказав Матьє. — Дайте, будь ласка, чашку чаю і двоє яблук.
Запала мовчанка, й Матьє скористався нею, щоб поховати свої нічні спогади. Відчувши, що серце його порожнє, він підняв голову.
— У вас кепський вигляд. Це через той іспит?
Івіш у відповідь скривила зневажливу гримасу, й Матьє замовк, він дивився на порожні лави. Служниця, уклякнувши навколішки, мила кахляну підлогу. Кав'ярня потроху прокидалася, був ранок. Цілісіньких п'ятнадцять годин до тої пори, коли можна буде лягти спати! Івіш тихо заговорила, вигляд у неї був змордований.
— Іспит буде о другій пополудні, — сказала вона. — А вже дев'ята ранку. Я відчуваю, як години просто-таки валяться на мене.
Вона знову почала несамовито смикати пасма своїх кіс, це несила було терпіти. Вона запитала:
— Як ви гадаєте, візьмуть мене продавщицею в універмаґ?
— І не думайте про це, там треба гарувати.
— А манекенницею?
— Ви замалі на зріст, проте можна спробувати...
— Я робитиму що завгодно, аби лиш не повертатися до Лаона. Навіть посуд буду мити.
І додала зі старечим заклопотаним виглядом:
— Здається, в таких випадках дають оголошення в газети?
— Послухайте, Івіш, у нас ще буде час поговорити про це. Ви ж іще не провалилися.
Івіш стенула плечима, й Матьє жваво повів далі:
— Навіть якщо ви і провалитеся, то для вас нічого не втрачено. Наприклад, ви могли б повернутися додому на кілька місяців, а я тим часом пошукаю і знайду для вас якусь роботу.
Він говорив із добротливою переконаністю, та надії в нього не було: навіть якщо він їй знайде якусь роботу, то її витурять звідтіля вже за тиждень.
— Два місяці в Лаоні! — розлючено вигукнула Івіш. — Відразу ж видно, що й самі не тямите, що кажете. Це... це ж нестерпно.
— Так чи йнак, а вакації вам довелося б проводити вдома.
— Звичайно, та як приймуть вони мене після цього провалу?
Вона замовкла. Він дивився на неї, не кажучи й слова: у неї була жовта барва обличчя, як завжди уранці. Ніч, здавалося, насилу торкнула її. "Ніщо не зоставляє на ній слідів", подумалося йому. Він не зміг утриматися від запитання:
— Ви так і не підняли коси?
— Таж бачите, що ні, — сухо відказала Івіш.
— Але ж учора ввечері ви пообіцяли мені, — трохи роздратовано сказав він.
— Я була п'яна, — сказала вона. І твердо повторила, немовби хотіла збентежити його: — Я була п'яна мов чіп.
— Не такою вже й п'яною ви були, коли обіцяли мені це зробити.
— Ну, добре! — нетерпляче сказала вона. — Та й що ж із того? Люди ще й не такі обіцянки дають.
Матьє не відповів. Враження було таке, ніби йому постійно ставляють невідкладні запитання: як знайти до вечора п'ять тисяч франків? Як зробити так, щоб Івіш наступного року повернулася до Парижа? Як тепер поводитися з Марсель? В нього не було часу зібратися з думками, повернутися до запитань, що були основою його розмислів з учорашнього дня: хто я? Що зробив я зі своїм життям? Коли він одвернувся, щоб скинути із себе цей новий клопіт, то вдалині раптом уздрів довгий хисткий силует Бориса, який начебто шукав їх на терасі.
— А ось і Борис! — роздратовано сказав він. І поспитав, охоплений неприємною підозрою: — Це ви попросили його прийти?
— Та ні, — ошелешено відказала Івіш. — Я повинна була знайти його пополудні, тому що... тому що ніч він провів із Лолою. Та погляньте ж лишень на нього!
Борис нарешті помітив їх. Він рушив у їхній бік. Очі його були широко розплющені, погляд непорушний, сам він був блідий, неначе мрець. І ввесь час посміхався.
— Привіт! — гукнув Матьє.
Борис підняв до скроні два пальці, як він завжди робив, коли вітався, та не зміг завершити цей жест. Він сперся обома руками об стіл і, не кажучи й слова, почав розхитуватися на каблуках. І знай посміхався.
— Що з тобою? — запитала Івіш. — Ти скидаєшся на Франкенштайна.
— Лола померла, — промовив Борис.
Він дурнувато витріщився просто перед собою. Якусь хвилю Матьє нічого не розумів, потім його неначе громом поцілило.
— Що?..
Він глянув на Бориса: про те, щоб зараз його розпитувати, й мови не могло бути. Матьє схопив його за руку і силоміць посадив біля Івіш. Борис механічно повторив:
— Лола вмерла!
Івіш ошелешено вирячилася на нього. Вона трохи відсунулася на лавці, наче боялася до нього доторкнутися.
— Наклала на себе руки? — запитала вона.
Борис не відповів, руки його задригоніли.
— Скажи ж, — схвильовано повторила Івіш. — Що, вона руки наклала на себе? Руки наклала, еге?
Борисова посмішка зробилася неприродно широка, губи його тремтіли. Івіш пильно дивилася на нього, смикаючи себе за коси. "Вона нічого не второпала", роздратовано подумав Матьє.
— Гаразд, — обізвався він. — Розкажете потім. А зараз ні слова.
Зненацька Борис зареготався. Він сказав:
— Якби ви... якби ви...
Матьє мовчки ляснув його кінчиками пальців по щоці. Борис перестав реготатися й, бормочучи щось під носа, поглянув на нього, потім трохи обм'як і завмер, дурнувато роззявивши рота. Всі троє мовчали, й поміж ними стояла смерть, безіменна і священна. Це була не подія, а середовище, якась в'язка субстанція, крізь яку Матьє бачив свою чашку з чаєм, мармуровий столик і породисте зле обличчя Івіш.
— Що для пана? — поспитав офіціянт.
Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.
— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.
Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.
— Пийте, — звелів він Борисові.
Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:
— Це не жарти!
— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!
Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.
— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.
— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?
— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.
— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.
— Хтозна, — відказав Борис.
Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.
— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики.