Тарзанів син

Едгар Райс Барроуз

Сторінка 42 з 44

— І ти його бачила?

— Так, — відповіла Меріем, — так само виразно, як тебе. І прошу тебе, Бвано, допоможи мені знову його знайти.

— А ви його бачили? — повернувся він до пана Морісона.

— Так, пане, — відповів Бейнс, — дуже добре.

— Який він на вигляд! — допитувався Бвана. — Скільки йому приблизно років, на вашу думку?

— Схожий на англійця, приблизно мого віку, — відповів Бейнс, — може, трохи старший. Він досконало збудований і дуже засмаглий.

— Чи ви завважили, якого кольору у нього очі й чуб? — збуджено і швидко запитав Бвана.

Відповіла на його запитання Меріем.

— У Корака чуб чорний, а очі сірі, — сказала вона.

Бвана повернувся до провідника.

— Заберіть панну Меріем та пана Бейнса додому, — сказав він. — Я іду в джунглі.

— Дозволь мені піти з тобою, Бвано, — заплакала Меріем. — Ти ж ідеш шукати Корака. Візьми й мене!

Бвана сумно, але твердо сказав, обертаючись до дівчини:

— Твоє місце поруч з чоловіком, якого ти любиш.

На цьому він доручив провідникові свого огиря і наказав повертатися цодому. Меріем повільно сіла на стомленого арабського коня, на якому їхала від шейхового селища. У Бейнса почалася гарячка, і він знепритомнів. Його поклали на ноші, й маленький загін повільно рушив уздовж річки.

Бвана стояв, доки вони зникли з очей. Меріем жодного разу не озирнулася. Вона їхала похнюплена і зсутулена. Бвана зітхнув. Він любив цю маленьку арабську дівчинку, як рідну доньку. Бейнс спокутував свою провину, і схоже було, що, попри всі обставини, він гідний руки Меріем. Бвана повільно підійшов до ближчого дерева. Потім схопився за нижню гілку і з котячою спритністю виліз на дерево. Так він дістався верховіття й почав роздягатися. З дорожньої торби дістав довгий клапоть замші, скручнуе кільцями мотузку й довгий гострий ніж. Замшу обмотав довкола поперека, аркан перекинув через плече, а ножа заткнув за пояс.

Він випростався, підвів голову, випнув груди, й на його вустах майнула усмішка. Ніздрі його напружилися — він відчув дух джунглів. Сірі очі заблищали. Він стрибнув на нижню гілку й пішов поміж деревами на південний схід, якомога далі від річки. Ішов він швидко, зупиняючись, лише щоб видати пронизливий поклик і прислухатись.

Минуло кілька годин мандрівки, коли глибоко в джунглях, трохи ліворуч, на його поклик відповів великий мавпич. Чоловік здригнувся і схвильовано поглянув у той бік, звідки долинув звук, потім знову видав свій поклик і рушив у напрямку почутої відповіді.

Корак, остаточно усвідомивши, що, лишаючись на місці, чекаючи допомоги невідомо звідки, він просто загине, звернувся до Тантора чудернацькою мовою диких звірів. Він наказав слонові знову підняти його і нести на північний схід. Свого часу Корак бачив там і білих, і чорношкірих. Якщо надибають чорношкірого, то він накаже Танторові схопити його, а потім звелить бранцеві відв'язати себе від стовпа. В кожному разі, це краще, ніж чекати смерті, лежачи отак у джунглях. Тантор ніс його лісом, і Корак намагався вигуками привернути увагу когось із Акутових одноплемінців, які часто блукали в цих краях. Можливо, Акутові вдасться звільнити його від мотузів, — адже трапилося таке кілька років тому, коли Корака зв'язав росіянин. Акут врешті почув його поклик на півдні і помчав на допомогу. Та був іще один, хто чув це.

Після того як Бвана відіслав свій загін додому, Меріем якийсь час їхала похнюплена. Хто знає, які думки тривожили її чутливу душу? Аж ось дівчина зважилася. Удаючись до провідника, що їхав поряд, вона сказала:

— Я повертаюся до Бвани.

Чорношкірий похитав головою.

— Ні! — категорично заперечив він. — Бвана сказав, щоб я відвіз вас додому, отже, я маю відвести вас додому!

— Ви відмовляєтеся мене відпустити! — сказала дівчина.

Чорношкірий кивнув головою і трохи відстав, щоб краще пильнувати її. Меріем злегка усміхнулася. Її кінь саме проходив під низько навислим гіллям, і в якусь мить чорношкірий зрозумів, що він уже стежить за порожнім сідлом. Він погнав коня до дерева, серед гілля якого вона щезла. Але за дівчиною тільки смуга лягла: Він гукав, але все марно, лише звідкись праворуч, здалеку, почувся притишений сміх. Він послав людей у джунглі на пошуки; але вони повернулися ні з чим. Довелося їхати додому без неї, тому що Бейнса дедалі тяжче лихоманило.

Меріем посувалася туди, де, найпевніше, можна було зустріти Тантора, — глибоко в джунглях, на південь від шейхового селища є місцина, де часто збираються слони. Вона рухалася швидко і нечутно. Єдина думка опанувала її — відшукати Корака і повернутися разом із ним. Вона мусить це зробити. Часом її думки затоплювала хвиля страху: а що, коли з ним не все гаразд? Вона картала себе за те, про що досі не думала: навіть дозволила відпровадити себе до бунгало разом з пораненим Морісоном, коли її допомоги, напевно, потребує Корак! Минуло кілька годин мандрівки без жодного перепочинку, і тоді Меріем почула знайомий поклик людиноподібної мавпи. Дівчина не відповіла, лише прискорила рух. Принюхавшись, вона вчула знайомий запах Тантора і збагнула, що мета її подорожі зовсім близько. Не відгукувалася, бо хотіла здивувати його. І так воно, власне, й сталося, коли вона побачила великого слона, що йшов, притримуючи хоботом у себе на голові людину, прив'язану до стовпа.

— Кораку! — закричала Меріем згори.

Слон ураз зупинився, поклав-свою ношу на землю, і, гнівно сурмлячи, налагодився захищати свого товариша. Мавполюд упізнав голос дівчини і відчув, як йому щось відступило до горла.

— Меріем! — відгукнувся він.

Щаслива, дівчина плигнула на землю і швидко побігла до Корака, але Тантор нахилив голову і знову застережливо засурмив.

— Тікай! Тікай! — закричав Корак. — Він уб'є тебе!

Меріем спинилася.

— Танторе! — гукнула вона величезній тварині. — Ти пам'ятаєш мене? Я маленька Меріем. Я каталася в тебе на спині!

Але слон усе сурмив і люто похитував іклами. Корак спробував угамувати його. Та даремно він наказував слонові відступитися, тому ,що дівчина повинна підійти і звільнити його. Тантор не відступався. Будь-яка людська істота, крім Корака, була зараз його ворогом. Він був переконаний, що дівчина прийшла занапастити його друга, й не відходив. Годину хлопець і дівчина намагалися якимось чином піддурити пильну тварину, та намарне. Тантор не мав наміру підпускати будь-кого до Корака.

В голові у Корака виник план дій.

— Удай, ніби ти йдеш собі, — гукнув він дівчині. — Іди за вітром так, щоб Тантор загубив твій запах, а потім знов рушай сюди. За той час я під якимось приводом спробую його кудись відпровадити. Коли він піде ти прийдеш і перетнеш мотузи. Маєш ножа?

— Так! — відповіла дівчина. — Вже йду, можливо, нам пощастить його піддурити, але занадто не сподіваймось, — Тантор дуже кмітливий.

Корак усміхнувся, бо дівчина казала правду. Вона зникла в лісовій гущавині. Слон нашорошив вуха й підняв хобот, намагаючись вловити її запах. Корак йому наказав знов підняти себе і йти далі. Слон хвилину повагався, а потім послухався. Тієї ж таки миті Корак почув удалині мавпячий поклик.

"Акут! — подумав він. — Оце до речі! Тантор добре знає Акута. Йому він дозволить підійти".

Корак щосили закричав у відповідь, але звелів Танто-рові верстати далі шлях крізь джунглі. Одне другому не завадить. Вони вийшли на галявину, і Корак відчув запах води. Гарне місце і добрий привід для здійснення плану він наказав Танторові опустити його додолу, піти і принести в хоботі води. Величезна тварина поклала його посеред галявини, сторожко прислухаючись і принюхуючись, намагаючись не пропустити чогось такого, що свідчило б про можливу небезпеку. Нічого підозрілого не завваживши, він пішов до маленького струмочка метрів за двісті— триста звідти. Мавполюд стримав усмішку, тішачись, що так вдало піддурив приятеля. Але він недооцінив Танторові розумові здібності. Тварина справді перетнула галявину і зникла в гущавині на шляху до струмка; та щойно за слоном зійшлося густе листя, як він розвернувся і, обережно ступаючи, підійшов до самого краю галявини, звідки було все видно. Тантор був істотою недовірливою. Він остерігався, що Тармангані, котра хотіла напасти на Корака, знову повернеться. Слон хотів якусь хвилину постояти і переконатися, що все гаразд, а потім уже піти по воду. Ага! Все сталося так, як він і передбачав! Ось вона зіскочила з дерева й швидко побігла галявиною до мавполюда. Тантор чекав. Він хотів підпустити її чим-ближче до Корака, перш ніж вибігти, — щоб вона не мала жодної нагоди втекти. Маленькі очиці налилися люттю. Хвіст швидко заметляв. Йому дуже кортіло голосно засурмити від люті. Меріем нахилилася над Кораком. Тантор побачив у неї в руці довгого ножа. З голосним бойовим покликом слон вихопився з джунглів і кинувся на беззахисну дівчину...

27

Корак намагався щось скомандувати своєму величезному захиснику, якось зупинити його, але все намарне. Меріем чимдуж тікала до ближчих дерев, але Тантор, незважаючи на свою вагу, мчав за нею зі швидкістю кур'єрського поїзда.

З місця, де лежав Корак, було добре видно, як розігруєтеся страхітлива трагедія.

його обливав холодний піт. Серце завмерло, Меріем, звичайно, встигне перша добігти до узлісся, але Тантор легко стягне її з нижніх гілок хоботом і роздавить ногою або простромить іклами. Корак виразно уявив, як усе це відбудеться. Тантор наздоганяє її, пробиває маленьке беззахисне тіло могутніми іклами, і вона під важкими слонячими ногами перетворюється в страхітливе місиво... Слон уже майже наздогнав дівчину. Корак хотів заплющити очі, але не міг. У горлянці пересохло. Ніколи ще за все своє лісове буття він не відчував такого страху, — власне, він ніколи й не знав, що таке страх. Ще десяток кроків, і слон її схопить. Але що це? Коракові очі ледь не вилізли з очниць. Із дерева, до якого бігла Меріем, зістрибнула дивовижна істота й стала поміж дівчиною та слоном. Це був напівголий білий велетень. Через плече його був перекинутий аркан, на поясі висів мисливський ніж. Жодної іншої зброї в нього не було. Голіруч він стояв перед розлюченим до нестями Тантором. Короткий наказ зірвався з вуст незнайомця — величезна тварина стала, мов остовпіла — і Меріем щасливо вихопилася на дерево. Корак полегшено зітхнув, хоч і нетямився від подиву.

38 39 40 41 42 43 44