Одні вам здаються делаварами, і в них та, що ви звете "темноволосою". А друга, молодша, безумовно, в наших запеклих ворогів — гуронів. Її визволити — це мій обов'язок. Поки ви разом із своїми друзями домовлятиметесь, щоб індіяни видали вам старшу, я спробую визволити молодшу або накладу життям.
Мужнім запалом іскрились Гейвордові очі, і вся його постава не могла не викликати поваги. Соколине Око, дарма що добре знався на хитрощах індіян і бачив усю небезпечність заміру молодого офіцера, не знав, як його стримати. А можливо, щось у цьому заході відповідало його власній сміливій вдачі та замилуванню в пригодах: замилування це зростало в ньому разом з досвідом, так що врешті без ризику й небезпеки він уже не відчував повноти життя. В усякому разі, настрій розвідника враз пересівся, і він почав навіть допомагати майорові в здійсненні його плану.
— Гаразд, — мовив він, добродушно усміхаючись. — Коли олень хоче до води, хай іде попереду, а не ззаду. Чингачгук має силу всілякої фарби. Сідайте он на колоді, і щоб я світа сонця не бачив, коли він хутко не зробить з вас першорядного блазня, як ви собі хочете!
Данкен пристав на цю раду, і могіканин, що уважно слухав їхню розмову, залюбки взявся до діла. Добре знаючись на всіх тонкощах цього тубільного ремества, він вправно і швидко покрив тіло юнакове химерними візерунками, причому кожної лінії, що промовляла б за приховану ворожість, старанно уникалося, а натомість підкреслено було всі образи, які посвідчували дружні наміри їхнього носія, його товариську й веселу вдачу. Коротше кажучи, блазнівська маска заступила всі ознаки вояка. Таке характерство не дивина була для індіян; а що Данкен до того ще й перебрався в іншу одіж, то при його знанні французької мови він любісінько міг виставити себе за штукаря з Тайкондероги, який блукає поміж союзних і дружніх племен.
Коли юнак був достатньо розмальований, розвідник уділив йому ще кілька добрих порад, погодив сигнали та призначив місце зустрічі в разі обопільного успіху. Прощання молодого офіцера з Манро було сумовитіше, дарма що розлуку прибитий горем полковник сприйняв — усупереч до своєї палкої та щирої натури — якось байдужно. Розвідник одвів Гсйворда вбік і сказав, що має намір залишити старого ветерана в безпечному місці під опікою Чингачгука, а сам з Анкесом подасться на розвідини до гаданих делаварів. Висловивши ще раз свої поради й застороги, він так урочисто й тепло попрощався з Данкеном, то той був глибоко зворушений.
— І хай господь вам допоможе! — закінчив розвідник. — Мені подобається ваша завзятість, бо це дар молодості, котрий особливо личить тому, в кого гаряча кров і мужнє серце. Але вважте на слова людини, яка добре знає, що каже. Щоб перейти хитрістю мінга або перевершити відвагою, вам доведеться проявити всю свою мужність і більше розуму, аніж книжки дають. Хай вам господь допоможе! А якщо гурони знімуть із вас скальпа, покладіться на того, хто має за плечима двох добрих вояків: за кожну волосину вони заплатять одним життям.
Данкен палко потис руку цьому достойному й незламному товаришеві, ще раз доручив старого ветерана його піклуванню і, побажавши всім успіху, кивнув Девідові рушати. Соколине Око хвилину з неприхованим захопленням дивився услід мужньому й енергійному юнакові, а тоді в непевності похитав головою, обернувся й повів решту гурту вглиб лісу.
Шлях Данкена й Девіда провадив через бобрину галявину, понад берегом ставка. Лишень тепер, опинившись сам на сам із своїм простакуватим товаришем, таким малопомічним у скрутний момент, вперше відчув молодий офіцер труднощі свого завдання. У присмерку довколишній суворий краєвид став ще понуріший. Чимось зловісним відгонила навіть тиша бобриних хижок, де всередині, як він знав, вирувало життя. Коли він дивився на ці гідні подиву будівлі й завважував надзвичайну обережність їхніх мудрих мешканців, йому спало на думку, що звірята на цій незайманщині мають інстинкт, трохи не впо-рівень до людського розуму. І Данкен подумав з тривогою, на яку нерівну боротьбу зважився він так необачливо. Тоді йому сплив у пам'яті образ Еліс, її горе, небезпечність її становища — і його власні страхи було забуто. Підбадьоривши Девіда, він рушив далі легкою і швидкою ходою заповзятливої юності.
Обігнувши ставок, вони відійшли від води й почали підійматись на невелике узвишшя. За півгодини дороги перед ними розкинулась інша галявина, з усіх ознак — також належна бобрам, але яку ці кмітливі звірята чомусь покинули, перебравшись, певне, у вигіднішу місцину. Перше ніж вийти на узлісся, Данкен завагався на мить — річ цілком природна для людини, яка збирається на силі, щоб з головою кинутись у небезпечну справу. Заразом ця коротка зупинка дала йому змогу поспіхом розглянутись.
По другий бік галявини, поблизу струмка, що спадав із скель, він помітив понад півсотні хижок, абияк зліплених з колоддя й хмизу всуміш із землею. Стояли вони де прийдеться, і так мало було у вигляді їхньому охайності та краси, що Данкен, тільки-но бачивши чепурненьке бобрине селище, вже почав сподіватись нової несподіванки, ще більш разючої. Це сподівання тільки посилилось, коли в непевних сутінках він розгледів, як перед хижками зо двадцять-тридцять постатей то виринало з високої трави, а то западало в неї, наче зариваючись у землю. Ці миготливі образи скорше скидались на темних привидів чи упирів, аніж на живих істот з м'яса й крові. На мить вихоплювалось якесь високе голе і творіння, дико розмахувало руками в повітрі і зникало, потім воно винурювалось деінде, або ж на його місці виростало інше, не менш таємниче. Девід, постерігши, що Данкен зупинився, простежив за його поглядом і мовив, наче вгадуючи Гейвордові думки:
— Багато родючої землі лежить тут облогом. І я можу без хвастощів сказати, що хоч недовго перебуваю між цих поган, а вже чимало доброго насіння посіяв понад дорогою.
— Цим племенам влови любіші за будь-яку іншу працю, — не зовсім улад відказав Данкен, усе ще дивлячись на ті чудні прояви.
— Побожний спів — це не праця, а радість для душі. Але, на жаль, тутешні хлопці занедбують свої таланти. Рідко спобігав я молодь, щоб така була обдарована співати псалми, а проте вони як ніхто легковажать цей свій хист. Три вечори перебув я тут, тричі збирав хлоп'ят заспівати гуртом благочестивої пісні, і щоразу вони відповідали мені виттям і вереском, що аж кров мені морозило!
— Про кого ви говорите?
— Та про тих бісенят, що онде марнують дорогий час на різні дурні вихиляси. Цей бідолашний люд зовсім не знає пожиточного впливу покари. У країні беріз ніде не побачиш різки, тож і не дивно, що благословенний дар божий розтринькується тут на такі крики.
Девід затулив собі вуха, щоб не чути пронизливого хлоп'ячого вереску з лісу, а Данкен, скрививши губи в насміх над своїм забобонним страхом, твердо промовив:
— Ходім далі.
Псалміст скорився, і вони обоє попрямували до "наметів філістимлян", як часом висловлювався про індіян Девід.
РОЗДІЛ XXIII
Адже ж лишень шляхетній дичині
Є привілей у нашій стороні:
Так, оленя полюючи, слід знати,
Коли, та як, та де його стріляти…
Проте всім байдуже, коли та де
Лис капосний до пастки попаде.
В. Скотт, "Озерна діва"
На відміну від білих, індіяни не мають звичаю охороняти свої селища. Добре ознайомлені з різними лісовими прикметами, вони заздалегідь прочувають будь-яку небезпеку, вже не кажучи про те, що ворогові доводиться долати майже непрохідні стежки. Але коли вже цей ворог якось там спромігся обійти пильність розвідників, то він навряд чи спіткає вартових поблизу селища. До того ж усі. союзні з французами індіяни чудово знали про недавню поразку англійців і не чекали нападу ворожих племен, підлеглих британській короні.
Отож коли Данкен і Девід опинились між дітлашні, то поява їхня була зовсім несподівана. Але тільки хлопці їх помітили, як знявся різкий застережний крик, і вся ватага в одну мить, наче дивом яким, зникла з очей. Голі смагляві тіла, сплащені при землі, так добре о цій порі зливалися з прив'ялою травою довкола, що спершу здалося, немов і справді їх земля поглинула. І лиш як Данкен пильніше приглянувся, він завважив, що звідусіль у них втоплено темні, жваві й нишпористі очі.
Це допитливе вдивляння аж ніяк не підбадьорило молодого офіцера, нагадавши йому про наступний іспит, цим разом уже перед дорослими індіянами. У нього навіть промайнула думка відступити. Але вагатись було вже запізно. На дитячий крик з найближчої хатини вийшло яких десятеро вояків і стало при вході похмурим настороженим гуртом, поважно чекаючи наближення чужинців.
Девід, певною мірою вже принатурений, анітрохи не знітився таким видовищем і спокійно прямував саме до тієї будівлі. Була це найголовніша хатина в селищі, дарма що недбало зліплена з кори та гілля: тут проваджено ради й збори племені. Тільки на превелику силу спромігся Данкен не зрадити свого хвилювання, коли проходив попри скупчених на порозі кремезних індіян. Проте він знав, що життя його залежить від самовладання, тож і поклався на обачливість свого товариша, ступаючи слідом за ним і намагаючись тим часом зібратися з думками. Кров застигла йому в жилах, коли він опинився лице в лице перед своїми лютими й немилосердними ворогами, — але він опанував себе настільки, що на позір зовсім незворушно пройшов усередину хатини. За прикладом розважливого Гемета, молодий офіцер видобув з купи в кутку хатини в'язку запашного хмизу й мовчки сів на ній.
Скоро несподіваний гість увійшов, вояки з порога повернулися до хатини й розташувались побіля нього, налагодившись терпляче ждати, поки гідність чужинцева дозволить йому заговорити. Ще більше індіян стояло, прихилившись до стовпів, що підтримували вутлу халупчину, а троє-четверо найстарших і найвизначніших ватагів посідало просто на землі трохи попереду.
Хатину освітлював запалений смолоскип, червоним колихким пломенем перекидаючись із обличчя на обличчя, з постаті на постать. Данкен скористався цим світлом, щоб з вигляду господарів угадати, якого він має сподіватись прийому. Але проникливість його виявилась нездалою супроти прибраної незворушності гуронів. Ватаги ледве чи хоч раз глянули на нього, а все втуплені були в землю, маючи такий вираз на обличчі, що легко дався б витлумачити і як повагу, і як недовіру.