Доктор Інгрем – якщо дозволите мені розширити його метафору – наполягає на екстракції. Я ж вважаю, що до даного випадку треба підходити спокійніше – як до неприємної, але локалізованої інфекції.
По залу прокотився смішок, і сам промовець усміхнувся.
– Я не вірю, що наш, на жаль, відсутній колега доктор Ніколас виграє щось від того, що ми відмінимо з'їзд. Зате нашим професійним інтересам буде, безперечно, завдано шкоди. Більше того – ми тут усі свої, а тому я буду відвертим – я не вірю, що загальні питання расових взаємовідносин мають стосуватися нас, як організації.
Самотній голос із задніх рядів запротестував:
– Неправильно! Ці питання стосуються всіх!
Решта делегатів мовчали, уважно слухаючи.
Промовець похитав головою.
– В політичних акціях ми маємо право виступати тільки як приватні особи. Природно, де треба, ми мусимо стояти один за одного, і трохи далі я запропоную певні заходи в справі доктора Ніколаса. Але загалом я згоден з доктором Інгремом: ми, медики, люди зайняті, і в нас немає часу на такі речі.
Доктор Інгрем зірвався на ноги.
– Я цього не казав! Я тільки навів цей погляд, як непереконливий, і абсолютно не поділяю його.
Промовець знизав плечима.
– Але ця формула прозвучала з трибуни.
– В зовсім іншому контексті! Я не дозволю перекручувати мої слова! – Інгремові очі палали гнівом. – Джентльмени, ми просторікуємо тут, жонглюючи такими словами, як "на жаль" і "шкода". Невже ви не розумієте, що йдеться про щось більше; що ми з вами обговорюємо питання людських прав, людської гідності? Якби ви були вчора на моєму місці й бачили, як принижують вашого колегу, друга, чудову людину…
В залі загукали: "До порядку! До порядку!" Голова зборів постукав молоточком, і розчервонілий доктор Інгрем мотнув головою і сів.
Промовець чемно запитав: "Дозвольте продовжити?" Голова зборів кивнув, і він, подякувавши, повів далі:
– Джентльмени, свої пропозиції я сформулюю коротко. По-перше, я пропоную, щоб надалі ми збиралися на свої з'їзди там, де доктора Ніколаса та інших представників його раси впускають у готелі без зайвих розмов. Такі, прийнятні для всіх нас місця, По-моєму, знайти неважко. По-друге, я пропоную в спеціальній резолюції висловити свій осуд адміністрації готелю за відмову надати помешкання докторові Ніколасу. Після цього, гадаю, ми можемо розпочинати роботу нашого з'їзду згідно з порядком денним. – В руці він тримав аркушик паперу. Тепер він підніс його до очей. – Порадившись з кількома іншими членами нашого організаційного комітету, я склав проект резолюції.
Каратон вже не прислухався. Резолюція його не цікавила. Зміст і! він знав наперед, а текст в разі потреби можна буде легко дістати. Тепер він придивлявся до облич делегатів. Нормальні обличчя, думав він. Обличчя освічених людей. На них відбивалося полегшення. Їм відлягло від серця, думав Каратон, бо їх звільнили від потреби діяти – діяти в спосіб неприємний і незвичний, як того вимагав доктор Інгрем. Під прикриттям словесної димової завіси, так широко застосовуваної в баталіях на захист "істинної демократії", вони тепер можуть тихесенько знятися з передової й відійти в тил. І сумління їхнє буде чисте, і престиж не підупаде. Один делегат спробував, щоправда, підтримати доктора Інгрема, запротестувати, але запалу його стало не надовго. Так, баталія скінчилася: почалось нудне обговорення окремих формулювань резолюції.
Кореспондента "Тайма" нараз пройняв дрож, і він згадав, що вже близько години лежить у вентиляційному каналі під струменем холодного повітря. Але все те він витерпів недаремно: він мав матеріал, з якого Нью-Йоркські редактори-стилісти викрешуть додаткові іскри. І він ладен був закластися, що цього тижня його репортаж не вилетить із верстки.
5
Пітер Макдермот почув про рішення закритих зборів майже відразу по тому, як вони закінчилися. Клерк, якого він поставив чатувати біля дверей Дофінового залу, по телефону повідомив, що делегати вже розходяться і з їхніх розмов ясно: пропозицію про відміну з'їзду відкинуто.
Як службовець готелю, Пітер мусив би зрадіти. Натомість звістка ця засмутила його. Він подумав про доктора Інгрема: його ідеалам, його уявленням про честь і справедливість завдано страшного удару. Як він перенесе це?
Потім Пітер згадав учорашнє цинічне пророкування Уоррена Трента і похитав головою: виходить, воно справдилося від початку до кінця. Що ж, треба доповісти йому про це…
Крістіна працювала за своїм столом у Трентовій приймальні. Коли Пітер увійшов, вона підвела голову й тепло всміхнулася.
– Як вчорашній прийом? – запитала вона.
Він завагався, а вона, побачивши це, засміялася:
– Невже ви вже забули про нього?
Він похитав головою.
– Ні. Але мені бракувало вас – і мені й досі соромно за те, що я переплутав учора все на світі. Якщо ви ввечері вільні, я готовий спокутувати свою провину.
– Я сьогодні просто нарозхват! – сказала Крістіна. – Мене вже запросив на вечерю містер Уеллс.
Пітерові брови підскочили вгору.
– Я бачу, він зовсім видужав.
– Не настільки, однак, щоб виходити з готелю, а тому ми зустрічаємося в нашому ресторані. Якщо ви затримаєтеся на роботі, то, може, приєднаєтеся до нас?
– Якщо зможу – обов'язково. – Він показав очима на двері кабінету. – У. Т. в себе?
– Так. Але будьте обережні: він у поганому гуморі.
– В мене приємні новини. Дантисти щойно вирішили не відміняти з'їзду. – Вже серйознішим тоном він додав. – Ви бачили Нью-Йоркські газети?
– Бачила. Нам по заслузі.
Він кивнув, погоджуючись.
– Місцеві газети я теж переглядала, – сказала Крістіна. – Про той жахливий злочин – нічого нового. Він і досі не йде мені з думок.
– Мені теж, – сказав Пітер.
Перед очима його знову виникла сцена, бачена три дні тому: відгороджена канатним бар'єром, освітлена потужними ліхтарями дорога, похмурі полісмени. Знайдуть чи не знайдуть вони злочинця? Може, і слід його вже загув… За асоціацією він згадав і про другий злочин. Не забути б спитати в Огілві, чи розслідування нічної крадіжки дало якісь результати. А взагалі дивно: вже он яка година, а старшого детектива чомусь і досі не видно.
Усміхнувшись Крістіні, він постукав у двері кабінету Уоррена Трента і ввійшов.
Принесена Пітером новина, однак, не справила на хазяїна ніякого враження – той тільки неуважливо покивав головою, зайнятий своїми думками. По кількахвилинній розмові Пітер пішов.
Олберт Уеллс угадав, що Пітер захоче зустрітися зі мною, подумала Крістіна – і пошкодувала, що сама зробила цю зустріч неможливою.
Їй ще треба було здійснити свій вчорашній план – урятувати Олберта Уеллса від повного банкрутства в ресторані. Вона подзвонила Максові, старшому офіціантові головного залу.
– Слухайте, Макс, – сказала вона, – ваші вечірні ціни – справжнє здирство.
– Не я їх призначаю, міс Френсіс. І часом шкодую про це.
– Вільний столик у вас, здається, не проблема?
– Трапляються такі вечори, – відповів старший офіціант, – коли я почуваюся Лівінгстоном, що чекає на Стенлі[14]. Люди тепер стали розумніші. Вони знають, що такі готелі, як наш, мають одну центральну кухню, і до якого б залу вони не прийшли, страви їм даватимуть ті самі. Тож навіщо їм переплачувати в головному ресторані, коли можна посидіти в скромнішій обстановці й заощадити десятку?
– У мене є приятель, – сказала Крістіна, – який любить старомодний шик – він уже літня людина, звуть його містер Уеллс. Сьогодні ми прийдемо до вас обідати. Я хочу попросити вас, щоб рахунок йому подали не дуже великий. Але й не дуже малий – щоб не викликати підозри. А різницю запишете на мене.
Старший офіціант засміявся.
– Мені б таку дівчину, як ви.
– Аз вами я б цього не робила, Макс, – відказала вона. – Всі знають, що ви один з двох найбагатших людей у готелі.
– І хто ж другий?
– Хіба не Гербі Чендлер?
– Ви ставите мене з ним на одну дошку? Це не комплімент.
– Але ви подбаєте про містера Уеллса?
– Міс Френсіс, коли ми подамо йому рахунок, він подумає, що обідав у кафе-автоматі.
Сміючись, вона поклала трубку. На Макса можна покластися: він зробить усе розумно й тактовно.
Скипаючи гнівом і все ще відмовляючись вірити власним очам, Пітер Макдермот удруге, повільно перечитав заяву Огілві.
Цю заяву він знайшов у себе на столі після короткого візиту до Уоррена Трента. Вона була датована вчорашнім числом; Огілві, очевидно, залишив її звечора в своєму кабінеті, а кур'єр приніс із ранковими паперами. Отже, старший детектив облагодив усе так, щоб йому не могли перешкодити зробити задумане. Пітер читав:
"Містеру П. Макдермоту.
З приводу: відпустки.
ЗАЯВА
Я, підписаний нижче, доповідаю, що беру відпустку на чотири дні (з семи, що мені належать). Причина особиста й нагальна.
Заст. ст. детектива У. Фінеген дістав усі інструкції щодо заходів, пов'язаних з крадіжкою. Він у курсі і всіх інших справ.
Підписаний нижче повернеться до виконання своїх обов'язків наступного понеділка.
З повагою Т.І.Огілві, старший детектив готелю".
Пітер з обуренням згадав: не далі як учора Огілві сам висловив припущення, що в "Сейнт-Грегорі" діє професіональний злодій. Під час тієї розмови Пітер запропонував детективу на кілька днів оселитися в готелі, але гладун рішуче відмовився. Отож уже тоді Огілві готувався до від'їзду. Чому ж він нічого не сказав про свій намір? Певно, знав, що Пітер категорично заперечуватиме, й хотів уникнути зайвих розмов і можливої затримки.
В заяві було сказано: "Причина особиста й нагальна". Що ж, розмірковував Пітер, це, мабуть, правда. Бо хоч як поблажливо ставиться до Огілві хазяїн, старший детектив мусить розуміти, що самовільний від'їзд у такий час може потягти за собою серйозні неприємності.
І все-таки – що то за "особиста причина", про яку він пише? Видно, якась темна справа, бо інакше він одверто про все розповів би, добре знаючи, що адміністрація завжди йде назустріч службовцеві, якого спіткало лихо.
Отже, діло ясне, що діло темне.
За інших обставин Пітер не доскіпувався б – кому, зрештою, охота перетрушувати чуже брудне шмаття? – але в даному разі вчинок Огілві ставив під загрозу нормальне функціонування готелю, і заступник головного адміністратора просто зобов'язаний був провести дізнання.
Він натиснув на кнопку, і коли Флора ввійшла, простяг їй заяву.
Вона співчутливо похитала головою.
– Я читала.