За дев'ятнадцятої династії в окрузі було близько ста урядовців, і вони отримували щороку по тисячі драхм платні. Тепер у цій окрузі, хоч там і зменшилось населення, живе двісті урядовців, і вони отримують по дві тисячі п'ятсот драхм щороку. Його достойність Гергор не знає, чи таке діється і в решті округ. Але він напевно знає, що фараон замість дев'яноста восьми тисяч талантів має тільки сімдесят чотири тисячі талантів щороку.
— Скажи краще, святий отче, п'ятдесят тисяч талантів,—
поправив Рамзес.
— І це я поясню, — відповів жрець. — У кожному разі, запам'ятай, царевичу, що із скарбниці фараона сплачують тепер урядовцям двадцять чотири тисячі талантів щороку, тоді як за дев'ятнадцятої династії їм сплачували тільки десять тисяч.
Глибока мовчанка запала серед сановників: у багатьох із них були родичі на державних посадах, та ще й з доброю платнею.
Але Пентуер безбоязно казав далі:
— Зараз я покажу тобі, царевичу, життя урядовців і долю єгипетського народу за старих часів і тепер.
— Чи варто марнувати час?.. Адже це кожен може побачити й сам, — забурмотіли жерці.
— Я хочу це знати! — владно мовив наступник трону.
Гомін стих. Пентуер східцями амфітеатру зійшов на подвір'я, а за ним царевич, верховний жрець Мефрес і решта жерців.
Вони зупинились перед довгою завісою з мат, яка утворювала ніби загорожу. На знак Пентуера прибігло кілька молодших жерців із запаленими смолоскипами. Другий знак — і частина завіси впала.
У присутніх вихопився мимовільний вигук подиву. Перед ними відкрилася яскраво освітлена жива картина, в якій було близько ста учасників. Картина складалася з трьох ярусів: внизу стояли, хлібороби, над ними урядовці, і над усім височів золотий трон фараона, обпертий на двох левів, голови яких були за поручні.
— Так було, — мовив Пентуер, — за дев'ятнадцятої династії. Гляньте на цих хліборобів! В їхні плуги впряжені воли або осли, їхні мотики й лопати зроблені з бронзи й дуже міцні. Гляньте, які це могутні люди! Зараз можна побачити таких лише в гвардії його святості. Міцні руки й ноги, опуклі груди, усміхнені обличчя. Усі вони намащені оливою і вимиті. Їхні жінки готують їжу, тчуть одяг або миють посуд, діти бавляться або ходять до школи. Тодішній селянин, як бачите, їв пшеничний хліб, квасолю, м'ясо, рибу й городину, а пив пиво й вино, і погляньте, які гарні були в нього глечики й миски! Придивіться до чепців, фартушків і накидок тодішніх чоловіків — усе прикрашене різнобарвними вишивками. Ще краще вишиті сорочки в жінок... Ви бачите, як вони гарно зачісувались, які носили шпильки, сережки, персні й браслети? Все це зроблено з бронзи й кольорової емалі, а іноді навіть і з золота, хоча б у вигляді дротика. Тепер гляньте на урядовців, що стоять вище. Вони ходять у накидках, але кожен селянин у святкові дні одягає таку саму. Харчуються вони так само, як і селяни, тобто ситно, але скромно. Посуд і речі в них трохи кращі від селянських, і в скринях частіше трапляються золоті персні. У дорогу вони вирушають на ослах або на возах, запряжених волами.
Пентуер плеснув у долоні, і в живій картині все зарухалося. Селяни почали подавати урядовцям кошики винограду, мішки ячменю, гороху й пшениці, глечики вина, пива, молока й меду, багато дичини й цілі сувої білої чи кольорової тканини. Урядовці забирали ті речі й частину залишали собі, але найкраще і найкоштовніше передавали вище — до трону. Площадка, де стояв символ влади фараона, незабаром уся була засипана продуктами, які утворили на ній цілу гору.
— Ви бачите, достойні, — сказав Пентуер, — що за тих часів, коли селяни були ситі й заможні, скарбниця його святості ледве могла вмістити дари підданців. А тепер погляньте, що ми маємо сьогодні...
На його знак упала друга частина завіси, і з'явилась нова картина, в загальних рисах схожа на попередню.
— Ось перед вами теперішні селяни, — заговорив Пентуер, і в голосі його чулося збудження. — Погляньте, які вони худі, — самі кістки та шкіра! Вигляд у них хворобливий, тіло брудне, й вони навіть забули, як маститись оливою. Зате спини їхні зранені киями. Не видно вже біля них ні волів, ні ослів, та й навіщо вони, коли плуг тягнуть жінки й діти?.. Їхні мотики й лопати — дерев'яні, легко ламаються, і працювати ними важко. Одежі на них немає ніякої, тільки жінки ходять у грубих сорочках і навіть у сні не бачать тих вишивок, якими прикрашали своє вбрання їхні діди й баби.
Гляньте, що їдять селяни? Інколи ячмінь і сушену рибу, завжди зерно лотоса, дуже рідко пшеничні коржі і ніколи не бачать м'яса, пива й вина. Ви спитаєте, де їхній посуд і речі? В них немає нічого, крім глечика для води, бо нічого більше й не вміститься в тих норах, в яких вони живуть. Пробачте мені те, на що я зараз зверну вашу увагу. Ви бачите там кількох дітей, що лежать на землі: це означає, що вони померли... Дивно, як часто мруть тепер селянські діти — від голоду й праці! Це найщасливіші, бо ті, що залишаються живими, потрапляють під палицю доглядача або продають їх фінікійцям, наче ягнят...
Від хвилювання йому здавило горло. Перепочивши трохи, він говорив далі, незважаючи на мовчазне обурення жерців.
— А тепер погляньте на урядовців: які вони вгодовані, рум'яні, як гарно одягнені! Жінки їхні носять золоті браслети й сережки, а одягаються в такі тонкі тканини, що навіть царівни могли б їм позаздрити. У селян не видно ні ослів, ні волів, зате урядовці їздять на конях або в ношах. П'ють вони тільки вино, і то добре вино!..
Він плеснув у долоні — і знову картина ожила. Селяни почали подавати урядовцям мішки зерна, кошики з городиною, вино, дичину... Все це урядовці, як і раніше, передавали до трону, але в кількості значно меншій. В царському ярусі уже не було гори продуктів, зате ярус урядовців був засипаний ними.
— Оце перед вами Єгипет сьогоднішній, — мовив Пентуер. — Нужденні селяни, багаті писарі, спорожніла скарбниця. А зараз...
Він подав знак — і сталося щось несподіване. Якісь руки почали забирати збіжжя, городину, тканини з площадки фараона й урядовців. А коли кількість продуктів дуже зменшилась, ті самі руки почали хапати й забирати селян, їхніх жінок і дітей.
Глядачі здивовано споглядали цю сцену. Раптом хтось крикнув:
— Це фінікійці!.. Вони нас обдирають!..
— Так, святі отці, — мовив Пентуер. — Це руки схованих між нами фінікійських багатіїв. Вони обдирають фараона й писарів, а селян забирають у неволю, коли вже нічого більше не можуть урвати.
Так!.. Це шакали!.. Прокляття їм!.. Вигнати негідників! — кричали жерці. — Це вони завдають найбільшої шкоди нашій державі! Але не всі так кричали.
Коли стихло, Пентуер звелів перенести смолоскипи на другий бік подвір'я і повів туди своїх слухачів. Тут уже не було живих картин, але натомість було влаштовано ніби виставку.
— Звольте глянути, достойні отці, — мовив Пентуер. — За дев'ятнадцятої династії ці речі привозили до нас чужоземці: пахощі з країни Пунт, золото, залізну зброю й військові колісниці з Сірії. Це було все. А водночас Єгипет і сам виробляв багато... Гляньте на ці велетенські глеки: які різноманітні форми, які чудові кольори!.. Або меблі: цей стілець викладений десятьма тисячами шматочків золота, перламутру й дорогого дерева. Гляньте на одяг — яке чудове вишиття, які тонкі й різнобарвні тканини!.. А бронзові мечі, а шпильки, браслети, сережки, а хліборобське й ремісниче знаряддя... Все це виробляли в нас за дев'ятнадцятої династії.
Він перейшов до іншої групи предметів.
— А зараз, дивіться, глеки малі і майже нічим не оздоблені, меблі прості, тканини грубі й одноманітні. Жоден із сьогочасних виробів не може зрівнятися своєю міцністю чи красою з давніми. Чому це так?..
Він знову пройшов кілька кроків і, освітлений смолоскипами, заговорив:
— Ось численні товари, які привозять до нас фінікійці з різних країн світу: кілька десятків сортів пахощів, кольорове скло, меблі, посуд, тканини, колісниці, прикраси — все це приходить до нас з Азії, і все це ми купуємо. Ви розумієте тепер, достойні отці, за що фінікійці вигрібають хліб, овочі й худобу в писарів та у фараона? Саме за ці чужі вироби, які знищили наших ремісників, мов сарана траву.
Жрець передихнув і провадив далі:
— Між товарами, що їх привозять фінікійці його святості фараонові, номархам та писарям, перше місце займає золото; Саме ця торгівля золотом — головна причина розорення, яке приносять Єгипту азіати. Коли хтось позичить у фінікійця золота на талант, він повинен за три роки повернути йому два таланти. А найчастіше фінікійці, ніби для того, щоб полегшити сплату боржникові, беруть у нього за кожний позичений талант на три роки в оренду тридцять двох селян і дві міри землі... Гляньте сюди, достойні отці, — говорив далі Пентуер, показуючи на краще освітлену частину подвір'я. — Цей квадрат землі має сто вісімдесят кроків завширшки й завдовжки, отже, становить дві міри, а ця купка чоловіків, жінок і дітей складає вісім родин. Усе це разом — і люди, й земля — йде на три роки в жахливе рабство. Протягом усього цього часу їхній власник, фараон чи номарх, не має від них ніякої користі, а через три роки він одержує назад до краю виснажену землю і щонайбільше двадцять чоловік, бо решта вмерли в муках!.. Присутні обурено загули.
— Я вам сказав, що за один талант золота фінікієць бере дві міри землі й тридцять двох селян на три роки в оренду. Придивіться уважно, який це великий шмат землі й який гурт людей! А тепер гляньте на мою долоню. Цей шматочок золота, що я тримаю, ця грудочка, менша за куряче яйце, — талант!.. Чи можете ви оцінити, достойні, всю підлоту фінікійських купців у такій торгівлі? Адже цей маленький шматочок золота не має ніяких цінних властивостей: він тільки жовтий, важкий і не іржавіє — оце й усе. Але людина не може одягтися в золото, не може угамувати ним голоду й спраги... Якби в мене була гора золота, така, як піраміда, я все одно був би біля неї таким злидарем, як лівієць, що блукає по західній пустелі, де немає ні фініків, ні води. І от за грудку цього нікчемного металу фінікієць бере шматок землі, який може одягти й прогодувати тридцять дві душі, а до того ж бере і цих людей!.. Протягом трьох років він користується працею людей, які вміють обробляти і засівати землю, збирати врожай, молоти зерно на борошно, варити пиво, ткати одяг, будувати житла і робити меблі...