Не вмію я це висловити, тут, — ну от ти математику знаєш добре, і тепер ще вивчаєш, я знаю... ну, почни викладати їй інтегральне обчислення, їй-богу, не жартую, серйозно кажу, їй однаково буде: вона на тебе дивитиметься і зітхатиме, і так цілісінький рік. Я їй, між іншим, дуже довго, два дні поспіль, про прусську палату панів[3-04] говорив (бо про що ж з нею говорити?), — тільки зітхала та потіла! Про кохання тільки мови не починай, — соромлива до нестями, — але ж і удавай, що відійти не можеш, — ну, і досить. Зате комфорт який; зовсім наче дома, — читай, сиди, лежи, пиши... Поцілувати навіть можна, але обережненько...
— Та нащо вона мені?
— Ет, не можу я тобі пояснити ніяк! Бачиш: ви обоє дуже одне до одного пасуєте! Я й раніше про тебе думав... Адже ж ти кінчиш цим! То хіба не однаково тобі — раніше чи пізніше? Тут, брат, таке тобі перинне начало лежить, — ех! та й не тільки перинне! Тут так і засмоктує; тут кінець світу, якір, тихе пристановище, пуп землі, тририбна підвалина світу,[3-05] есенція млинців, жирних кулеб'як, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацавейок,[3-06] натоплених лежанок, — ну, зовсім мовби ти помер, а водночас і живий, обидві вигоди разом! Ну, брат, чорт, забалакався, час спати! Слухай: я вночі іноді прокидаюсь, ну і схожу до нього подивитись. Тільки нічого, дурниця, все гаразд. Не тривожся і ти дуже, а коли хочеш, сходи теж разок. Але тільки помітиш що, марення, наприклад, жар, абощо, зараз же розбуди мене. А втім, не може бути...
II
Занепокоєний і серйозний, прокинувся Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з'явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам'ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна, — така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після "триклятого вчорашнього дня".
Найжахливішим був спогад про те, яким учора "негідним і гидким" показав він себе, не тільки тому, що був п'яний, а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні поспішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов'язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на оці його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру... ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п'яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці — правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, "тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!" І хіба хоч трохи дозволенна така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він у порівнянні з такою дівчиною, — він, п'яний буян і хвалько? "Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?" Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни... Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.
"Звичайно, — пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,— звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи... отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і... виконати свої обов'язки...
Так само мовчки, і... і не просити вибачення, і нічого не говорити, і... і вже, звичайно, тепер усе загинуло!"
А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його, — "отак, навмисне б не надів". Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний.
Вмився він цього ранку ретельно, — у Насті знайшлося мило, — вимив волосся, шию і особливо руки. Коли ж дійшло до питання: брити свою щетину чи ні (у Парасковії Павлівни були хороші бритви, які збереглися ще після небіжчика пана Зарніцина), то це питання навіть із злістю було вирішене негативно: "Хай так і лишається! А то ще подумають, що побрився я для... обов'язково ж подумають! Та нізащо у світі!
І... і головне, він такий грубий, брудний, манери в нього трактирні, і... і, правда, він знає, що й він, ну хоч трохи, та порядна ж людина... ну, та чого тут пишатися, що порядна людина? Кожен повинен бути порядним, навіть більше, і... і все-таки (він пам'ятає це) були й у нього такі дільця... не те щоб безчесні, ну але!.. А які помисли бували! гм... і все це поставити поряд з Євдокією Романівною! Ну так, чорт! Нехай! А от навмисно буду такий брудний, сальний, трактирний, і наплювати! Ще більше буду!.."
На таких монологах застав його Зосимов, який ночував у залі Парасковії Павлівни.
Він збирався додому і, перш ніж піти, поспішав глянути на хворого. Разуміхін доповів йому, що той спить, мов ведмідь. Зосимов наказав не будити, аж доки не прокинеться. Сам же обіцяв зайти годині об одинадцятій.
— Якщо тільки він буде вдома, — додав він. — Тьху, чорт! Над своїм хворим не владен, спробуй, лікуй! Не знаєш, він до тих піде, чи ті сюди прийдуть?
— Ті, я гадаю,— відповів Разуміхін, який вмить збагнув, про що йдеться, — і будуть, звичайно, про свої сімейні справи розмовляти. Я піду. Ти, як лікар, звісно, більш від мене маєш прав.
— Не духівник же і я; прийду і піду; і без них багато клопоту.
— Непокоїть мене одне, — перебив, нахмурившись, Разуміхін, — вчора я, ідучи з ним, сп'яну проговорився йому, так, знаєш, дурниці різні... різні... між іншим, про твої побоювання, що він схильний до божевілля...
— Ти й дамам про те ж учора проговорився.
— Знаю, що нерозумно! Хочеш — бий! А що, справді була в тебе про це яка-небудь певна думка?
— Та дурниця ж, кажу; яка там певна думка! Сам ти змалював його як мономана, коли мене до нього привів... Ну, а ми вчора ще жару піддали, ти тобто, цими своїми розповідями... про маляра; добра мені розмова, коли він, може, саме на цьому збожеволів! Коли б я знав точно, що тоді в конторі скоїлося і що там його якась каналія цим підозрінням... образила! Гм... не допустив би я вчора такої розмови. Адже ці мономани з краплини океан зроблять, небилицю в лицях увіч бачать... Скільки я пам'ятаю, вчора, з цієї розповіді Замєтова, мені справа наполовину стала яснішою. Та що! Я один випадок знаю, як такий собі іпохондрик, сорокалітній, бувши не в силі зносити щодня за столом глузування восьмирічного хлопчика, зарізав його! А тут — ходити доводиться у лахмітті, нахаба квартальний, початок хвороби, і таке підозріння. І це несамовитому ж іпохондрику! При самолюбстві шаленому, винятковому! Та тут, може, вся відправна точка хвороби й сидить! Ну, та чорт!.. А до речі, цей Замєтов і справді милий хлопчина, тільки, гм... даремно він це все вчора розповів. Базіка страшенний!
— Та кому ж розповів? Мені й тобі?
— І Порфирію.
— То що ж, що Порфирію?
— До речі, маєш ти який-небудь вплив на отих, на матір і сестру? Обережніше б з ним сьогодні...
— Помиряться, — неохоче відповів Разуміхін.
— І чого він так на того Лужина? Людина з грішми, і, здається, їй не осоружний... а в них же ні копійки? га?
— А чого це ти випитуєш? — роздратовано скрикнув Разуміхін, — звідки я знаю, є в них копійка, чи нема? Спитай сам, може й дізнаєшся...
— Тьху, який ти дурний буваєш іноді! Вчорашній хміль сидить... До побачення; подякуй від мене Парасковії Павлівні своїй за ночівлю. Замкнулася, на мій бонжур крізь двері не відповіла, а сама о сьомій годині прокинулась, самовар їй через коридор з кухні проносили... Я не мав честі лицезріти...
Рівно о дев'ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.
Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.
Почувши, що "ще не прокидався", але "все гаразд", Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, "бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити" з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з'явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.
Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладною розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.
— Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте...