Вони ще не зовсім віддихали, як Жак сказав панові:
– Тепер ви погоджуєтесь, пане господарю?
Пан. А з чим я мушу, по‑твоєму, погодитися, собако, мерзотнику, паскудо, як не з тим, що ти найлихіший із слуг, а я – найнещасніший з панів?
Жак. Хіба не очевидно доведено, що ми діємо здебільшого, не хочучи? Ану покладіть руку на серце: чи хотіли ви хоч що‑небудь з того, що казали й робили півгодини? Хіба не були ви моєю лялькою і хіба не були б моїм полішинелем хоч цілий місяць, якби в мене був такий намір?
Пан. Як! Це був жарт?
Жак. Жарт.
Пан. І ти знав, що ремінь порветься?
Жак. Сам його підрізав.
Пан. І морочив мене, щоб розсердити?
Жак. Звичайно!
Пан. І твоя зухвала відповідь була навмисна?
Жак. Навмисна.
Пан. Ти небезпечний негідник.
Жак. Скажіть: завдяки моєму капітанові, що мені самому устругнув таку штуку, з мене став добрий мислитель.
Пан. А якби я поранився?
Жак. На небі і в моїй завбачливості написано, щоб цього не сталося.
Пан. Ну, сядьмо, нам треба спочити.
Вони сідають, і Жак каже:
– Трясця б його вхопила, дурня!
Пан. Ти, розуміється, про себе говориш.
Жак. Атож, про себе, бо не припас зайвого ковтка в кабаківці.
Пан. Не жалкуй, я б його випив, бо помираю від спраги.
Жак. Знову‑таки трясця б його вхопила, дурня, що не припас двох!
Щоб зігнати втому та спрагу, пан благає Жака почати далі оповідання, Жак відмовляється, пан свариться, Жак на те не зважає. Нарешті, попередивши про лихо, яке з того станеться, Жак починає далі історію свого кохання й каже:
– Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні…
На цім слові він раптом спинився і сказав:
– Не можу, не годен далі розповідати. Знову почуваю руку долі в себе на горлі, вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.
– Та мовчи вже і спитай ось у цій хатині, де живе годувальник.
Жив він туди далі, і вони рушили, ведучи своїх коней за вуздечку. Аж ось двері в годувальника розчиняються, виходить якийсь добродій. Жаків пан скрикує й хапається за шпагу, а той добродій і собі. Від брязкоту зброї коні сполошилися, Жаків кінь порвав вуздечку і втік, і тієї самої миті добродій, що з ним бився пан, падає мертвий на землю. Збігаються селяни. Жаків пан мерщій сідає в сідло й жене геть щодуху. Жака хапають, скручують йому за спину руки й ведуть до місцевого судді, що запроторює його до в'язниці. Забитий добродій був шевальє де Сент‑Уен, якого випадок саме того дня привів з Агатою до годувальниці їхньої дитини. Агата рве на собі волосся над трупом коханця. Жаків пан уже так далеко, що його й не видно. Жак, ідучи від судді до в'язниці, казав:
– Так мусило бути, так написано на небі…
А я спинюсь, бо розказав уже вам про обох дійових осіб усе, що знав. – А Жакове кохання? – Жак сто разів казав, що йому на небі написано не закінчити історію, і, бачу я, він мав рацію. Бачу я, що вам прикро це, читачу. То що ж, починайте його оповідання з того місця, де він його покинув, і продовжіть за своїм уподобанням або ж зробіть візит панні Агаті, довідайтесь, у якому селі Жака ув'язнено, навідайте його та розпитайте. Він не дасть себе просити, бо це його розважить. На підставі записок, що я їх з поважних причин маю за непевні, я, може, й міг би доповнити те, чого тут бракує, але навіщо? Цікавитись можна тільки тим, що вважаєш за правдиве. А що зухвало було б без зрілої розваги складати собі думку про розмови Жака та його пана, про цей найважливіший твір, що з'явився після "Пантагрюеля" метра Франсуа Рабле та "Життя й пригод кума Матьє"[91], то я перечитаю ще раз ці записки з усім напруженням розуму і всією безсторонністю, на які я здатен, і через тиждень скажу вам своє остаточне судження і зречуся його, коли хтось розумніший від мене доведе мені мою помилку.
Видавець додає: тиждень минув. Я перечитав згадані записки. Із трьох зайвих розділів, що вони містять супроти рукопису, який мені належить, перший і останній здаються мені автентичними, а середній – очевидна вставка. Ось той перший розділ, який здається мені другою прогалиною в розмові Жака та його пана.
Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні, а решта застільників пішла до церкви, що була від замку за добрих чверть льє, Жак стояв, а Деніза сиділа поруч нього. Вони мовчали, маючи такий вигляд, ніби посварились, та й посварилися справді. Жак вдавався до всяких способів, щоб намовити Денізу вщасливити його, а Деніза не піддавалася. Помовчавши довгенько, Жак гаряче заплакав і сказав їй суворо та гірко:
– Бо ви мене не кохаєте…
Деніза спересердя підводиться, бере його за руку, веде його рвучко до ліжка, сідає й каже йому:
– Так я не кохаю вас, пане Жаку? Що ж, пане Жаку, робіть з нещасною Денізою все, що вам заманеться…
І, вимовляючи ці слова, залилася слізьми, зайшлася від ридань…
Скажіть мені, читачу, що ви зробили б на Жаковому місці? Нічого. То так і він зробив. Він посадив Денізу знову на стільця, кинувся їй до ніг, утер сльози, що текли з її очей, поцілував їй руку, розрадив, заспокоїв, повірив, що вона його ніжно кохає і здався на її любов щодо хвилини, коли їй забажається нагородити його кохання. Цей учинок дуже зворушив Денізу.
Може бути, зауважать, що Жак біля ніг у Денізи не міг утерти їй сльози… Якщо тільки стілець не був дуже низенький. Рукопис про це не говорить, але це можна припустити.
Ось другий розділ, списаний із життя "Трістрама Шенді", якщо розмова Жака та його пана не старіша від цього твору і якщо пан Стерн не плагіатор, чого я не думаю лише із цілком особливої пошани до пана Стерна, якого відрізняю від більшості письменників його нації, що мають досить часто звичку обкрадати нас і лаяти.
Іншим разом Деніза прийшла вранці перев'язати Жака. Вона тремтіла. Приступивши до Жакових дверей, спинилась, не знаючи, зайти їй чи ні. Тремтячи, ввійшла і довго стояла коло Жакового ліжка, не зважуючись відсунути завісу. Потім тихо відсунула її, тремтячи привіталась до Жака, тремтячи спитала, як він спав і як його здоров'я. Жак сказав їй, що не сплющував очей, що мучився і зараз мучиться від страшної сверблячки в коліні. Деніза запропонувала полегшити її, взяла шматочок фланелі, Жак вистромив ногу, і Деніза почала терти фланеллю навколо рани, спочатку одним пальцем, потім двома, трьома, чотирма, всією рукою. Жак дивився на неї і п'янів від кохання. Потім Деніза почала терти саму рану, що її шрам був ще червоний, спочатку одним пальцем, потім двома, трьома, чотирма, всією рукою. Але недосить було втишити сверблячку під коліном та на коліні – треба було втишити її і над коліном, де вона почувалася ще дужче. Деніза поклала фланель над коліном і почала терти так само міцно, спочатку одним пальцем, потім двома, трьома, чотирма, всією рукою. Пристрасть у Жака, який не переставав дивитись на неї, забуяла так, що він, не здоліючи їй опиратись, схопив Денізу за руку… і поцілував її.
Але дальші рядки вже не лишають ніякісінького сумніву в плагіаті. Плагіатор каже: якщо ви, читачу, незадоволені з того, що я розказую вам про Жакове кохання, зробіть краще, я згоден. Хоч як ви старатиметесь, я певен, що закінчите так, як і я. – Помиляєшся, жалюгідний наклепнику, я не закінчу так, як ти. Деніза була цнотлива. – А хто це заперечує? Жак схопив її за руку й поцілував її, тобто руку. – А, так він поцілував тільки руку? – Звичайно! Жак був надто розумний, щоб зводити ту, кого хотів узяти за дружину, ірозворушити в собі недовіру, що могла б отруїти йому решту життя. – Але ж у попередньому розділі сказано, що Жак брався на всякі способи, щоб намовити Денізу вщасливити його! – Бо тоді він, очевидно, ще не хотів узяти її за дружину. Третій розділ показує нам Жака, нашого бідного фаталіста, що лежить, закутий у кайдани, на соломі в темній камері, пригадує все, що пам'ятав із філософських засад свого капітана, і, ладен думати, що колись він може ще й пошкодує за цим вогким, смердючим і темним житлом, де його годують чорним хлібом та водою, де він руками й ногами мусить відбиватися від нападів мишей та пацюків. Нам повідомляють, що серед цих міркувань двері його в'язниці та його камери виважено, що його звільнив десяток розбійників і що він опинився у Мандриновій[92] ватазі. Тим часом сторожа, що гналася за його паном, догнала його, схопила й завдала до іншої в'язниці. Він з неї вийшов завдяки щирій допомозі комісара, який так добре прислуживсь йому в першій його пригоді, і вже два‑три місяці жив відлюдно в Деглановому замку, коли це випадок повернув йому слугу, що для його щастя був майже такий конче потрібний, як і годинник з табакеркою. Він ні разу не нюхнув табаку, ні разу не глянув на годинника, не промовивши із зітханням:
– Що сталося з тобою, мій бідний Жаку?
Однієї ночі мандринці напали на Дегланів замок. Жак пізнав житло свого добродійника й коханої. Він заступивсь і врятував замок від грабування. Далі читаємо патетичну подробицю про несподіване побачення Жака, його пана, Деглана, Денізи та Жанни.
– Це ти, мій друже!
– Це ви, мій любий пане!
– Як ти опинився серед тих людей?
– А як сталося, що я вас тут зустрів?
– Це ви, Денізо?
– Це ви, пане Жаку? Як я через вас наплакалась!..
Тим часом Деглан кричав:
– Несіть склянок і вина, мерщій, мерщій! Він же врятував нам усім життя…
За кілька днів по тому стара замкова воротарка померла; Жак дістав її посаду, побрався з Денізою і дбає з нею про народження учнів Зенонові[93] та Спінозі. Його любить Деглан, жалує пан і палко кохає дружина, бо так написано на небі.
Мене хотіли переконати, що його пан із Дегланом закохались у його дружину. Не знаю, як воно є, але я певен, що ввечері він казав сам собі: "Коли тобі, Жаку, написано на небі бути рогатим, то будеш, хоч що робитимеш, а коли там написано навпаки, то не будеш, хоч що вони робитимуть, не будеш. Спи ж, мій друже!.." і засинав.
Примітки
[1] Берг‑оп‑Зоом – нідерландська фортеця, захоплена французькими військами під командуванням Моріса Саксонського у 1747 p., під час війни за "австрійський спадок".
[2] Пор‑Маон – фортеця й місто на острові Мінорка, відбите французькими військами у англійців.
[3] Обол – грецька дрібна срібна монета.
[4] Мандрівника Святого Роха зображали з трьома капелюхами за спиною.
[5] П'єр Дюфуар (1735–1813) – хірург, автор трактату про вогнестрільні поранення.
[6] Луї Антуан (1723–1792) – очолював медичний розділ Енциклопедії.
[7] Дідро приписує наведене далі речення Гарпагонові, героєві комедії "Скнара", але належить воно персонажеві іншої Мольєрової комедії "Скапенові викрутні" Жеронтові (дія II, ява 11).
[8] "Що вона в біса робила на порозі?" – Дідро помилково приписує цю репліку Гарпагонові, героєві комедії "Скнара", вона належить персонажеві іншої комедії Мольера ("Скапенові викрутні") – Жеронтові (дія II, ява XI).
[9] Хірургічні ножі.
[10] Сен‑Жермен, Нотр‑Дам‑де‑Лорет, Сен‑Жак‑де‑Компостель – французькі міста, де знаходяться католицькі святині.
[11] В Парижі часів Дідро широкою популярністю користувалась галантерейна торгівля Жабака, ім'я якого стало називним для оригінальних ювелірних виробів та коштовних дрібничок.
[12] Жюльєн Леруа (1686–1759), славетний паризький годинникар.
[13] "Клівленд" – скоречена назва роману абата Прево (XVIII ст.) "Англійський філософ, або Історія Клівленда, позашлюбного сина Кромвеля" (1732), улюбленого твору Дідро.
[14] Жан Франсуа Реньяр (1655–1709) – французький комедіограф доби Класицизму.
[15] Семюел Річардсон (1689–1761) – англійський романіст доби Просвітництва, започаткував жанр сімейно‑побутововго роману.
[16] Пондішері – центр володінь французької Ост‑Індської компанії (1664–1719), яку пізніше поглинула створена Джоном Лоу (1671–1729) Індійська компанія, що монополізувала майже всю заморську торгівлю Франції.
[17] Де вивішували об'яву про книжки.
[18] Горацій "Мистецтво поетичне", вірш 373.
[19] …босоногим кармелітом… – католицький чернечий орден кармелітів був заснований у другій половині XII ст… в Палестині на горі Кармель.