Зиркнувши на Гербі Чендлера, він сказав: – Мені потрібен план залу засідань і поверху, що над ним. Не схема розташування кімнат, а саме технічний план, з позначенням усіх перегородок, вентиляційних та інших каналів тощо. І потрібен він мені негайно, бо за годину ми вже нічого зробити не зможемо.
– Я, їй-богу, не знаю навіть, де такий план шукати, сер. І так чи так… – старший розсильний замовк, стежачи за руками Каратона: в них з'явилася пачка двадцятидоларових банкнотів.
Кореспондент "Тайма" відрахував п'ять банкнотів і вручив їх Чендлерові.
– Зв'яжіться з вашими техніками, ремонтниками, чи як вони там у вас називаються. Підмогоричте, кого треба, – сотні, мабуть, вистачить. Вас я теж не скривджу – своє одержите потім. Чекаю вас тут за півгодини, а якщо зможете – приходьте раніше.
– Слухаю, сер! – Чендлерове тхоряче обличчя скривилося в догідливій усмішці.
Каратон звернувся до новоорлеанського репортера:
– Ви забезпечуєте супровідні обставини й місцевий колорит. Опитайте батьків міста, найповажніших громадян; поговоріть з представниками негритянських організацій. Ви, власне, й самі знаєте, що нам потрібно.
– Я міг би написати все це навіть уві сні.
– Уві сні не треба. І більше живих деталей. Добре було б, якби ви, скажімо, застали мера у ванній кімнаті. Щоб він зробив для вас заяву, миючи руки. Вловлюєте символ? Оце був би виступ!
– Я спробую сховатися в туалеті. – Репортер подався геть, радіючи, що і йому перепаде солідний куш.
Каратон вийшов у готельну кав'ярню, замовив собі склянку чаю і, сьорбаючи його, почав обмірковувати план репортажу. Багато місця на цей матеріал, звісно, не дадуть, але якщо йому пощастить знайти якусь "свіжинку", то можна розраховувати на півтори колонки в наступному номері. А це було б зовсім непогано, бо за останні тижні з десяток, а то й більше його матеріалів Нью-Йорк або відкидав, або не ставив у номер за браком місця. Взагалі-то в цьому не було нічого незвичайного: кореспонденти "Тайма" й "Лайфа" з самого початку звикають писати "в кошик". Але Каратон був людиною честолюбною.
Він повернувся до тісної "кімнати преси". А за кілька хвилин двері відчинилися, і Гербі Чендлер завів туди худого, гостроносого хлопця в робочому комбінезоні. Старший розсильний відрекомендував його: Чес Елліс, технік-ремонтник. Елліс ніяково потиснув Каратонові руку і, показавши на рулон креслень на кальці, який тримав під пахвою, винувато сказав:
– Тільки я мушу все це повернути.
– А мені воно потрібно лише на кілька хвилин. – Каратон допоміг Еллісові розгорнути креслення. – Покажіть мені, де Дофінів зал?
– Отут.
Чендлер докинув:
– Я розповів йому про ті збори, сер. І що ви хочете все чути, але щоб вас не бачили.
– Які тут стіни й стеля? – спитав кореспондент "Тайма".
– Стіни суцільні. А між стелею й горішнім поверхом є проміжок. Але залізти в нього не можна: провалитеся.
– Маємо шах, – сказав Каратон, який розраховував саме на такий варіант. Він тицьнув пальцем у креслення. – А це що за лінії?
– Витяжні труби. Гаряче повітря з кухні. До них краще не підступатися – засмажитеся живцем.
– А це?
Елліс схилився над калькою, потім зазирнув у інше креслення.
– Вентиляційний канал. Подає охолоджене повітря. Проходить над стелею Дофінового залу.
– Має виходи в зал?
– Еге ж. Душники: на обох кінцях і над центром залу. Отут, де позначено.
– Канал цей широкий?
Технік, подумавши, відповів:
– Три квадратних фути, не менше.
Каратон рішуче сказав:
– Покажете мені, де в нього залазять. Я проповзу до отвору й звідти побачу й почую все, що мені треба.
Далі все пішло, як по писаному. Елліс, трохи посперечавшись, приніс Каратонові комбінезон і сумку з інструментами. Кореспондент швиденько перевдягнувся, взяв сумку, і Елліс, боязко озираючись, повів його за собою. Старший розсильний десь напівдорозі зник, наче розтанув у повітрі. Каратон не знав, скільки доларів від його сотні перепало Еллісові – в усякому разі, техніка ця сума, видно, задовольнила.
На кухні на них не звернули уваги – кому цікаво, куди йдуть двоє робітників-ремонтників! У глухому кінці коридору за кухнею, високо в стіні, темнів отвір; грати з нього Елліс зняв заздалегідь. До отвору вела крута металева драбина. Каратон мовчки видерся драбиною нагору й заліз у вентиляційний канал. Що ж, тісно, але повзти можна. Попереду була цілковита темрява. В обличчя йому віяв прохолодний вітерець, а коли він заповнив своїм тілом металевий канал, зустрічний тиск холодного повітря посилився.
Елліс прошепотів йому навздогін:
– Рахуйте душники! Четвертий, п'ятий і шостий будуть над Дофіновим залом. Повзіть тихенько, бо інакше вас почують. Я повернуся за півгодини. Якщо вас не буде – то ще через півгодини.
Каратон спробував повернути голову, але не зумів. Отже, задкувати буде куди важче, ніж повзти вперед. Кинувши глухо: "Гаразд!" – він рушив плазом.
Вже через кілька ярдів він натер садна на колінах і ліктях, якісь гострі, мов ножі, виступи стриміли з усіх боків, а одного разу він мало не скрикнув, коли гострий кінець гвинта крізь комбінезон боляче уп'явся в ногу. Просунувши руку назад, він відчепив холошу й обережно поповз далі.
Душники видно було добре, бо знизу в них просочувалося світло. Він протиснувся над трьома, тамуючи подих і благаючи бога, щоб грати не зірвалися під його вагою. Підповзаючи до четвертого, він почув голоси. Скидалося на те, що збори вже почалися. Діставшись до грат, Каратон зрадів: він чув кожне слово, а повернувши голову, міг навіть бачити частину залу. З середнього душника видно, мабуть, ще краще, вирішив він. І не помилився. Тепер перед очима в нього була половина залу засідань і поміст президії. Виступав голова з'їзду дантистів доктор Інгрем. Кореспондент "Тайма" сяк-так видобув із задньої кишені записник і кулькову ручку-ліхтарик.
– …закликаю вас, – говорив доктор Інгрем, – виявити найвищу принциповість. – Помовчавши, він повів далі. – Ми, лікарі, так само як адвокати, вчителі та люди аналогічних професій, за природою своєю – угодовці. І ми й досі не визначили своєї позиції в питанні боротьби за права людини. В нашому середовищі дискримінації не існує – як правило, не існує – і донедавна ми вважали, що цього досить. Що ж до подій та конфліктів поза сферою нашої діяльності, то їх ми просто ігнорували. Мовляв, ми, медики, люди зайняті, у нас на такі речі немає часу. Що ж, може, в цьому є частка істини; в кожному разі, це дуже зручна теорія. Але сьогодні послугуватися нею ми більше не можемо. Сьогодні настала наша черга показати зуби. – Маленький лікар помовчав, обводячи очима своїх слухачів. – Ви вже знаєте, як непростимо образила адміністрація готелю нашого шановного колегу доктора Ніколаса. Образила, цинічно порушивши водночас закон про громадянські права. Як ваш голова, я пропоную відповісти найрішучішим протестом. Я пропоную відмінити з'їзд і всією громадою залишити цей готель.
В кількох місцях залу почулося здивоване "Ого!"
Доктор Інгрем говорив далі.
– Більшості з вас моя пропозиція була вже відома. Той, хто прибув сьогодні вранці, чує її вперше. Хочу сказати і тим, і тим, що запропонована мною акція пов'язана з багатьма незручностями, розчаруванням – для мене не меншим, ніж для вас, – а також із втратами для науки і для суспільства. Але бувають такі випадки, коли на карту поставлено вашу честь, ваші переконання, і врятувати їх можуть тільки заходи крайні й безкомпромісні. Зараз ми, на мою думку, маємо саме такий випадок. І тільки в спосіб, запропонований мною, ми зможемо продемонструвати всю глибину нашого гніву, зможемо раз і назавжди заявити, що в боротьбі за людські права ми теж сила, на яку треба зважати.
Із залу залунало:
– Правильно! Правильно!
Але водночас почувся і невдоволений гомін.
В центрі залу підвівся з місця кремезний чоловік. Каратон, придивившись, побачив важкі щелепи, товсті, складені в усмішку губи й окуляри у масивній оправі. Чоловік цей проголосив:
– Я – з Канзас-сіті. – Делегати веселими вигуками привітали його, а він помахав у відповідь ручиськом. – Дозвольте поставити докторові лишень одне запитання. Чи візьметься він пояснити моїй жіночці, яка так мріяла про цю поїздку – і не тільки їй одній! – чому, не встигши приїхати сюди, ми повинні розвертатися на сто вісімдесят градусів і брати курс додому?
Хтось обурено запротестував:
– Це не стосується суті справи!
Але цей самотній голос потонув у загальному веселому гаморі.
– Атож, добродії, – сказав кремезний канзасець. – Хотів би я послухати, як він пояснить це моїй старій!
Він сів, видимо, дуже задоволений собою, а доктор Інгрем, червоний від гніву, обурено вигукнув:
– Джентльмени, це нагальна й серйозна справа. Ми вже й без того цілу добу зволікаємо з тим, що мали б зробити ще вчора.
Почулися оплески, але незграйні й слабенькі. Кілька чоловік у залі попідводилися й заговорили водночас. Голова зборів, що сидів на помості поряд з доктором Інгремом, постукав молоточком.
Почалися дебати. Кілька промовців один за одним засудили адміністрацію готелю, але жоден не висловив свого ставлення до пропозиції доктора Інгрема. Потім наперед вийшов стрункий, елегантно вдягнений чоловік, у манерах якого відчувалася звичка командувати людьми. Зал враз затих. Каратон не розчув його прізвища, але вловив:
– …другий заступник голови й член організаційного комітету.
Новий промовець чітко й твердо заговорив:
– Ці збори ми проводимо за закритими дверима на мою настійну вимогу, підтриману кількома членами організаційного комітету. Перевага закритих зборів полягає в тому, що ми можемо вільно висловлювати свої думки, знаючи, що наші слова ніхто не протоколюватиме й що вони не вийдуть за межі цього приміщення й не потраплять у перекрученому вигляді в пресу. Можу додати, що проти такої форми зборів різко виступав наш шановний голова доктор Інгрем.
Доктор Інгрем гримнув з помосту:
– А чого ви боїтеся? Компрометації?
Ігноруючи це запитання, промовець повів далі:
– Я, як і всі ви, відчуваю відразу до расової дискримінації. Серед моїх най… – він повагався, – найближчих колег є люди, що належать до інших віросповідань та рас. Я хочу підкреслити, що не менше, ніж доктор Інгрем, обурений вчорашнім інцидентом. Єдине, в чому ми в дану мить розходимося – це питання методу.