— Я знаю, що лежу на городі мертвий. Але ви живі! Що сталося? Боже мій, мені перерізали горло! Що відбувається?
Коли чоловік сказав: "Я мертвий", Ліра пересунулася за спину Вілові, а Пантелеймон став мишею та кинувся їй на груди. Що ж до галівесп'ян, вони щосили намагалися тримати своїх бабок, адже великі комахи, здавалося, не у змозі були зносити присутність цього чоловіка: вони метушилися по кухні, шукаючи вихід.
Але чоловік їх не помічав — він усе ще намагався зрозуміти, що сталося.
— Ви привид? — обережно спитав Віл.
Чоловік простяг руку, і Віл спробував доторкнутися до неї, проте його пальці схопили повітря. Він відчув лише легке поколювання, ніби від холоду.
Коли чоловік побачив, що сталося, він, переляканий, подивився на свою руку. Його заціпеніння почало минати, поступившись місцем жалю до самого себе.
— Дійсно, я мертвий, — промовив він. — Я мертвий і невдовзі буду в пеклі…
— Спокійно, — перервала його Ліра, — ми підемо туди разом. Як вас звати?
— Раніше я був Дірком Янсеном, — відповів чоловік, — але тепер… Я не знаю, що робити та куди йти…
Віл відчинив двері. Подвір'я та город були такими самими, як раніше, і згори світило те саме неяскраве сонце. А ще в малині лежав чоловічий труп.
З горлянки Дірка Янсена вирвався тихий стогін, наче ця картина остаточно його переконала. Бабки вилетіли у двері та над самою землею кинулися геть, аби за декілька секунд швидше птахів злетіти в небо. Чоловік безпорадно водив очима, підводив і знов опускав руки та бурмотів:
— Я не можу залишатися тут… Не можу. Це не та ферма, яку я знав. Тут усе не так. Мені треба йти…
— Містере Янсен, а куди ви підете? — запитала Ліра.
— По дорозі… Не знаю, але тут я не можу залишитися…
Бабка леді Салмакії знизилася та всілася Лірі на руку, і боляче вп'явшись лапками їй у шкіру. Маленька жінка сказала:
— Із селища виходять люди, схожі на цього чоловіка, і всі вони йдуть в одному напрямку.
— Тоді ми теж підемо туди, — вирішив Віл і закинув рюкзак за спину.
Дірк Янсен якраз проходив повз своє тіло, намагаючись дивитися вбік. Він був чимось схожий на п'яного — різко зупинявся, вирушав знову, розхитувався, спотикався об ямки та камінці на стежці, якою він до того, ще живий, проходив, мабуть, мільйон разів.
Ліра пішла за Вілом, а Пантелейон став боривітром і злетів так високо, як тільки міг, змусивши дівчинку схопитися за серце.
— Це правда, — промовив він, знизившись. — Із селища низкою йдуть люди, мертві люди.
І незабаром діти також побачили їх: десь два десятки чоловіків, жінок і дітей, які всі до одного рухалися подібно до Дірка Янсена — невпевнено та розгублено. До селища було приблизно півмилі, і Віл із Лірою почали наздоганяти сумну процесію. Коли Дірк Янсен побачив інших привидів, він, спотикаючись, кинувся до них, і вони стали вітати його, простягаючи йому руки.
— Навіть якщо вони не знають, куди йдуть, вони всі йдуть разом, — зауважила Ліра. — Нам краще піти з ними.
— Як ти гадаєш, у цьому світі в людей були деймони? — спитав її Віл.
— Не знаю. Якби ти зустрів когось із них у своєму світі, ти побачив би, що це привид?
— Важко сказати. Вони не схожі на нормальних людей… У моєму місті жив чоловік, котрий ходив повз магазини, завжди тримаючи в руці один старий целофановий пакет, він ніколи ні з ким не розмовляв і нікуди не заходив. І на нього ніхто ніколи не дивився. Коли я зустрічав його, то зазвичай прикидався, що бачу привида. Ці люди трохи схожі на нього. Можливо, в моєму світі повнісінько привидів, а я цього й не знав.
— Гадаю, про мій світ цього сказати не можна, — невпевнено промовила Ліра.
— Хай там як, це, мабуть, і є світ мертвих. Цих людей тільки-но вбили — здається, це зробили ті солдати, — а цей світ схожий на той, у якому вони жили. Я гадав, він будезовсім іншим…
— Дивись, він блякне! — вигукнула Ліра, схопивши хлопця за руку.
Віл зупинився, озирнувся й побачив, що дійсно відбувається щось незвичайне.
Незадовго до того, як він побачив вікно у передмісті Оксфорда та перейшов до світу Ситагаза, хлопець став свідком сонячного затемнення — як мільйони інших людей, він стояв і спостерігав, як посеред дня яскраве сонячне світло почало тьмяніти та блякнути, й невдовзі будинки та дерева огорнув якийсь моторошний сутінок. Усе залишалося таким самим, як при повному сонці, але світла стало набагато менше, наче сонце, вмираючи, втрачало силу.
Наразі відбувалося щось схоже, однак ще незвичайніше, адже краї предметів також утрачали свою визначеність та ставали наче змазаними.
— Це навіть гірше, ніж осліпнути, — сказала перелякана Ліра, — бо річ тут не в тому, що ми не можемо бачити речі, а в тому, що самі речі зникають з очей…
Кольори повільно залишали цей світ. Колись яскраво-зелені листя та трава ставали тьмяними, зеленувато-сірими, жовтогаряче поле кукурудзи набуло померклого піщано-сірого кольору, а червоні цеглини охайної ферми стали схожими на запечену кров.
Люди, що були вже зовсім недалеко від дітей, також почали помічати це. Дехто налякався ще сильніше, інші почали їх підбадьорювати та заспокоювати.:.
В усьому світі, здавалося, залишилися кольоровими тільки яскраві бабки зі своїми наїзниками та Віл, Ліра й Пантелеймон, котрий у вигляді боривітра кружляв у них над головами.
З близької відстані дітям було добре видно, що всі ті люди, котрі стояли перед ними, були привидами. Віл і Ліра взялися за руки, але боятися було нічого — привиди були налякані набагато більше за них і збилися в купу, не бажаючи наближуватися.
Віл вигукнув:
— Не бійтеся, ми нічого вам не зробимо. Куди ви йдете? Привиди подивилися на найстаршого серед них чоловіка, наче він був їхнім поводирем.
— Ми йдемо туди ж, куди всі інші, — сказав чоловік. — Здається, я звідкись знаю це, але не пам'ятаю, звідки саме. Наче це місце розташоване далі по дорозі. Ми впізнаємо його, коли побачимо.
— Мамо, — голосно спитала якась дитина, — чому вдень стає темно?
— Тихше, люба, не вередуй, це не допоможе, — відповіла їй мати. — Гадаю, ми померли.
— Але куди ми йдемо? — не замовкала дівчинка. — Мамо, я не хочу бути мертвою!
— Ми йдемо в гості до дідуся, — в розпачі промовила мати.
Проте це не втішило дитину, й вона голосно заплакала. Інші люди дивилися на жінку — хто співчутливо, хто роздратовано, але нічого не могли вдіяти, тож вони, супроводжувані дитячим плачем, продовжили свій шлях по дедалі бляклішій місцевості.
Шевальє Тіаліс щось сказав Салмакії й на своїй червоно-жовтій бабці швидко полетів уперед. Віл і Ліра збентежено спостерігали, як яскрава цятка поступово зменшувалася в розмірах, поки не розчинилася в сутіні. Леді Салмакія підлетіла й посадила бабку Лірі на руку.
— Шевальє полетів подивитися, що там попереду, — сказала вона. — Ми вважаємо, що місцевість вицвітає, тому що люди забувають її. Що більше вони віддалятимуться від своїх домівок, то темніше ставатиме.
— Як ви гадаєте, чому вони йдуть кудись? — спитала Ліра. — Якби я була привидом, то залишилася б у знайомих місцях, а не блукала б невідомо де.
— Вони почуваються тут нещасливими, — висловив здогад Віл. — Адже саме тут вони тільки-но вмерли. Вони бояться цих місць.
— Ні, їх щось тягне вперед, — мовила леді. — Якийсь інстинкт штовхає їх уздовж дороги.
Дійсно-бо, коли рідне селище привидів сховалося за горою, вони почали рухатися цілеспрямованіше. Небо було таким темним, наче ось-ось мала розбурхатися страшенна буря, проте ніякої електричної напруги, що її відчуваєш перед бурею, не було. Привиди неухильно йшли вперед, прямою, ніби стріла, дорогою. Місцевість довкола була якоюсь надзвичайно невиразною.
Час від часу хтось із привидів кидав зацікавлений погляд на Віла з Лірою чи на яскравих бабок. Нарешті найстаріший чоловік сказав:
— Гей, ви, хлопче та дівчинко! Ви не мертві, не привиди. Навіщо ви йдете з нами?
— Ми випадково потрапили сюди, — заговорила Ліра, перервавши Віла на півслові. — Я навіть не знаю, як це сталося. Ми намагалися втекти від тих солдатів, а чомусь опинилися тут.
— А як ви дізнаєтеся, що досягли того місця, в яке повинні прийти? — спитав Віл.
— Гадаю, нам скажуть, — упевнено промовив привид. — Там нас, мабуть, поділять на грішників і праведників. Наразі вже пізно молитися, це вже не допоможе — слід булоробити це, коли ти був живий.
Віл зрозумів, у яку половину сподівається потрапити старий, також було зрозуміло, що, на його думку, ця половина буде набагато меншою від другої. Інші привиди стривожилися, прочувши це, але позаяк у них не було іншого порадника, вони нічого не сказали та рушили далі.
Так вони і йшли, важко ступаючи по ґрунтовій дорозі. Небо в них над головами поступово темнішало, поки не набуло тьмяного сіро-сталевого кольору. Віл із Лірою та галівесп'яни марно шукали повсюди бодай якісь яскраві кольори, хоча б щось живе та радісне для ока — єдиним винятком була яскрава іскра, що з'явилася попереду та помчала їм на зустріч, аби незабаром перетворитися на шевальє та його бабку. Побачивши це, Салмакія з радісним вигуком пришпорила свою комаху та полетіла назустріч колезі. Вони щось обговорили й поспішили до дітей.
— Попереду якесь містечко, — сказав Тіаліс. — Воно схоже на табір для біженців, однак очевидно, що воно стоїть там уже принаймні декілька століть. І я гадаю, що за ним розташоване море чи озеро, проте туман не дозволив мені роздивитися його. Я чув там крики птахів. До цього місця прибувають тисячі людей, вони йдуть із усіх напрямків, але всі вони — лише духи.
Їхні супутники також вислухали слова шевальє, хоча не надто зацікавлено. Здається, вони занурилися в тупий транс, і Лірі захотілося розтермосити їх, підбити на боротьбу, на пошуки виходу…
— Як же ми допоможемо цим людям, Віле? — спитала вона.
Але хлопець цього не знав, тож вони вирушили далі. Ліворуч та праворуч на горизонті щось рухалося, а попереду від них у небо піднімався дим кольору бруду, роблячи похмуре небо ще темнішим. Діти зрозуміли, що обабіч рухалися люди, точніше духи: вони йшли шерегами, парами, групами та поодинці, але всі пересувалися, мов автомати. Сотні й тисячі чоловіків, жінок і дітей перетинали рівнину, наближуючись до джерела диму.
Дорога пішла під гору, а місцевість дедалі більше нагадувала смітник.