В кожному кутку були двері, а в одному – аж двоє; під вікном двірницької стояв ящик на сміття та водопровідний кран. Вокульський мимохідь заглянув у головний під'їзд з скляними дверима. Сходи в ньому були дуже брудні, зате поруч у ніші стояла німфа з глеком над головою і з одбитим носом. Оскільки глек був малиновий, обличчя німфи – жовте, груди зелені, а ноги блакитні, можна було догадатись, що німфа стоїть навпроти вікна з кольоровими шибками.
– Ну, так!.. – буркнув Вокульський тоном, в якому не чути було великого захоплення.
В цю хвилину з правого флігеля вийшла вродлива жінка з маленькою дівчинкою.
– А тепер, мамо, ми підемо в сад? – спитала дівчинка.
– Ні, дитинко, зараз ми підемо в магазин, а в сад – після обіду, – відповіла жінка дуже приємним голосом.
Це була висока шатенка з сірими очима і класичними рисами обличчя. Вони глянули одне на одного – і дама почервоніла. "Відкіля я її знаю?" – подумав Вокульський, виходячи з воріт на вулицю.
Дама оглянулась, але, побачивши, що він дивиться на неї, одвернулась. "Так, – думав він, – я бачив її в квітні в костьолі, а потім у своєму магазині. Навіть Ігнац звертав на неї мою увагу й казав, що у неї гарні ноги. Справді, хороші".
Він знов зайшов у підворіття й почав читати список мешканців. "Що? Баронеса Кшешовська на третьому поверсі!.. Що, що?.. Марушевич у лівому флігелі на другому?.. Цікава компанія! На четвертому поверсі студенти. Хто ж зона. оця красуня? Правий флігель, другий поверх – Ядвіга Місевич, пенсіонерка, і Гелена Ставська з дочкою. Це, напевне, вона".
Він зайшов у двір і почав роздивлятися. Майже всі вікна були відчинені. В задньому флігелі містилась пральня з вивіскою: "Паризька"; на четвертому поверсі чути було стукіт шевського молотка, нижче на карнизі воркотіла пара голубів, а на третьому поверсі того самого флігеля вже кілька хвилин лунали розмірні звуки рояля і чиєсь верескливе сопрано виспівувало гаму:
– А!., а!., а!., а!., а!., а!., а!., а!..
Високо над собою, на четвертім поверсі, Вокульський почув сильний бас:
– О! Вона знову випила куссін… З неї вже вилазить солітер. Марисю, йди до нас!..
Одночасно з вікна на третьому поверсі вихилилась жіноча голова й закричала:
– Марисю!.. Зараз же йди додому… Марисю!..
– Їй же богу, це Кшешовська! – стиха промовив Вокульський.
В цю мить він почув характерний шелест: з четвертого поверху полився струмінь води, потрапив на висунену голову пані Кшешовської і розбризкався по дворі.
– Марисю!.. Йди до нас… – гукав басовитий голос.
– Негідники! – кричала пані Кшешовська, задираючи вгору голову.
Новий струмінь води линув зверху і перебив їй мову. Разом з цим у вікні четвертого поверху показалась голова молодика з чорною щетиною на обличчі. Помітивши, що пані Кшешовська сховалась у вікні, молодик вигукнув чудовим басом:
– Ах, це пані добродійка! Пробачте, будь ласка…
З квартири Кшешовської йому відповіли спазматичні ридання:
– Ох, я нещасна!.. Присягаюсь, що це він, отой негідник, нацькував на мене цих бандитів… Отак він мені віддячив за те, що вирятувала його із злиднів!.. Що купила його коня!..
Тим часом унизу прачки прали білизну, на четвертому поверсі швець стукав молотком, а на третьому в задньому флігелі звучав рояль і лунала вересклива гама;
– А!., а!., а!., а! а!., а!., а!.. а! – Веселий будинок, нічого не скажеш, – пробурмотів Вокульський, стріпуючи краплі води, що потрапили йому на рукав.
Він вийшов з двору на вулицю, ще раз оглянув нерухомість, господарем якої мав стати, і повернув в Єрусалимську Алею. Тут він узяв візника й поїхав до адвоката.
В передпокої адвоката він застав кількох обдертих євреїв і стару жінку, закутану хусткою. Крізь відчинені двері ліворуч видно було шафи, наповнені папками, трьох діловодів, які старанно щось писали, і кількох клієнтів, видно, з міщан; у одного з них фізіономія була явно кримінальна, а в інших – знудьговані.
Старий лакей з сивими вусами й підозріливим поглядом зняв з Вокульського пальто і спитав:
– У вас, вельможний пане, довга розмова?
– Ні, коротка.
Лакей увів Вокульського в зал праворуч.
– Як мені про вас сказати?
Вокульський дав йому свою візитну картку й залишився сам. У залі стояли меблі, оббиті малиновим оксамитом, як у вагонах першого класу, кілька оздоблених шаф з гарно оправленими книжками, яких, видно, ніхто не читав, а на столі – кілька ілюстрованих журналів та альбомів, що їх, мабуть, розглядали всі. В одному кутку залу стояла гіпсова статуя богині Феміди з мідними терезами, і брудними колінами.
– Пан адвокат просить, – промовив лакей крізь прочинені двері.
В кабінеті знаменитого адвоката були оббиті коричневою шкірою меблі, на вікнах – коричневі фіранки, а на шпалерах – коричневі візерунки. Сам господар був у коричневому сюртуку, а в руці держав довжелезного цибуха з масивною бурштиновою оправою на кінці.
– Я був певний, що сьогодні побачу шановного пана у себе, – сказав адвокат, підсуваючи Вокульському крісло на коліщатах і одночасно вирівнюючи ногою трохи зморщений килим. – Одним словом, – мовив далі адвокат, – можемо розраховувати приблизно на триста тисяч карбованців внесків у нашу спілку. А що підемо незабаром до нотаріуса і зберемо всю готівку до копійки, в цьому можете звіритись на мене…
Він говорив, підкреслюючи особливо важливі слова, тиснув Вокульському руку і скоса спостерігав за ним.
– А, спілка!.. – повторив Вокульський, сідаючи в крісло. – Це вже їхнє діло, скільки вони зберуть готівки.
– Ну, все-таки капітал… – зауважив адвокат.
– У мене вистачить і свого.
– Ознака довір'я…
– З мене досить свого.
Адвокат замовк і квапливо став смоктати дим з цибуха.
– У мене до вас прохання, – сказав Вокульський, трохи помовчавши.
Адвокат втупив в нього очі, намагаючись відгадати, що воно за прохання, бо від його характеру залежало, як треба слухати. Проте він, мабуть, не виявив нічого загрозливого, бо фізіономія його набула серйозного, але цілком приязного виразу.
– Я хочу купити дім, – сказав Вокульський.
– Уже?.. – спитав адвокат, зводячи брови і схиляючи голову. – Поздоровляю, щиро поздоровляю… Торговельний дім не даремно називається домом… Власний дім для купця те саме, що стремено для вершника: він певніше тримається в справах. Комерція, яка не грунтується на такій реальній основі, як дім, – це тільки крамарство. Про який же дім ідеться, якщо ви вшануєте мене своїм довір'ям?
– Цими днями продається з торгів будинок пана Ленцького…
– Знаю, – перебив адвокат. – Кам'яні стіни в доброму стані, тільки дерев'яні частини треба б поступово замінити.
Позаду садок… Купуватиме баронеса Кшешовська, даватиме до шістдесяти тисяч, конкурентів, напевне, не буде, купимо щонайбільше за шістдесят тисяч карбованців.
– Хоч би й за дев'яносто тисяч або й більше, – сказав Вокульський.
– Навіщо?.. – аж схопився з крісла адвокат. – Баронеса більш як шістдесят тисяч не дасть, тепер будинків ніхто не купує… Дуже вдала купівля…
– Для мене вона буде вдалою й за дев'яносто тисяч…
– Але за шістдесят п'ять краще.
– Я не хочу оббирати мого майбутнього спільника.
– Спільника!.. – вигукнув адвокат. – Але ж шановний пан Леицький – справжнісінький банкрут! Ви просто пошкодите йому, коли дасте кілька зайвих тисяч карбованців.
Я знаю, як дивиться на такі справи його сестра графиня… Як тільки пан Ленцький залишиться без копійки за душею, його чарівна дочка одразу вийде заміж за барона або маршалка…
Очі у Вокульського так дико блиснули, що адвокат замовк. Він пильно подивився на свого гостя, подумав і ляснув себе долонею по лобі.
– Шановний пане Вокульський, – спитав він, – ви остаточно вирішили дати дев'яносто тисяч за ту розвалюху?
– Так, – глухо відповів Вокульський.
– Дев'яносто мінус шістдесят… посаг панни Ізабелли… – буркнув адвокат. – Ага…
Фізіономія і вся його поведінка миттю змінилися. Він видмухнув з люльки цілу хмару диму, розлігся в кріслі і, помахавши рукою в бік Вокульського, промовив;
– Ми один одного розуміємо, пане Вокульський. Признаюсь щиро – ще п'ять хвилин тому я підозрював вас хто зна в чому, та справи ваші чисті. Але тепер, вірте мені, в моїй особі ви маєте доброзичливу людину і… спільника…
– Тепер я вас не розумію, – тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.
На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.
– Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, – наказав адвокат.
– Слухаю пана, – відповів похмурий лакей.
Вони знову залишились удвох.
– Пане… Станіславе, – почав адвокат. – Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?.. Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців – ні!..
– Я вас зовсім не розумію, – тихо відказав Вокульський.
– Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість – це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…
– Пане адвокате, – перебив його Вокульський, – чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?
– Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.
– А якщо знайдеться третій претендент?
– Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.
Вокульськяй устав.
– Дякую вам, – сказав він, – за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер – до побачення.
– Жаль мені вас, – сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.
– Чому?
– Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.
Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.
– Ви помиляєтесь.
– Романтик… романтик… – повторював адвокат, сміючись.
Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю.