Згляньтеся на моє благання, як на зойк пекучої потреби. Все наше майбутнє залежить від цієї підтримки, з цими грішми я маю розпочати кампанію, адже паризьке життя – це невпинна війна. Якщо треба буде для доповнення суми продати й тітчині мережива, скажіть їй, що я пришлю натомість значно кращі…"
і т.ін.
– Ежен написав і обом своїм сестрам; він просив їх прислати йому свої заощадження, не розголошуючи в сім’ї цієї жертви, яку вони, звичайно, будуть щасливі для нього принести. Він звернувся до їхньої делікатності, зачіпав струни честі, що так туго натягнуті й так голосно лунають у юних серцях. І все-таки, написавши ці листи, він був збентежений – вагався, тремтів. Юний честолюбець добре знав високе благородство цих душ, похованих у глушині, знав, скільки горя завдасть своїм сестрам, уявляв собі і їхні радощі; з якою насолодою вони, замкнувшись, розмовлятимуть про свого улюбленого брата! В його уяві майнуло блискавичне видіння: сестри потай рахують свої нужденні гроші; він уявив собі, як вони вдаватимуться до дівочих хитрощів, щоб таємно надіслати йому ці гроші, вперше зважуючись на обман заради благородної мети. "Сестрине серце – це діамант чистоти, безодня ніжності", – подумав він. Йому стало соромно того, що він написав. А які палкі будуть їхні побажання, скільки чистоти буде в їхньому душевному пориві до небес! З якою насолодою підуть вони на самопожертву! А як сумуватиме мати, коли не зможе надіслати всієї суми! І всі ці високі почуття, всі тяжкі жертви будуть для нього тільки щаблем, щоб піднятися до Дельфіни де Нусінген. Кілька сльозинок, немов останні зернини фіміаму, кинуті на священний вівтар сім’ї, бризнули з його очей. Він ходив туди й сюди по кімнаті, сповнений відчаю. Батько Горіо, побачивши його в такому стані крізь непричинені двері, увійшов до нього і спитав:
– Що з вами?
– Ах, добрий мій сусіде! І в мене є почуття сина й брата, так само як у вас почуття батька. Ви маєте підстави турбуватися про графиню Анастазі, вона в руках Максима де Трая, і він її погубить. © http://kompas.co.ua
Батько Горіо вийшов, пробурмотівши кілька слів, яких Ежен не розібрав.
На другий день Растіньяк поніс листи на пошту. Він вагався до останньої хвилини, але зрештою вкинув їх у скриньку, подумавши: "Мені пощастить!" – девіз картяра або великого полководця, девіз фатальний, який частіше приводить до загибелі, ніж до порятунку.
Через кілька днів Ежен пішов до графині де Ресто, але його не прийняли. Він ходив тричі, і тричі наражався на зачинені двері, хоч приходив у такі години, коли графа Максима де Трая там не було. Віконтеса не помилилася. Студент покинув навчання, ходив тільки на перекличку і, показавшись там, одразу ж зникав. Він міркував так, як і більшість студентів, відкладаючи заняття до того часу, коли настануть іспити. Вирішив тільки записатися на лекції другого і третього курсу, а потім одразу, за одним присідом, серйозно простудіювати право. Отже, він мав п’ятнадцять місяців дозвілля, щоб плавати по паризькому океану й там шукати прихильниць або ловити щастя.
– Протягом цього тижня Растіньяк двічі побував у пані де Босеан, але входив до неї тільки тоді, коли з двору виїздила карета маркіза д’Ажуда. Ця славетна жінка, найпоетичніша постать Сен-Жерменського передмістя, ще на кілька днів лишилася переможницею і добилася відстрочки шлюбу мадмуазель де Рошфід із маркізом д’Ажуда-Пінту. Але ці останні дні, найпалкіші з усіх через її побоювання втратити щастя, мали прискорити катастрофу. Маркіз д’Ажуда, так само, як і Рошфіди, дивився на сварку й замирення з віконтесою як на щасливу обставину: вони сподівалися, що пані де Босеан помалу звикне до думки про його шлюб і пожертвує зрештою своїми ранковими втіхами заради події, яку сама природа передбачила в житті людини. Отже, д’Ажуда, повторюючи щодня найсвященніші обіцянки, грав комедію, а віконтеса охоче вірила обманові. "Замість шляхетно викинутись у вікно, вона просто скочується сходами", – казала найближча її приятелька, герцогиня де Ланже. Однак останні промені світла все ще сяяли, віконтеса лишалася в Парижі й могла бути корисною своєму молодому родичеві, до якого почувала якусь марновірну прихильність. Ежен виявив до неї відданість і чулість саме за таких обставин, коли жінка не бачить ні в чиїх очах щирого співчуття і розради, – а якщо в такі хвилини чоловік і говорить їй ніжні слова, то тільки з розрахунку. Бажаючи досконало вивчити поле бою, перш ніж почати наступ на дім Нусінгенів, Растіньяк вирішив розвідати про колишнє життя батька Горіо і зібрав точні відомості: ось що він узнав.
– До революції Жан Жоашен Горіо був простим робітником-вермішельником, спритним, ощадливим і таким заповзятливим, що купив підприємство свого хазяїна, який випадково став жертвою першого ж повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жюсьєн, біля Хлібного ринку, і мав досить здорового глузду, щоб узяти на себе головування в секції, сподіваючись вести торгівлю під охороною найвпливовіших людей тієї небезпечної доби. Цей розумний вчинок заклав підвалини його багатства, нажитого під час голоду – справжнього чи штучно створеного, – коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихцем скуповував у бакалійників макарони. За той рік громадянин Горіо нажив маєток, що дозволив йому згодом розгорнути торгівлю так широко, як це дозволяє великий капітал. З ним сталося те, що трапляється з усіма не дуже здібними людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли воно вже не становило небезпеки, йому не заздрили. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівні, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити їхню якість, походження, зберігати їх, передбачити ціни, вгадати, чи буде врожай, чи недорід, дешево купити зерно, запастися ним у Сіцілії чи на Україні. Дивлячись, як він веде свої справи, тлумачить закони експорту та імпорту зерна, вивчає їх зміст, помічає хиби, – можна було подумати, що він важить на пост міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором все схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат – у задумах, солдат – у поході. Але поза своїм ділом, вийшовши із простої і темної крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим, неотесаним ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один із паризьких Долібанів, сильних тільки своєю тупістю. Майже всі люди такої вдачі схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два могутніх почуття сповнювали серце вермішельника, поглинувши все його душевне тепло, як хлібна торгівля поглинула його розум. Дружина Горіо, єдина дочка багатого фермера з Брі, була об’єктом його безмірної любові, якогось релігійного обожування. Горіо схилявся перед цим тендітним, але сильним духом, чутливим і прекрасним створінням, таким протилежним його власній природі. Якщо в людському серці є якесь природжене почуття, то хіба це не гордість – бути опорою слабшій істоті? Додайте до цього ще й кохання – цю палку вдячність щирих сердець до джерела своїх утіх, – і ви зрозумієте багато своєрідних явищ у духовному житті людей. Після семи років безхмарного щастя Горіо, на превелике лихо, втратив дружину; вона вже починала впливати на нього і поза сферою почуттів, можливо, їй пощастило б розвинути цю закоснілу натуру, збудивши в чоловікові розуміння світу і життя. По смерті дружини його ніжність до дітей перейшла розумні межі. Він переніс свою любов до дружини на дочок, які спочатку задовольняли цілком усі його батьківські почуття. Купці й фермери, намагаючись видати за нього своїх дочок, робили йому вельми вигідні пропозиції, але Горіо волів лишатися вдівцем. Його тесть, єдина людина, до якої він щиро горнувся, запевняв, ніби Горіо поклявся зберегти вірність своїй дружині навіть після її смерті. Торговці Хлібного ринку неспроможні були зрозуміти цього шляхетного безглуздя, сміялися з нього й нагородили Горіо якимсь глузливим прізвиськом. Та коли один із них, щедро покропивши торговельну угоду, зважився кинути його у вічі Горіо, то дістав од вермішельника такого стусана в плече, що стрімголов відлетів до тумби на розі вулиці Облен. Безмежна відданість, боязка й ніжна любов Горіо до своїх дочок стала настільки відома всім, що якось один із конкурентів, бажаючи спровадити його з ринку, щоб самому набивати ціну, сказав, ніби Дельфіну тільки-но збив кабріолет. Вермішельник пополотнів і негайно покинув ринок. Фальшива тривога викликала в ньому стільки суперечливих почуттів, що він кілька днів нездужав. На цього чоловіка він не опустив свого смертоносного кулака, але в критичних для того обставинах вигнав його з ринку, примусивши оголосити себе банкрутом.
– Виховував він своїх дочок, певна річ, нерозумно. Маючи понад шістдесят тисяч франків річного прибутку і не витрачаючи на власні потреби й тисячі двохсот франків, він вбачав своє щастя в тому, щоб задовольняти примхи дочок: найкращим учителям доручив розвивати в них таланти, необхідні добре вихованим дівчатам; найняв їм компаньйонку, – на щастя, це була жінка розумна й не позбавлена смаку; дочки їздили верхи, мали власний виїзд – одне слово, жили, мов коханки багатого старого вельможі. Досить їм було висловити якесь бажання, – і батько спішив його виконати, скільки б то не коштувало. За всі щедроти він просив тільки ласки. Вважаючи своїх дочок за ангелів, Горіо ставив їх, звичайно, вище за себе. Бідолаха любив навіть той біль, який походив від них. Коли дочки стали на порі, він дав їм волю вибирати собі чоловіків до власної любості; кожній призначив на посаг половину свого майна. За красунею Анастазі впадав граф де Ресто, і вона, схиляючись перед аристократією, покинула батьківський дім, щоб поринути у вищий світ. Дельфіна полюбляла гроші і тому вийшла за Нусінгена, банкіра, німця з походження, що дістав баронство від Священної Римської імперії.