Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..
Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: "Вексельна і лотерейна контора С.Шлангбаума".
Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до "Кур'єра", що лежав на прилавку.
– Добрий день, пане Шлангбаум! – голосно привітався Вокульський.
Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.
– Ах, це ви, пане добродію!.. – відповів старий, стискаючи йому руку. – Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..
– Ні, – відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: – Ну, що чути, пане Шлангбаум?..
– Погані чутки! – зітхнув старий. – Починають переслідувати євреїв. Може, воно й добре. Коли нас будуть бити, цькувати та плювати на нас, то, може, опам'ятаються молоді євреї, як-от мій Генрік, що понадягали сюртуки й забули свою віру.
– Хто вас переслідує! – заперечив Вокульський.
– Ви хочете доказів?.. – спитав Шлангбаум. – Ось вам докази, в оцьому "Кур'єрі". Позавчора я послав їм шараду. Ви умієте розгадувати шаради? Отож я їм послав таку:
Перше і друге – копитна тварина.
Перше і третє – на голові у жінок;
Все разом – на війні верхогонить,
Хай нас бог від нього боронить.
Знаєте, що це таке?.. Перше і друге – це: ко-за; перше і третє – то: ко-ки, а все разом: ко-зa-ки. І знаєте, що вони мені одписали?.. Зараз…
Він підняв "Кур'єр" і почав читати:
– "Відповіді редакції". Панові В. В. Велика енциклопедія Оргельбраида…" Не те. "Панові Мотилькові. Фрак треба одягати…" Не те. Ага, ось… "Панові С.Шлангбаумові. Ваша шарада політична, але не граматична". Скажіть, будь ласка, – що в ній політичного? Якби я написав про Дізраелі чи про Бісмарка, це була б політика, а про козаків – яка ж це політика, це просто військове.
– Але де ж ви бачите тут переслідування євреїв? – спитав Вокульський.
– Зараз скажу. Вам самим доводилось боронити від переслідування мого Генріка; я все це знаю, хоч і не він мені казав. А тепер про шараду. Коли я півроку тому поніс мою шараду до пана редактора Шимановського, то він мені сказав: "Пане Шлангбаум, ми цієї шарами друкувати не будемо, але я б вам порадив: краще вже писати шаради, ніж брати з людей проценти". А я кажу: "Пане редакторе, якщо ви платитимете мені за шаради стільки, скільки я маю за проценти, то я буду писати". А пан Шимановський мені: "У нас, пане Шлангбаум, немає таких великих грошей, щоб платити за ваші шаради". Це сказав сам пан Шимановський, ви чуєте? І от сьогодні вони мені пишуть в "Кур'єрі", що це політичне й не граматичне!.. А півроку тому вони казали інакше. А що зараз друкують у газетах про євреїв!..
Вокульський слухав історії про переслідування євреїв, дивився на лотерейну таблицю, що висіла на стіні, й тарабанив пальцями по прилавку. Але думав про своє і вагався.
– А ви постійно займаєтесь шарадами, пане ІІІлангбаум? спитав він.
– Що – я?.. – відповів старий. – От у мене від Генріка є онучок. Йому лише дев'ять років, але послухайте, якого він мені минулого тижня написав листа! "Дідусю, – пише він, той маленький Михась, – мені потрібна така шарада:
Моє перше – буква шипляча,
Моє друге – та, не інакша,
Як ще дві буковки додати,
Разом – буде те,
Що мені з одежі треба придбати.
Дідусю, – писав мені той маленький Михась, – а як одгадаєте, то пришліть мені на це разом шість карбованців". Я як прочитав, пане Вокульський, то аж заплакав. Бо те перше – буква ш, друге: й так видно, що –та, виходить – шта… То хіба трудно догадатись, що треба додати тільки дві букви: ни, і разом виходитьштани! Я заплакав, пане Вокульський, тому що така розумна дитина через Геирікову упертість ходить без штанів. Але я йому одписав: "Мій коханий внучку! Я дуже радий, що ти навчився у діда складати шаради. А щоб ти ще навчився бути й ощадливим, то я тобі на теразом посилаю тільки чотири карбованці. А якщо ти будеш добре вчитись, то я тобі після канікул справлю таку шараду:
Перше по-німецьки означає рот, друге – година.
Разом купують тоді, коли до гімназії вступить дитина.
Це означає: мунд-ур[69]; ви одразу догадались, правда ж, пане Вокульський?
– Виходить, вся ваша родина захоплюється шарадами? – спитав Вокульський.
– Не тільки моя, – відповів Шлангбаум. – У нас, шановний пане, тобто у євреїв, копи збирається молодь, то не розважається, як у вас, танцями, компліментами, уборами та всякими дурницями. Вона або робить обрахунки, або розглядає вчені книжки, екзаменує одне одного або розв'язує шаради, ребуси, шахові задачі. У нас завжди працює розум, через те єврейські голови розумні і через те, не в прогнів вам буде сказано, вони завоюють весь світ!.. У вас все робиться згарячу, через війни, а у нас тільки через розум і терплячість.
Остання фраза вразила Вокульського. Адже він теж здобував панну Ізабеллу розумом і терплячістю… Він відчув полегкість, перестав вагатись і раптом сказав:
– Пане Шлангбаум, у мене є до вас прохання…
– Пане Вокульський, ваше прохання для мене однаково, що наказ!..
– Я хочу купити будинок Ленцького…
– Знаю той будинок. Він буде проданий за шістдесят з чимось тисяч.
– А я хочу, щоб він був проданий за дев'яносто тисяч і потребую кого-небудь, хто нагнав би ціну до цієї суми.
Шлангбаум вирячив очі.
– Як так?.. Ви хочете заплатити на тридцять тисяч дорожче?
– Так, хочу…
– Перепрошую, але не розумію. Якби продавали ваш будинок, а Ленцький хотів його купити, тоді вам вигідно було б наганяти ціну. Але якщо ви купуєте, то вам вигідно знизити ціну.
– Мені вигідно заплатити дорожче.
Старий похитав головою, трохи помовчав і заговорив знову:
– Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви робите невигідне діло, а тому що я вас знаю, то думаю собі – ви робите… чудне діло. Мало того, що ви вкладаєте готівку в оті мури і втрачаєте процентів з десять річних, то ви ще хочете переплатити тридцять тисяч карбованців!.. Пане Вокульський, – додав він, беручи його за руку, – не робіть цієї дурниці. Я вас прошу… Старий Шлангбаум вас просить…
Повірте мені, я на цьому виграю…
Шлангбаум раптом підняв пальця до лоба. У нього блиснули очі й білі, як перли, зуби.
– Ха-ха!.. – засміявся він. – Ну, мабуть, я вже зовсім старий, коли одразу не догадався, в чому річ… Ви дасте панові Летіцькому тридцять тисяч, а він допоможе вам заробити сто тисяч карбованців… Гіт![70] Я дам вам такого конкурента, який за п'ятнадцять карбованців нажене яку завгодно ціну. Дуже порядний пан, католик, тільки не давайте йому грошей наперед. Дам вам ще благородну даму, яка за десять карбованців теж набиватиме ціну… Можу дати ще зо два єврейчики по п'ять карбованців… Там будуть такі торги, що ви можете заплатити хоч сто п'ятдесят тисяч, і ніхто не догадається, як воно хитро зроблено…
Вокульському було трохи прикро.
– В усякому разі, ця справа залишається між нами.
– Пане Вокульський! – урочисто промовив Шлангбаум. – Вам цього не треба було казати. Ваш секрет – це мій секрет. Ви оступились за мого Генріка, ви не переслідуєте євреїв…
Вони попрощались, і Вокульський повернувся додому.
Там він застав Марушевича і поїхав з ним у манеж – подивитись на купленого коня.
Будівля манежу складалася з двох споруд, поєднаних між собою в формі еполета: в прямокутній частині містилася стайня, а в круглій – манеж.
Коли Вокульський з Марушевичем увійшли в манеж, там якраз відбувався урок верхової їзди. Четверо мужчин і одна дама їхали на певній відстані одне за одним попід стінами манежу, а насередині стояв директор закладу, мужчина військової постави, в синій куртці, в білих вузьких рейтузах і в високих чоботях з острогами. Це був пан Міллер. Він командував верхівцями, допомагаючи собі в цьому ділі довгим бичем, яким час від часу хльоскав коней, причому здригались і кривилися їздці. Вокульський мимохідь помітив, що один з верхівців, що їздив без стремен, закинувши за спину праву руку, був веселий одчаюга, другий з усієї сили намагався вдержатись на спині коня десь між гривою і крупом, а третій, здавалося, весь час намагався зіскочити з коня і вже ніколи в житті не братися до верхової їзди. Тільки дама в амазонці їздила сміливо й спритно, і Вокульський подумав, що для жінок нема на світі ні незручного, ні небезпечного становища.
Марушевич познайомив Вокульського з директором.
– Я якраз вас і ждав. Зараз буду до ваших послуг. Пане Шульц!..
В манеж вбіг пан Шульц, молодий блондин, одягнений також в синю куртку, але ще в вищих чоботях і ще вужчих штанях. Він по-військовому цокнув закаблуками, взяв у руки символ директорської влади, і Вокульський, ще не вийшовши з манежу, переконався, що Шульц, незважаючи на молодий вік, орудує бичем ще енергійніше, ніж сам директор. Бо другий їздець аж засичав, а третій просто почав лаятись.
– Ви приймаєте коня пана барона, – звернувся директор до Вокульського, – з усіма належними до нього речами: сідлами, попонами і таке інше?..
– Звичайно.
– В такому разі з вас належить шістдесят карбованців за стайню, яких барон не сплатив.
– Нічого не вдієш.
Вони увійшли в окрему переділку, в якій було видно, наче вдень, навіть оздоблену килимами, правда, не дуже дорогими. Жолоб буй новий і повний корму, драбина для сіна – також, на підлозі підстелена свіжа солома. Проте бистре око пана директора помітило якийсь непорядок, бо він крикнув:
– Пане Ксаверію, що це тут робиться, тисяча чортів!..
Може, ви і в своїй спальні тримаєте такі речі?
Другий помічник директора з'явився тільки на мить. Він зазирнув у переділку, зник і в коридорі закричав:
– Войцех… Сто тисяч чортів твоїй матері! Зараз же мені прибери, а то скажу покласти тобі все це на стіл…
– Щепане!..