Там було повно металевих труб для кабелів та батарей опалення, серед них можна було навіть заблукати. Вона намагалася пересуватись по трубах та поменше ступати на поверхню панелей стелі — якщо вона буде обережною, їй пощастить дослідити всю станцію.
— Ніби знову в Джордані, Пане, — прошепотіла вона, — коли ми проникли до вітальні.
— Якби ти цього не зробила, то нічого б не сталося, — відповів він їй також пошепки.
— Тому я й повинна все виправити, чи не так?
Вона почала розмірковувати, у якому приблизно напрямку знаходиться конференц-зал, і потім вирушила. Ця подорож була зовсім не легкою. Їй довелося рухатися навколішках, адже було мало місця, щоб іти зігнувшись. Досить часто їй доводилося протискатися під великими трубами для кабелів та перелазити через батареї.
Металеві канали, якими вона рухалася, мабуть, служили для укріплення стін та стелі і видалися Лірі досить міцними, вона впевнено ходила по них, але вони були надто вузькі і мали гострі краї, об які вона порізала руки й коліна, тому невдовзі все тіло в неї боліло, заніміло і вкрилося брудом.
Дівчинка приблизно знала, де вона знаходиться: позаду вона бачила темні обриси свого одягу, тому їй легко було повернутися. Вона могла визначити, що в кімнаті нікого не було, тому що панелі були темними, також час від часу вона чула голоси знизу і зупинялася, щоб послухати, але це були лише кухарі на кухні чи медичні сестри у своїй, як її називала Ліра за звичкою з Джордана, кімнаті відпочинку. Вони не обговорювали нічого цікавого, тому вона продовжувала свій рух.
Зрештою вона натрапила на місце, де, за її підрахунками, мав знаходитися конференц-зал. Тут не було трубопроводів, всі вентиляційні труби тягнулися з одного боку і всі панелі цього широкого прямокутного простору були рівномірно освітлені. Ліра притиснула вухо до однієї з панелей і почула гомін дорослих чоловічих голосів, отже, вона знала, що знайшла саме те місце.
Вона слухала дуже уважно, а тоді підкралася якомога ближче, щоб краще чути. Потім вона розтягнулася на металевому каналі і знову поклала голову на панель.
Було чути стукіт ножів і виделок та дзвін скла, коли з пляшки наливали в бокал — отже, вони розмовляли за вечерею. Вона вирішила, що говорять лише четверо, зокрема й пані Кольтер. Здавалося, йшлося про зникнення деймонів.
— А хто наглядає за тією секцією? — запитала пані Кольтер м'яким мелодійним голосом.
— Аспірант на ім'я Маккей, — відповів один з чоловіків.
— Але також там є автоматичні механізми, які мали запобігти тому, що сталося…
— Вони не спрацювали, — сказала жінка.
— Дозвольте не погодитися, вони спрацювали, пані Кольтер. Маккей запевняє нас, що замкнув усі клітки, коли йшов сьогодні об одинадцятій. У будь-якому разі він не відчиняв парадні двері, прийшов і пішов через чорний хід, як завжди. До того ж треба ввести код в механізм, який контролює замок, і в пам'яті машини є запис, що аспірант його вводив. Якщо цього не зробити, спрацьовує сигналізація.
— Але сигналізація вимкнулась, — наполягала вона.
— Ні. На жаль, вона ввімкнулась тоді, коли всі були надворі через пожежні навчання.
— А коли ви повернулися всередину…
— На жаль, обидві сигналізації в одному ланцюгу — це помилка архітектора, яка буде обов'язково виправлена. Це означає, що коли вимикали дзвінок, який сповіщав про пожежну небезпеку, вимкнули також і сигналізацію в лабораторії. Але в будь-якому разі ми б з'ясували, що сталося, тому що ми завжди все перевіряємо, коли порушується заведений буденний розпорядок на станції. І саме в цей час несподівано прибули ви, пані Кольтер, і якщо ви пам'ятаєте, одразу наказали зібратися всьому персоналу лабораторії у вашій кімнаті. Отже, в лабораторію ніхто не повертався до певного часу.
— Зрозуміло, — холодно відмовила пані Кольтер, — це означає, деймони втекли під час пожежних навчань. Тобто список підозрюваних включає всіх дорослих на станції. Ви врахували це?
— Чи не могла б це зробити дитина? — озвався ще хтось.
Вона мовчала, та інший чоловік продовжував:
— У кожного дорослого є свій обов'язок, якому він і приділяє всю увагу. У жодної особи з персоналу немає жодної можливості відчинити двері. Жодної. Отже, хтось прийшов з вулиці, щоб спеціально це зробити, або один з дітей забрів туди, відчинив двері і клітки, а потім повернувся до головної будівлі.
— І що ви робите, щоб це з'ясувати? — запитала жінка. — Ні, не розповідайте мені. Будь ласка, зрозумійте, лікарю Купер, я критикую вас не через свій гнів. Нам треба бути надзвичайно обережними. Це неприпустима помилка — з'єднати обидві сигналізації в одному ланцюгу. Слід було одразу ж виправити її. Може, татарський черговий офіцер допоможе вам у розслідуванні? Я припускаю, що це можливо. До речі, де були татари під час пожежних навчань? Сподіваюсь, ви подумали про це?
— Так, — втомлено відповів чоловік. — Охорона була задіяна у патрулюванні, кожна людина. Вони ведуть докладні записи.
— Я впевнена, що ви робите все можливе, — сказала вона. — Добре, ось що ми маємо. На превеликий жаль. Але досить про це. Розкажіть мені про новий сепаратор.
Ліра здригнулася. Це могло означати лише одну річ.
— А, — сказав лікар, зітхнувши з полегшенням, коли вони змінили тему розмови, — це справді прорив. З першою моделлю у нас завжди залишався ризик смерті пацієнта від шоку, але зараз у нас зовсім немає такої проблеми.
— Скролінги краще роблять це вручну, — сказав чоловік, який до того мовчав.
— Століття практики, — відгукнувся другий.
— Роздирання було раніше єдиним способом, — продовжував лікар, — але це надто пригнічувало тих, хто робив операцію. Якщо ви пам'ятаєте, нам довелося багатьох усунути через страх, який виникав після стресу. Але першим великим досягненням було використання анестезії в комплексі з мейштадським анібаричним скальпелем. Нам вдалося зменшити смертність від післяопераційного шоку на п'ять відсотків.
— А новий інструмент? — запитала пані Кольтер.
Ліра тремтіла. Кров пульсувала у неї у скронях, а Пантелеймон-горностай притискався до неї якомога ближче і шепотів:
— Тихо, Ліро, вони не зроблять цього, ми не дозволимо…
— Так, оригінальний винахід лорда Ізраеля допоміг знайти нам ключ до нового методу. Він з'ясував, що сплав марганцю й титану має властивість відділяти тіло від деймона. До речі, що зараз з лордом Ізраелем?
— Мабуть, ви не чули, — відповіла пані Кольтер. — Йдеться про смертний вирок лордові Ізраелю. Одна з умов його ув'язнення у Свольбарді була така, що він повністю відмовиться від філософської праці. На жаль, йому пощастило дістати книги та матеріали, і його єретичні дослідження досягли того рівня, коли вже небезпечно залишати його живим. У будь-якому разі Консисторський Суд Благочестя розпочав обговорювати питання про смертний вирок, швидше за все його буде здійснено. Але як щодо вашого інструмента, лікарю? Як він працює?
— А, так, смертний вирок, кажете? Боже праведний… Вибачте. Новий інструмент. Ми досліджуємо, що відбувається з пацієнтом, коли інтерсекція виконується у свідомому стані. Звичайно, цього не можна було робити, використовуючи мейштадський скальпель. Отже, ми створили щось на зразок гільйотини. Лезо зроблено зі сплаву марганцю і титану. Дитину розміщують у відсіку кабінки, зробленої зі сплаву, а деймона саджають в такий самий відсік, з'єднаний із дитячим. Поки є це поєднання, звичайно ж, існує і зв'язок. Потім між ними падає лезо, одразу ж відокремлюючи зв'язок. Після цього вони є двома відокремленими цілими частинами.
— Я б із задоволенням подивилася на неї, — сказала пані Кольтер. — Невдовзі я так і зроблю, сподіваюся. Але зараз я надто стомлена. Думаю, мені краще піти спати. Завтра я хочу побачити всіх дітей. Ми мусимо з'ясувати, хто відчинив двері.
Було чути, як відсунули стільці, потім почулося ввічливе вибачення, і двері зачинилися. Далі Ліра почула, як ті, хто залишився, знову сіли і продовжували розмовляти, але значно тихіше.
— Що замислив лорд Ізраель?
— Думаю, що він винайшов зовсім інше пояснення природи Пилу. Ось у чому річ. Це вважається абсолютною єрессю, розумієте, а Консисторський Суд Благочестя не може дозволити будь-яку інтерпретацію, крім існуючої. Крім того, він хотів експериментувати…
— Експериментувати? З Пилом?
— Тихо! Не так голосно…
— Ви думаєте, вона напише негативний відгук?
— Ні, ні. Мені здається, ви добре порозумілися з нею.
— Її ставлення турбує мене…
— Не філософське, ви маєте на увазі?
— Саме так. Особистий інтерес. Я не люблю цього слова, адже він майже збоченський.
— Це перебільшення.
— Але ви пам'ятаєте перші експерименти, коли їй було так цікаво дивитися, як їх роздирають…
Ліра не втрималась: вона стиха скрикнула, напружившись при цьому і тремтячи, і випадково стукнула ногою по рейці.
— Що то було?
— На стелі…
— Швидше!
Звук відсунутих стільців, тупіт ніг, хтось потягнув стіл по підлозі. Ліра хотіла відповзти, але було надто мало місця, вона проповзла лише кілька ярдів, коли панель стелі поряд з нею вибили і вона зустрілася поглядом з приголомшеним чоловіком. Вона була так близько, що бачила кожну волосинку на його вусах. Він був здивований не менше за неї, але йому було значно легше рухатися, тому він засунув у щілину руку і схопив її.
— Дитина!
— Не відпускай її!
Ліра вп'ялася зубами в його велику веснянкувату руку. Він скрикнув, але не відпустив її, навіть коли з руки закрапала кров. Пантелеймон шипів і плювався, але нічого не допомагало, — чоловік був сильніший за Ліру і тягнув за руку. Як вона не намагалася другою рукою втриматися за рейку, це їй не вдалось, і вона наполовину опинилася в кімнаті.
Вона не видавала й звуку. Ногами вчепившись за гострі краї металевих листів нагорі, вона хотіла видертися назад — вона дряпалася, кусалася, штовхалася та плювалася з надзвичайною люттю. Чоловіки важко дихали, скрикували від болю чи напруження, але продовжували тягти.
І раптом сили покинули її.
Ніби рука незнайомця доторкнулася саме туди, де він не мав права торкатися, і зачепила щось глибоке і цінне.
Вона відчула, що непритомніє, в неї паморочиться голова, все болить, все гидке, вона вся спітніла від шоку.
Один із чоловіків тримав Пантелеймона.
Він схопив Ліриного деймона в свої людські руки, і бідолашний Пан тремтів, майже непритомніючи від жаху та відрази.