безмежжя вічності жадає!
ЗНАМЕННЯ
А на зорі після цієї ночі Заратустра зіскочив з ложа, підперезав стегна свої й вийшов з печери, палкий і дужий, мов ранкове сонце, що сходило з-за темних гір.
– О велике світило, – сказав він, як уже колись казав, – око глибокого щастя! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити!
І якби всі залишалися по своїх комірчинах, тоді як ти вже прокинулось і прийшло, даруєш і роздаєш, – як би розгнівалася твоя горда сором'язливість!
Що вдієш, ті вищі люди ще сплять, коли я вже прокинувся: вони не справжні мої супутники! В моїх горах я чекаю не їх.
Я хочу братися до роботи, почати свій день – але вони не розуміють знамення мого ранку, моя хода їх не будить.
Вони ще сплять у моїй печері, їхній сон ще смакує мої п'яні співи. Та їм бракує вух, що слухають мене, – слухняних вух.
Так промовляв Заратустра до свого серця, коли сходило сонце, відтак запитливо подивився вгору, бо над собою почув пронизливий поклик свого орла.
– Гаразд! – гукнув він увиш. – Це мені до вподоби й так мені личить. Мій орел та змія прокинулись, бо прокинувся я. Орел не спить і, як і я, вітає сонце. Орлиними кігтями він хапає перші промені. Орел і змія справді мої, я люблю їх. Та мені ще бракує справді моїх людей!
Так казав Заратустра, і якраз тоді він побачив, що круг нього в'ється хмара птахів, – а шум безлічі крил і вирування над головою були такі великі, що він заплющив очі. І, воістину, на нього неначе впала хмара стріл, що посипалися на нового ворога. Проте цього разу це була хмара любові, що вкривала нового друга.
"Що діється зі мною?" – подумав Заратустра, дивуючись у серці, і повільно сів на великий камінь, що лежав біля входу в печеру. Та поки він, боронячись від пташиних пестощів, махав круг себе і над собою руками, з ним сталося ще дивовижніше: він непомітно вчепився рукою в густе, тепле, сплутане волосся, тієї ж миті перед ним пролунав рик – лагідний, довгий левиний рик.
– З'являється знамення, – сказав Заратустра, і серце його змінилося. І справді, коли проясніло, біля його ніг лежав могутній жовтий звір, лащився головою об коліна, повнячись любов'ю, не покидав його і поводився, немов пес, що знову знайшов свого колишнього господаря. Однак голуби виказували свою любов не менш запопадливо, ніж лев, і щоразу, коли голуби пролітали перед носом у лева, він здивовано хитав головою і сміявся.
Усім їм Заратустра сказав тільки одне:
– Діти, мої діти вже близько, – а потім зовсім замовк. На серці в нього полегшало, з очей потекли сльози, капаючи на руки. Та він уже не зважав ні на що, сидів нерухомо й не боронився від лева та голубів. Голуби ж відлітали й прилітали, сідали на плечі, голубили сиве волосся і не стомлювалися від ніжності й радощів. А могутній лев злизував із Заратустриних рук сльози, боязко рикаючи при цьому. Так поводились лев і голуби.
Довго чи коротко все це тривало? Насправді ж для таких речей на світі не існує часу. А вищі люди в Заратустриній печері лаштувалися вервечкою, щоб іти назустріч Заратустрі й привітати його з ранком, – бо, прокинувшись, побачили, що його вже серед них немає. Та коли вони, попереджуючи про себе шумом кроків, підійшли до виходу з печери, лев ураз підскочив, відвернувся від Заратустри і з страшним риком стрибнув у бік печери, а вищі люди, почувши цей рик, зойкнули в один голос, побігли назад і вмить зникли.
А сам Заратустра, ошелешений і вражений, підвівся з каменя, озирнувся, здивовано постояв, запитуючи своє серце, заспокоївся і побачив, що залишився сам.
– Що я чув? – урешті запитав він повільно. – Що скоїлося зі мною?
І тут він усе пригадав, умить збагнув усе, що сталося між учора й сьогодні.
– Ось камінь, – сказав він і погладив бороду, – на ньому я сидів учора вранці, а тут до мене підійшов віщун, тут я вперше почув крик, той самий, що чув тепер, – страшний крик про порятунок.
О вищі люди, саме про ваше лихо навіщував мені вчора вранці старий віщун;
він хотів спокусити й заохотити мене, щоб я вам допоміг. О Заратустро, казав він, я прийшов, щоб спокусити тебе на твій останній гріх.
На мій останній гріх? – гукнув Заратустра й гнівно розсміявся на власні слова. – Що ж мені залишилося на мій останній гріх?
І Заратустра знову замислився, знову сів на великий камінь і зосередився. І раптом він підскочив.
– Співчуття! Співчуття до вищої людини! – гукнув він, і його обличчя стало, мов мідь. – Гаразд! На це – була своя пора!
Моє страждання й моє співчуття – що з того! Хіба я прагну щастя! Я шукаю собі роботи, своєї справи!
Ну що ж! Лев з'явився, діти мої вже близько, Заратустра дозрів, настала моя пора.
Це мій ранок, займається мій день: вставай, вставай, великий полудню!
Так казав Заратустра й покинув свою печеру, палкий і дужий, мов сонце, що сходило з-за темних гір.