До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Валь терчикові добрі гроші за оренду..."
Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. "Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годес-берзі, і цей чоловік—Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали — не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? "Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,—сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки "цюндап". а щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати".
Сам Пельцер майже нічого з вищенаведеного не заперечує, тільки інтерпретує його трохи не так, як усі інші. Оскільки він взагалі людина надзвичайно балакуча і відчуває потребу виговоритись, авт. може будь-коли телефонувати йому, відвідувати його, розмовляти з нИхМ скільки завгодно. Треба ще раз нагадати: Пельцер аж ніяк не здається темним, слизьким, підозрілим типом. Він цілком пристойна людина й, безперечно, був би на своєму місці як директор банку, як голова ради нагляду, а якщо уявити його відставним міністром, то можна б дивуватися, чого це він так рано пішов на пенсію, бо він має вигляд не сімдесятирічного чоловіка, а скорше шістдеся-тичотирьохрічного, який уміє здаватися шістдесятиодно-річним.
Коли авт. спитав про його службу в польовій господарській роті, він не намагався ухилитись од відповіді й нічого не заперечував, хоча й не стверджував, а тільки дав таке майже філософське пояснення: "Розумієте, якщо я колись щось ненавидів і ненавиджу досі, то це безглузда марнотратність, я підкреслюю — безглузда, бо сама собою марнотратність добра річ, коли в неї є якийсь сенс і мета: можна часом труснути гаманцем, піднести розкішний подарунок абощо, але безглузда марнотратність бере мене за печінки, а те, що робили зі своїми мертвяками американці, для мене якраз підходило під назву "безглузда марнотратність". Скільки витрачалося грошей, роботи, матеріалів, щоб у двадцять другому чи двадцять третьому році перевезти останки якого-не-будь Джіммі, приміром, з Бернкастеля, де він дев'ятнадцятого року помер у госпіталі, до Вісконсіну! Навіщо це? І невже доконче було треба, щоб і кожен золотий зуб, кожна обручка, кожен золотий медальйончик на ланцюжку, який знайдеться при останках, теж їхав до Америки? І невже ви гадаєте-, ніби все, що ми кілька років перед тим забирали з гаманців після бою на Ліс або під Камбре,— невже ви гадаєте, що ті долари, якби ми їх не взяли собі, Пішли б далі ротної чи батальйонної канцелярії? А щодо вартості мотоцикла, то її визначає історична ситуація й гаманець того, хто в цій історичній ситуації потребує мотоцикла.
Господи, невже я не довів, що теж умію бути щедрим? І можу піти проти власних інтересів, коли йдеться про людську долю? Чи ви взагалі можете збагнути, яке ризиковане було моє становище з середини сорок четвертого року? Я свідомо, умисне знехтував своїм громадянським обов'язком, щоб ті двоє молодят могли пізнати оте коротке щастя. Я ж бачив, як вона тоді поклала руку йому на руку, і примічав, як згодом вони час від часу на дві, три, чотири хвилини удвох зникали в теплиці, де у мене лежав торф, солома, верес та всі матеріали на вінки,— і гадаєте, я не помічав того, чого решта, очевидно, справді не помічала,— що під час повітряних тривог ті двоє часом зникали на годину й на дві? Я не тільки порушив свій обов'язок як громадянин, я чинив проти власних інтересів як чоловік, бо визнаю відверто — я ж ніколи не приховував своїх захоплень,— що сам накидав оком на Лені — навіть обома очима. Я й досі — можете спокійно сказати їй це,— я й досі не байдужий до неї. Ми, фронтовики й квітникарі, часом буваємо досить вульгарні, і те, що нині описують так делікатно, мудровано та витончено, називали просто "поборюкатись" — це я вертаюсь до тодішньої своєї манери висловлюватися, щоб показати, який я тепер щирий з вами. То з Лені я б вельми радий був "поборюкатися". Отже, я приносив жертву не тільки як громадянин, не тільки як хазяїн, не тільки як член нацистської партії, а ще й як чоловік. Правда, я принципово проти всяких романів, чи інтрижок, чи "борюкання", коли хочете, між хазяїном і робітницями, але як зачепить мене самого, то я відкидав усі принципи, слухався тільки свого серця і, ні хвилини не вагаючись, не одну "поклав на спину" —ми ще й так це діло називали. Кілька разів була в мене морока з дівчатами, і з курдупочками, й зі здоровулями, надто зі здоровулями, як-от з Адель Кретен — вона мене кохала, дитину від мене привела й неодмінно хотіла побратися зі мною, вимагала, щоб я розлучився з дружиною. Але я, знов же, принциповий ворог розлучення, вважаю його хибним розв'язанням складної проблеми, отож я спорядив для Аделі квіткову крамничку на Гогенцоллернському проспекті, подбав і за дитину: Альберт уже в реальній гімназії вчиться, його майбутнє забезпечене, і сама Адель — статечна й заможна жінка. З мрійниці Аделі — вона була така собі квітникарка філософ, як у наших колах кажуть, захоплювалася природою і таке інше — вийшла розумна чесна й ділова комерсантка. А за Бориса й за Лені я з початку сорок четвертого року стільки натрусився зі страху, стільки холодного поту пролив... пошукайте-но, знайдіть-но хоч одну людину, що зможе вам довести, ніби я був нелюд".
Справді, ніхто з причетних до цієї історії людей не міг би з цілковитим переконанням сказати про Пельцера, що він був нелюд. Треба тільки зазначити тут як незаперечний факт, що зі своїм холодним потом Пельцер поводився не дуже економно. Він почав проливати його на півроку раніше, ніж слід, і хай самі читачі вирішують, вірити йому чи ні. Засклена будка Пельцерової контори (вона ще й досі ціла* Грунч використовує її як склад готової продукції, ставлячи там призначені на продаж вазони з квітами та різдвяні намогильні ялинки) містилась у центрі підприємства: теплиці прилягали до неї, якщо вже додержуватись топографічної точності, з півдня, півночі й сходу; в тій конторі Пельцер якнайпедантичніше реєстрував усі вирощені в теплицях квіти (згодом він доручив цю справу Борисові), перше ніж передати частину їх до майстерні вінків, частину Грунчеві, на якому лежав обов'язок прикрашати могилки за досить нечисленними в той час абонементами, а решту — пустити в більш чи менш вільний продаж. З заходу до бюро й до всіх теплиць прилягала майстерня вінків, що мала безпосередні виходи до двох крайніх теплиць, і Пельцер, звичайно, мав змогу стежити за всім, що там робилося. Він справді міг примічати, що Лені й Борис іноді майже зразу одне за одним виходили до вбиральні (вона в нас була одна, і для чоловіків, і для жінок) або до котроїсь із теплиць по матеріали На вінки. З погляду вимог протиповітряної оборони становище на Пель-церовому підприємстві було, як неодноразово заявляв тодішній уповноважений ППО фон ден Дріш, "злочинне", бо найближче бомбосховище, що хоч трохи відповідало вимогам інструкції, містилося метрів за двісті, в будинку міської цвинтарної управи, і, знов же за інструкцією, до того сховища не мали права заходити євреї, радянські громадяни та поляки. Неважко здогадатися, що на дотриманні цього припису особливо енергійно наполягали Кремп, Ванфт і Шельф; але що ж діяти з радянським полоненим, коли падають англійські чи американські бомби, хоча й не призначені для нього, однак цілком спроможні його вбити? Власне, те, що він міг загинути, не становило проблеми. Кремп висловився про це так: "На одного менше — велике діло!" (Свідок Кремер) . Проте виникало ще одне ускладнення: а хто ж стерегтиме радянського полоненого, поки німці рятуватимуть (нехай тільки формально) своє життя в бомбосховищі? Невже залишити його самого, без сторожі, щоб він дістав змогу досягти стану, хоча й не кожному знайомого практично, але теоретично відомого кожному під назвою "воля"? Пельцер розрубав цей гордіїв вузол: він просто відмовився користуватись бомбосховищем, заявивши, що "воно однаково ні від чого не захищає. Це ж домовина, а не сховище",— думка, яку неофіційно поділяли й органи міської влади. Отже, під час бомбардувань він залишався в конторі, поручившись, що радянський полонений не зможе "так легко" вирватися на волю. "Кінець кінцем, я сам був солдатом і свій обов'язок знаю". А Лені, що зроду ні разу не ступила до бомбосховища чи до підвалу (і в цьому ми знов же вбачаємо подібність між нею й Пельцером), сказала, що вона "просто виходитиме на кладовище й чекатиме кінця тривоги там".