Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.
— Сандерус! — раптом гукнув Збишко. До послуг,— відповів, наблизившись, німець.
Спитай отого рицаря, яка найцнотливіша й найкраща пані на світі?
Яка найкраща і найцнотливіша пані на світі? —. спитав Сандерус.
Ульріка де Ельнер! — відповів Фулькон де Лорш і; звівши очі вгору, почав раз по раз зітхати. Коли Збишко почув таке блюзнірство, йому аж дух перехопило від обурення, і він підняв свого огиря гопки. Але, перш ніж він встиг проголосити виклик, Єндрек з Кропивниці поставив свого коня між ним та іноземцем і сказав:
Не заводьте тут сварки. Тоді Збишко знову звернувся до торговця реліквіями:
— Скажи йому від мене, що він кохає сову!
— Пан мій каже, шляхетний рицарю, що ви кохаєте сову! — повторив, немов луна, Сандерус.
У відповідь на це пан де Лорш пустив повіддя і правою рукою на лівій одстебнув, а потім стягнув залізну рукавичку й кинув у сніг перед Збишком, який кивнув до свого чеха, щоб той підняв її вістрям списа.
Тоді Єндрек з Кропивниці повернувся до Збишка з грізним уже обличчям і сказав:
Кажу вам, що ви не будете битись, поки не скінчиться моя охорона. Не дозволю ні йому, ні вам.
Але ж не я його викликав, а він мене.
— Так, але викликав за сову. Ну, та годі, а коли б котрий противився... Ого!.. Я теж знаю, як паса повертати...
Я не хочу з вами битися.
А доведеться, бо я ж присягнувся захищати його.
То як же буде? — спитав упертий Збишко.
Цеханов недалеко.
А що подумає німець?
Нехай ваш слуга скаже йому, що тут битися не можна і що спочатку потрібний дозвіл князя для вас і дозвіл комтура для нього.
Ну, а якщо дозволу не буде?
Встигнете зустрітися. І годі балакати даремно.
Бачачи, що тут нічого не вдієш і що Єндрек з Кропивниці справді не може дозволити бійки, Збишко звелів Сандерусу переказати лотарінгському рицареві, що вони будуть битися, коли приїдуть на місце. Де Лорш вислухав німця, кивнув головою, що розуміє, потім простягнув Збишкові руку, трохи подержав його руку і тричі міцно потиснув. За рицарським звичаєм це означало, що вони битимуться де завгодно й коли завгодно. Після цього, зовні немов у згоді, рицарі рушили до цехановського замка, тупі вежі якого вже видно було на тлі почервонілого неба.
Вони приїхали ще завидна, але поки їх розпитали коло замкових воріт та поки спустили міст, зайшла глибока ніч. Прийняв гостей Збишків знайомий Миколай з Длуголясу, який командував залогою з кількох рицарів та трьохсот відмінних лісових лучників. На великий свій жаль, Збишко дізнався, що двору в замку не було. Щоб появити честь комтурам із Щитна і з Інсборка, князь влаштував великі лови в пущі, на які для більшої пишності видовиська виїхала і княгиня з двірськими паннами. Із знайомих жінок Збишко застав лише Офку, вдову Кшиха з Яжембкова, яка була ключницею в замку. Вона дуже зраділа йому, бо після того, як повернулася з Кракова, розказувала всім, хто хотів і хто не хотів слухати, про його любов до Данусі та про пригоду з Ліхтенштейном. Ті оповідання привернули до неї увагу багатьох придворних юнаків і дівчат, за що вдова була дуже вдячна Збишкові і тепер старалася втішити його в смутку за Данусею.
Ти її не впізнаєш,— говорила Офка.— Дівчині минають роки, і шви на сукнях починають під шиєю поротися, так у неї все пухне. Тепер вона вже не курдупіль, як була раніш, і кохає тебе інакше. Як крикне хто-небудь над вухом: "Збишко!", то її наче хто шилом уколов. Така вже наша жіноча доля, і проти цього нічим не зарадиш, бо то воля божа... А дядько твій, кажеш, здоровий? Чого ж він не приїхав?.. Еге ж, така наша доля... Нудно, нудно самотній жінці на світі... Ласка божа, що дівчина ще ніг не поламала, бо щоднини на вежу лізе та все на дорогу дивиться... Кожна з нас потребує дружби...
Нагодую коней і поїду до неї, хоч би й ніччю, а поїду,— відповів Збишко.
Їдь, їдь, тільки візьми в замку провідника, бо заблудиш у лісі.
За вечерею, яку Миколай з Длуголясу влаштував для гостей, Збишко повідомив, що зараз поїде слідом за князем і просить дати йому провідника. Стомлені в дорозі хрестоносці після вечері посідали коло величезних камінів, в яких палали цілі стовбури сосен, і вирішили їхати аж вранці, після відпочинку. Тільки де Лорш, розпитавши, в чому річ, заявив про своє бажання їхати разом із Збишком, щоб не спізнитись на лови, які він неодмінно хотів бачити.
Потім він підійшов до Збишка, простягнув йому руку і знов тричі потиснув його пальці.
XX
Але й на цей раз до бійки між ними не дійшло, бо Миколай з Длуголясу, довідавшись від Єндрека з Кропивниці, в чому річ, узяв з них слово, що без дозволу князя і комтурїв вони не будуть битись, а коли б вони не послухали, то погрожував замкнути брами. Збишкові хотілось якнайшвидше побачити Данусю, тому він не смів противитись, а де Лорш, який охоче бився, коли це було потрібно, однак не був людиною кровожерною і без заперечень присягнув на свою рицарську честь, що дожидатиме дозволу князя, бо боявся образити його сваволею. Лотарінжець, який наслухався пісень про турніри і любив блискуче товариство й пишні святкування, був зацікавлений ще й у тому, щоб бій відбувся в присутності двору, сановників та дам, тоді б його перемога набула більшого розголосу і прискорила б йому одержання золотих острог. Зволікання було для нього бажане й тому, що він зацікавився чужим краєм і людьми, особливо після того, як Миколай з Длуголясу, який довгі роки сидів у німців в неволі й вільно розмовляв з іноземцями, розказував усякі дива про князівські лови на різних звірів, яких уже немає в західних країнах. І вони разом із Збишком вирушили до міста Прасниша в супроводі озброєних слуг і людей із смолоскипами для охорони від вовків, які, збираючись зимою в величезні зграї, могли становити небезпеку навіть для кільканадцяти добре озброєних вершників. По той бік Цеханова тягнулися ліси, що переходили за Праснишем у величезну Курпинську пущу, яка на сході з'єднувалася з непрохідними борами Підлясся і далі — Литви. Ще недавно цими борами пробиралися звичайно в Мазовію напівдикі литовські племена, обминаючи місцеве войовниче населення; в 1337 році вони дійшли аж до Цеханова і зруйнували місто. Де Лорш з величезною цікавістю слухав оповідання про ці події старого провідника, Мацька з Туробоїв, і аж палав бажанням помірятись силою з литвинами, яких він, як і всі західні рицарі, вважав сарацинами. Він, власне, і прибув у цю країну для участі в хрестовому поході, прагнучи зажити слави та заробити спасіння душі, і по дорозі думав, що навіть війна з мазурами, як з напівпоганським народом, спасіння душі йому забезпечить. І він майже не вірив своїм очам, коли приїхав у Мазовію й побачив костьоли по містах, хрести на вежах, духовенство, рицарів з зображеннями священних предметів на зброї і народ, правда, буйний, запальний, охочий до сварки та бійки, але християнський і зовсім не більш хижий за німців, яких молодий рицар бачив проїздом. Коли йому розказували, що цей народ з давніх-давен поклоняється Христу, він не знав, що думати про хрестоносців, а коли довідався, що небіжчиця королева краківська охрестила й Литву, його здивованню та прикрості не було меж.
І він почав розпитувати Мацька з Туробоїв, чи в тих лісах, куди вони їдуть, нема принаймні драконів, яким люди мусять жертвувати дівчат і з якими можна було б побитися. Але відповідь Мацька зовсім здивувала його.
— В борах водяться різноманітні хороші звірі — вовки, тури, зубри та ведмеді, з якими вистачає роботи, — відповів мазур. — Можливо, по багнах є й нечиста сила, але про драконів не чув, а коли б вони й були, то ми, напевне, їм дівок не давали б, а пішли б на них гуртом. Ого! Якби вони були, то місцеві жителі-лісовики вже давно б з їхньої шкури паси носили б!
— А що вони за люди і чи не можна з ними битися? — спитав де Лорш.
— Битися можна, але шкідливо для здоров'я,— відповів Мацько,— до того ж рицареві непристойно битися з хлопами.
Швейцарці також — хлопи. Невже ці люди поклоняються Христу?
В Мазовії інакших нема, а ці люди наші, і князівські. Ви, мабуть, бачили лучників у замку: то все курпи, а над них нема кращих у світі лучників.
Англійці й шотландці, яких я бачив при бургундському дворі...
Бачив я їх і в Мальборзі,— перебив мазур.— Здорові хлопці, але не дай боже їм стати проти курпів! У них семилітня дитина доти не наїсться, поки собі їжі з верхівки сосни не зіб'є.
Про що ви говорите? — раптом спитав Збишко, який кілька разів почув слово "курпи".
Про курпинських та англійських лучників. Цей рицар каже, що англійські й шотландські з-поміж усіх найкращі.
— Бачив я їх під Вільною. Ого, їхні стріли коло моїх вух дзижчали! Були там рицарі з усіх країн, які нахвалялися з'їсти нас без солі, але, покуштувавши раз та другий, втратили охоту до їжі.
Мацько засміявся і повторив Збишкові слова панові де Лоршу.
— Говорили це при різних дворах,— відповів лотарінжець.— Там хвалили хоробрість ваших рицарів, але ганили за те, що вони боронять поган від хрестоносців.
— Ми боронили народ, який захотів охреститися, від напасті й несправедливості. А німці хочуть утримати його в поганстві, щоб мати привід для війни.
— Бог їх осудить,— сказав де Лорш.
— Може, вже й не довго ждати,— відповів Мацько з Туробоїв.
Почувши, що Збишко був під Вільною, лотарінжець почав розпитувати про неї, бо вісті про бої та рицарські герці, які там відбувалися, вже широко розійшлися по світі. Особливо поєдинок чотирьох польських та чотирьох французьких рицарів вразив уяву західних воїнів. І де Лорш почав дивитися з більшою пошаною на Збишка як на людину, яка брала участь в таких славетних боях, і радів у душі, що йому доведеться битися з неабияким рицарем.
Так вони їхали далі, зберігаючи взаємну чемність і на відпочинках частуючи один одного вином, значні запаси якого слуги везли за де Лоршем в його возах. Але коли з розмови між ним і. Мацьком з Туробоїв виявилось, що Ульріка де Ельнер насправді не панна, а сорокалітня заміжня жінка, яка має шестеро дітей, Збишко зовсім обурився, тим більше, що цей чудний іноземець не тільки насмілюється порівнювати свою бабу з Дануською, а ще й вимагає визнання за нею першості.