Надійшла північ, і вони опинилися під вікнами Аґати; погасло світло, і горщик з квітами появився на своєму місці. Вони прокрокували ще раз з одного кінця вулиці до другого, і кавалер повторив ще раз лекцію своєму другові. Потім.вони наблизилися до дверей, кавалер відімкнув їх, пропустив Жакового пана і, давши йому ключ від коридору, а від вхідних дверей залишивши при собі, замкнув вхідні двері й віддалився. По цих деталях, досить лаконічно переказаних, слово знову взяв Жаків пан, мовивши далі:
— Помешкання було мені відоме. Я навшпиньки зійшов нагору, відчинив двері до коридору, зачинив їх і зайшов до ґардероби, де знайшов маленький каганець; потім роздягнувся. Двері до кімнати були причинені, і я зайшов, наблизившися до ванькира, в якому лежала, ще не спавши, Аґата. Я відсунув запони і в ту ж мить почув, як дві голі руки схопили мене й потягли вглиб. Я, розуміється, не опирався, ліг до ліжка і на пестощі, які посипалися на мене,, відповідав своїми. Я був найщасливіший з смертних у світі, і саме тоді...
Саме тоді Жаків пан зауважив, що Жак спить чи удає, ніби спить.
— Ти спиш, — гукнув до нього пан, — ти спиш, негіднику, коли я дійшов до найцікавішого в моїй історії!..
На це місце саме й чекав Жак.
— Ти прокинешся?
— Припускаю, що ні.
— Чому?
— Бо як я прокинуся, може статися так, що прокинеться й біль мого горла, і я вважаю, що ліпше буде, коли ми обоє поспимо разом...
І знову його голова впала на груди.
— Ти зломиш собі карк.
— Напевно, коли так написано там, угорі. Мені здається, що ви лежите в обіймах паннунці Аґати?
— Так.
— І почуваєте себе там непогано?
— Навіть дуже добре.
— Тоді там і лишайтеся.
— Тобі хочеться, щоб я лишився в обіймах Аґати?
— Принаймні до того часу, коли я знатиму історію Деґ-лянового плястра.
Пан: Ти мстишся, зраднику.
Жак: А хоч би й так, мій пане, то після того, як ви тисячу разів перебивали розповідь про історію мого кохання питаннями й безліччю вигадок без жодного заперечення з мого боку, чи після того я не можу попросити вас перервати свою, щоб розповісти мені історію Деґляновото плястра, того Деґляна, якому я так багато зобов'язаний, який вирвав мене з рук хірурга у ту мить, коли я лишився без грошей, не знаючи, що діяти, у якого я познайомився з Денізою, Денізою, без якої я не мав би вам і слава сказати за всю цю подорож? Мій пане, мій дорогий пане, прошу історію Деґлянового плястра! Навіть так коротко, як вам захочеться! А тим часом промине й моє бажання спати, яке я ніяк не можу подолати, і ви можете при дальшій розповіді розраховувати на мою найпиль-нішу увагу.
Пан (здвигнувши плечима): У Деґляна по сусідству жила чарівна вдова, яка мала багато якостей, спільних з знаменитою куртизанкою минулого століття.* Мудра розумом і легковажна темпераментом, вона на другий день впадала в розпач від дурниць, поповнених попереднього дня, так і проживши все своє життя борсаючися між утіхами й каяттями, при чому звичка до каяття не змогла подолати смаку до втіхи. Я бачив її в останні хвилини життя; вона казала, що врешті тепер надходить час позбутися їй двох небезпечних ворогів. Її чоловік, поблажливий до окремих її витівок, які мав підстави їй закидати, співчував їй за життя й довго не міг забути її по смерті. Він запевняв, що було б так само дивно намагатися перешкодити їй любити, як і намагатися перешкодити їй пити. Він пробачав їй багато перемог у любовних справах, шануючи її тонкий смак у виборі партнерів. Вона ніколи не відповідала на залицяння дурнів чи людей поганої вдачі: її прихильність означала завжди винагороду за талант або за чесність. Сказати, що хтось є чи був її коханцем, було б рівнозначне з запевненням, що це заслужена людина. Знавши свою легковажність, вона ніколи не клялася в вірності.
— Я дала тільки одну невірну клятву в житті, — говорила вона, — і це було першого разу.
Коли ж траплялося, що хтось втрачав почуття прихильности, яке почував до неї, чи вона втрачала почуття прихильности, яким спалахувала до когось, вони завжди розходилися друзями. Ніколи не було такого разючого прикладу сполучення чесности характеру з легковажністю поведінки. Не можна було казати, що вона була людиною доброго звичаю, і одночасно трудно було знайти істоту, більш чесну. Її душ-пастир не часто бачив її в церкві, але завжди мав до послуг її гаманець, відкритий для допомоги бідним. Вона любила казати жартома, що релігія й закони — це дві милиці, які не можна відбирати від людей, що стоять не кріпко на ногах. Жінки, що боялися бачити своїх чоловіків у її товаристві, охоче бажали її товариства для своїх дітей.
Жак (сказавши сам собі крізь зуби: "Я ще тобі віддячу за цей клятий портрет", додав): Ви до безтями були закохані в цю жінку?
Пан: Напевно таке зо мною сталося б, але мене випередив Деґлян. Деґлян закохався в неї...
Жак: Пане, чи історія його плястра і його любовних пригод так тісно пов'язані між собою, що їх не можна відокремити одну від одної?
Пан: Їх можна відокремити. Плястер — це лише окремий епізод, а вся історія є докладним описом усього, що сталося під час їх кохання.
Жак: І сталося багато всячини?
Пан: Багато.
Жак: У такому випадкові, як ви будете оповідати про них так само докладно, як малювали портрет героїні, ми не рушимо звідси до Зеленої неділі, і буде по всьому з історією вашого й мого кохання.
Пан: Отакої, Жаку, сам же ти мене збив на цю бічну стежку... Може, ти бачив у Деґляна малого хлопця?
Жак: Злого, затятого, безсоромного і хирлявого? Так, я його бачив.
Пан: Це нешлюбний син Деґляна й чарівної вдови.
Жак: З цією дитиною він матиме багато клопоту. Це єдина дитина, що є достатньою підставою на те, щоб з нього вийшов негідник. Він знає, що буде багатий: ще одна підстава, щоб бути негідником.
Пан: А що він хирлявий, його нічому не вчать, з ним панькаються, ні в чому йому не відмовляють. Це третя достатня підстава, щоб з нього вийшов негідник.
Жак: Якось уночі він зчинив несвітський галас. Сполошився весь дім; збіглися до нього. А він зажадав, щоб збудили його батька.
— Батько спить.
— Байдуже; я хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...
— Він хворий.
— Мені байдуже; я так хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...
Збудили Деґляна; він накинув на себе шляфрок і пішов до малого.
— Ну що ж, мій маленький, я прийшов..Чого ти хочеш?
— Я хочу, щоб вони прийшли сюди.
— Хто?
— Усі, що живуть у замку.
Скликали всіх: панів, слуг, гостей, дармоїдів, Жанну, Денізу, мене з моїм хворим коліном — усіх, за винятком старої немічної ключарки, якій зі співчуття дозволили доживати віку в малій хатині, що стоїть на віддалі якого чверть льє від замка. Він зажадав, щоб покликали й її.
— Але, дитино, тепер глупа ніч.
— Я так хочу, я так хочу.
— Ти ж знаєш, як далеко вона живе.
— Я так хочу, я так хочу.
— Що вона стара і їй важко ходити.
— Я так хочу, я так хочу.
Мусіли притягнути бідну ключарку; довелося її нести, бо вона не здолала б пришкандибати. Коли ми всі зібралися, він зажадав, щоб його підвели й одягнули. Його підвели з ліжка й одягнули. Тоді він зажадав, щоб усі ми перейшли до великого сальону, а його посадили у великому батьковому фотелі посередині. Зробили, як він бажав. Тоді йому захотілося, щоб ми побралися за руки й танцювали колом навколо нього, і всі ми, взявшися за руки, пішли колом. Але найнеймовірніше було далі...
Пан: Я сподіваюся, що ти змилуєшся надо мною щодо решти.
Жак: Ні, ні, пане, ви почуєте решту... Гадаєте, що ви могли безкарно намалювати мені портрет його матері на чотири лікті довжиною?
Пан: Жаку, я тебе зіпсував...
Жак: Тим гірше для вас.
Пан: Тобі у печінках сидить довгий і нудний портрет удови; але ти, я гадаю, добре відплатив мені за нудний портрет довгою й нудною історією примх її сина.
Жак: Якщо ви в цьому переконані, тоді продовжуйте історію його батька. Але жодного портрета більше, мій пане, бо я смертельно ненавиджу портрети.
Пан: Але скажи, за що ти так ненавидиш портрети?
Жак: За те, що вони так мало подібні на оригінал, що як трапиться потім зустрітися з цим остаіннім, його ніколи не впізнаєш. Оповідайте мені факти, точно переказуйте слова, і я відразу побачу, з якою людиною маю справу. Одне слово, один жест часом дозволяє мені зрозуміти багато більше, ніж пащекування цілого міста.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Коли ви виходите з дому, я деколи заходжу до вашої бібліотеки, беру книжку, і звичайно трапляється так, що це історичний твір.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Я, водячи пальцем по рядках, перечитую всі портрети.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Пробачте, мій пане, машина була заведена, і треба було, щоб вона відкрутилася до кінця.
Пан: Вона вже відкрутилася?
Жак: Уже.
Пан: Одного дня Деґлян запросив на обід чарівну вдову з кількома шляхтичами з околиці. Деґлянове панування доходило свого кінця; і серед його гостей був той, до якого почала схилятися її прихильність. Вони були при столі, і Деґлян і його суперник сиділи один побіч другого, навпроти чарівної вдови. Деґлян приклав весь свій хист, щоб пожвавити розмову; він звертався до вдови з найвишуканішими словами; але вона не звертала на нього уваги й нічого не чула, зупинивши свій погляд на його суперникові. Деґлян тримав у руці свіже яйце; якимось конвульсивним рухом, спричиненим ревністю, він стиснув яйце пальцями, і воно, виприснувши з шкаралущі, опинилося на обличчі його сусіди. Цей останній зробив рух рукою, але Деґлян схопив руку за зап'ястя й зупинив її, сказавши сусіді на вухо: "Пане, вважаймо, що я дістав його..." Запала глибока тиша; чарівній вдові зробилося недобре. Обід був похмурий і короткий. Вставши з-за столу, вона попросила Деґляна і його суперника до окремої кімнати; вона зробила все, що може зробити в належній формі жінка, щоб їх помирити; вона благала, плакала, мліла, і то мліла справді, а не про людське око; вона стискала руки Деґляна і повертала повні сліз очі до іншого. Цьому казала: "Ви ж мене любите!.." А тому: "Ви ж мене любили!.." А знову обом: "Ви хочете погубити мене, хочете виставити мене на посміх, зробити об'єктом ненависти й зневаги на всю округу! Незалежно від того, котрий з вас відбере життя своєму ворогові, я ніколи не захочу йото бачити, він не зможе бути ні моїм другом, ні коханцем; я покладу на нього гнів до кінця мого життя..." Потім вона знову зомліла і, прийшовши до тями, сказала: "Безсердечні істоти, витягніть свої шпаги й прохроміть мені груди; коли при останньому подихові я побачу, що ви обніметеся, я помру без нарікань..." Деґлян і його суперник стояли непорушно або допомагали їй, і деколи мимоволі з очей їм падала сльоза.