Ви знаєте, що той, хто зараз розмовляє з вами, ладен у будь-яку хвилину, у будь-яку мить віддати за вас не тільки життя, а й честь; тому ви можете мені вірити, можете сказати мені навіть те, чого, можливо, не сказали б і рідному батькові. Невже незрівнянний Каналіс розводився перед вами про некорисливість, і тому ви кинули цей докір на адресу бідолахи Ернеста?
— Атож.
— І ви йому повірили?
— Мені здається, Бридкий клерку,— зауважила вона, назвавши карлика одним з десяти чи дванадцяти прізвиськ, якими нагородила його,— ви піддаєте сумніву силу моїх чарів і забуваєте про те, що в мене є самолюбство.
— Ви жартуєте, люба панно Модесто. Значить, не сталося нічого серйозного і, сподіваюся, ви тільки смієтеся з нього.
— Що подумали б ви про мене, добродію Буча, якби я вважала, що маю право глузувати з чоловіка, а тим більше видатного, який робить мені честь, домагаючись моєї руки? Знайте, метре Жане, дівчині лестить поклоніння навіть чоловіка нікчемного, хоч вона і вдає, ніби зневажає його.
— Отже, моє поклоніння вам лестить? — спитав клерк, підводячи до неї обличчя, що сяяло, наче місто, освітлене ілюмінацією на велике свято.
— Ваше поклоніння? — перепитала вона.— Ви не раз давали мені доказ справді дорогоцінної дружби, почуття некорисливого, як материнська любов. Не рівняйте себе ні з ким, навіть із моїм батьком, бо піклуватися про мене — його обов'язок...— Вона помовчала, потім вела далі: — Я не можу сказати, що люблю вас — у звичайному розумінні цього слова,— але те почуття, яке я до вас плекаю, незмінне, вічне і не згасне за жодних обставин.
— В такому разі,— сказав Буча, нахилившись ніби для того, щоб підняти камінець, а насправді цілуючи Модестин черевичок, на який він зронив сльозу,— дозвольте мені оберігати вас, як дракон у казці оберігає скарб. Так от, Каналіс щойно обплутував вас мереживом пишномовних фраз, сухозліткою обіцянок, він оспівував кохання на найдзвінкішій, наймелодійнішій струні своєї ліри, хіба не так? Але тільки-но цей закоханий лицар дізнається, що ви бідні, ви побачите, як він умить змінить свою поведінку, побачите його збентеженим, холодним. Невже й після цього ви погодитеся стати його дружиною, невже збережете повагу до нього?
— Невже це другий Франц Альтор? — спитала вона із гримаскою гіркоти й відрази.
— Дозвольте, я влаштую таку зміну декорацій — це розважить мене,— сказав Буча.— Вони зміняться — і дуже швидко. А потім я спробую влаштувати ще один фокус — повернути вам вашого поета знову закоханим. Я примушу його навпереміну обдувати ваше серце то холодом, то жаром з тією самою граційною невимушеністю, з якою він протягом одного вечора обстоює цілком протилежні погляди, іноді сам того не помічаючи.
— Якщо ви маєте слушність,— сказала Модеста,— то кому ж вірити?
— Тому, хто любить вас по-справжньому.
— Маленькому герцогові?
Буча подивився на Модесту. Обличчя в дівчини лишалося непроникним, вона навіть не моргнула під пильним поглядом карлика. Вони мовчки пройшли кілька кроків.
— Мадмуазель, дозвольте мені висловити вголос думки, що затаїлися на самому дні вашого серця, як водорості в морських глибинах, сказати те, в чому ви самі не хочете собі признатися!
— Отакої! — вигукнула Модеста.— То мій дійсний, таємний і особистий радник хоче бути ще й дзеркалом?
— Ні, тільки відлунням,— відповів клерк, супроводжуючи ці слова жестом, що виражав глибоку скромність.— Герцог любить вас, але любить занадто. Якщо тільки я, жалюгідний карлик, правильно зрозумів ваше чуйне і делікатне серце, вам неприємно, щоб на вас молилися, як на святі дари в дарохранильниці. Ви жінка в найвищому значенні цього слова, і вам зовсім не хочеться бачити чоловіка тільки біля своїх ніг і бути впевненою в його вічній відданості, але ви не прагнете мати чоловіком і егоїста, подібного до Каналіса, який завжди і за всіх обставин віддаватиме перевагу власній особі. Чому ви так настроєні? Я не знаю. Я залюбки перетворився б на жінку і навіть на стару жінку, щоб зрозуміти, з яких міркувань ви ставите такі вимоги до заміжжя — але я прочитав їх у ваших очах і, можливо, так думають усі дівчата на порі. Але у вашій шляхетній душі живе, крім того, і бажання поклонятися чоловікові. А ви не можете опуститись навколішки перед тим, хто сам уклякнув біля ваших ніг. "В такій позі далеко не заїдеш",— казав Вольтер. Отож маленький герцог занадто схиляється перед вами, а Каналіс не досить — власне, зовсім не схиляється. Тому я розгадав, чому ви так лукаво посміхаєтеся, коли щось кажете обер-шталмейстерові, або він звертається до вас із запитанням, а ви відповідаєте йому. Ви ніколи не почуватимете себе нещасливою з герцогом, усі схвалять ваш вибір, але ви не покохаєте його. І холод егоїзму, і надмірний жар безперервного захвату відштовхують серце жінки. Постійне відчуття власної переваги завадить вам утішатися невичерпними радощами того шлюбного життя, про яке ви мрієте, життя, коли пишаються навіть покорою, коли йдуть на малі (а насправді — великі) жертви і з радістю їх приховують, коли мучаться безпричинною тривогою, у сп'янінні чекають успіху, схиляються перед несподівано відкритою величчю, коли душа коханого наче відкрита книга і жінка часто заступається любов'ю за свого заступника...
— Ви чаклун! — вигукнула Модеста.
— А вийшовши за Каналіса, ви не спізнаєте солодкої рівноправності почуттів, духовного спілкування, упевненості в своїх чарах, яка зміцнює узи шлюбу. Цей чоловік думає тільки про себе, власне "я" для нього — суть життя, він досі не вшанував навіть крихтою уваги ні вашого батька, ні обер-шталмейстера. Цьому дрібному шанолюбові нема ніякого діла до вашого почуття гідності чи до вашої покірливості, він перетворить вас на необхідну річ свого родинного вогнища; він і тепер уже встиг образити вас своєю байдужістю до питань честі. Та навіть якби ви дали ляпаса власній матері, Каналіс заплющив би очі, щоб мати змогу заперечувати перед самим собою цей злочин — так йому хочеться добутись до вашого посагу. Таким чином, мадмуазель, я не мав на увазі ні "великого" поета — цього жалюгідного блазня,— ні герцога д'Ерувіля, бо шлюб з його ясновельможністю принесе вам чималі вигоди, але ви не знайдете в ньому щастя...
— Буча, моє серце для вас чиста сторінка, і ви самі вписали туди те, що там прочитали,— сказала Модеста.— У вас говорить ненависть провінціала до кожного, хто на голову вищий за вас. Ви не можете простити поетові, що він чудово обізнаний у політиці, майстерно володіє словом, що перед ним славне майбутнє, і тому ви принижуєте його шляхетні наміри...
— Шляхетні наміри? Та він завтра ж обернеться до вас спиною з ницою байдужістю якого-небудь Вількена!
— Ну що ж, примусьте його розіграти цю комедію, і тоді...
— Він розіграє її, як по нотах! Через три дні, в середу. Запам'ятайте мої слова, панно Модесто. А поки що розважайтесь, слухаючи мелодії цього заводного органчика; потім вам особливо бридкими здадуться його фальшиві ноти.
Модеста весело повернулася до вітальні; з її появою один Лабрієр, що сидів біля вікна, з якого він, безперечно, милувався своєю богинею, підхопився на ноги, так наче лакей голосно повідомив: "Королева!" Ця шаноблива зустріч була сповнена тієї особливої виразності, яка властива мимовільним рухам і промовистіша за найчудовіші фрази. Любовні балачки не можуть зрівнятися з любов'ю, доведеною на ділі, й усі дівчата знають цю очевидну істину не згірше за п'ятдесятирічних жінок. У розумінні цього — головна сила спокусників. Замість подивитися Модесті в обличчя і вклонитися їй з підкреслено світською невимушеністю, як це зробив Каналіс, знехтуваний залицяльник провів її довгим поглядом, дивлячись на неї знизу вгору смиренно і майже боязко, немов Буча. Молода спадкоємиця помітила рух і погляд Ернеста, коли підходила до картярського столу, щоб сісти біля Каналіса, чиєю грою вона начебто зацікавилася. З кількох слів, якими перекинулася Модеста з батьком, Лабрієр довідався, що в середу вона збирається поновити свої верхові прогулянки. Дівчина зауважила при цьому, що в неї нема хлиста, який би личив до її розкішної амазонки. Очі в Ернеста спалахнули, і він промовисто подивився на карлика. Через кілька хвилин обидва вийшли в сад.
— Зараз рівно дев'ята,— сказав Ернест Буча.— Я помчу що є духу в Париж і, думаю, буду там уже завтра, о десятій ранку. Дорогий Буча, з ваших рук панна де Лабасті прийме подарунок, бо до вас вона відчуває щиру прихильність. Дайте мені можливість піднести їй хлист, прикрившись вашим ім'ям, і знайте, що за цю неоціненну послугу ви придбаєте в мені не тільки друга, а й глибоко віддану вам людину.
— Їдьте,— сказав карлик.— Ви щасливий, у вас є гроші!
— Перекажіть від мене Каналісу, що я не повернуся додому, хай він вигадає якийсь привід, щоб пояснити мою дводенну відсутність.
Через годину Ернест виїхав на кур'єрських і за дванадцять годин був у Парижі, де насамперед замовив назавтра місце у гаврській поштовій кареті. Потім обійшов трьох найзнаменитіших паризьких ювелірів, роздивляючись руків'я хлистів і шукаючи справжній витвір мистецтва, що-небудь царствено-прекрасне. Він знайшов золоте руків'я з викарбуваним на ньому рельєфом,— полювання на лисицю, зроблене на замовлення однієї англійки, яка потім не змогла його оплатити. Рубін, що прикрашав головку, був надто дорогий для платні службовця палати державного контролю. Ернест витратив на купівлю цього ювелірного дива всі свої заощадження — сім тисяч франків. Він дав майстрові малюнок герба де Лабасті і двадцять годин на те, щоб викарбувати його замість колишнього герба. До руків'я із зображенням лисячих ловів — справжнього шедевра за витонченістю роботи — приладнали каучуковий хлист і уклали в червоний сап'яновий футляр, підбитий оксамитом і позначений двома переплетеними між собою літерами М. У середу вранці Лабрієр був уже в Гаврі — він приїхав у поштовій кареті і саме вчасно, щоб поснідати з Каналісом. Поет приховав відсутність свого секретаря, сказавши, що він зайнятий роботою, яку надіслали з Парижа. Буча зустрів Лабрієра на поштовій станції, коли прибула карета, взяв у нього подарунок, негайно побіг до Франсуази Коше і попросив її покласти цей шедевр мистецтва на Модестин туалетний столик.
— Ви, звичайно, супроводжуватимете панну Модесту на прогулянку? — спитав клерк у Ернеста.
Він прийшов до Каналіса і поглядом дав знати Лабрієрові, що хлист доставлено за призначенням.
— Я? — перепитав Лабрієр.— Я збираюся лягти спати...
— Отакої! — вигукнув Каналіс, здивовано глянувши на приятеля.— Я перестаю тебе розуміти.
Друзі саме збиралися сідати за стіл і, природно, поет запропонував клеркові поснідати разом з ними.