Видно, вигідне було діло, бо зразу нову автомашину купив, нові костюми, а потім ще була нагода дешевої єврейської земельки підкупити: там крамничка, там ділянка під забудову... про це він сам каже: "всяке бувало". А тоді раптом з нього зробився такий пристойний, чепурний добродій, з манікюром на руках, і оженився в тридцять четвертому, з добрим посагом, звісно, узяв Прумтелеву дочку Єву, таку, знаєте, панянку з витонченими нахилами, не те щоб норовисту, тільки трохи істеричну. Батько її мав кредитну касу, а потім ще й ломбардик... ну, а дочка читала Рільке і грала на флейті. За нею він теж узяв трохи земельки й добру купу грошей. Після тридцять четвертого він став почесним командиром штурмовиків, однак від усяких гидких справ, від звірства ухилявся, цього йому ніхто не закине, що він був звірюкою, тільки на землю загребущий. Найчудніше було те, що він, чим дужче багатів, тим робився людяніший, навіть у "кришталеву ніч" 1 нічим не поживився. Він уже ходив тільки в ресторани, на концерти, в оперу — за абонементом, звісно,— і двійко діточок у нього народилось, утішні дітки, він їх просто обожнював: Вальтер і маленька Єва, а в тридцять шостому дістав у спадщину квітникарство, бо Гайнц потроху чи то висох з туги, чи згорів від пияцтва, а я став у Вальтерчик а за управителя, ми відкрили майстерню та почали робити вінки на замовлення влади, він подарував мені частину господарства, що оце й досі моя, розщедрився, нічого не скажу, і ніколи я від нього не чув лихого слова чи якого докору. Справа там пішла на лад, як Гайнц і сердешна Адельгейда вже в домовину лягли".
Резюме розмови під рокитниковим кущем: "Дехто каже, що це була б образа навіть для наці — назвати Вальтера нацистом. Зовсім змінився він у сорок четвертому році, як уже в Лені оте закрутилося з росіянином. Йому ж про них обох нагадували — і телео>оном, і так,— щоб з ними, боронь боже, нічого не сталось. А зміна була в тому, що він став замислений. Він же сам розумів, що війну програно і що після війни йому нітрохи не зашкодить, коли він тепер добре ставитиметься до полоненого росіянина та до Груйтенової
Зв ку* *0 014* погР°мУ в гітлерівській Німеччині, з 8 на 9 листопада
дочки, але ж... як довго ще триватиме війна? От від яких думок тоді у всіх нас голови пухли: як пережити останні місяці, коли весь час когось розстрілювали або вішали, коли ніхто не був у безпеці — ні нацисти, ні ненацисти — і хай йому чорт, як же довго це тривало, поки американці допхалися нарешті від Ахена до Рейну, трохи не цілих півроку. По-моєму, Вальтерчик, урівноважений, здоровий чоловік, що без тями любив своїх дітей, тоді вперше пізнав те, про що доти й гадки не мав: внутрішній конфлікт. Він жив собі за містом у своїй віллі, мав двох випещених псів, гарненьких діточок, автомобіль, земельку. Старі свої ділянки він продавав під будинки й казарми — не за гроші, ні, на гроші він ніколи не був дуже ласий, він волів щось певніше — удвічі, втричі більшу площу, тільки далі від центру, за містом. Бо він був оптиміст. Про здоров'я дуже дбав: щоранку побігає парком, тоді душ і добрий сніданок, тепер уже вдома, а як коли в церкву доведеться, вмів саме вчасно стати на коліно чи хутенько перехреститись. І ось звідкись узялися на його голову ця Лені й цей Борис — він і симпатизував їм, вони були найкращі робітники в нього, і хтось їх захищав, хтось невідомий йому, але дуже сильний — однак була ж іще й інша сила, що могла будь-кого вмить повісити, розстріляти або кинути в концтабір. Ви тільки не подумайте, ніби Вальтерчик раптом відкрив у собі той сторонній предмет, що його дехто знає під назвою "сумління", або ж ніби він, тремтячи від страху чи цікавості, раптом збагнув доти зовсім не зрозуміле йому чужоземне слово, наблизився до не знаного йому чужого краю, що його часом називають "моральність". Ні, ні. Ніщо його не тривожило, поки він багатів — тобто всередині не тривожило, бо зовні таке іноді бувало (адже й у наці, й у штурмовиків не обходилось без гризні). Він навіть частенько мав труднощі, і тоді ще, як у польовій господарській роті був, і в тридцять третьому, як за гроші давав утекти політичним діячам. Він і перед судом стояв, звичайним і "партійним судом честі" — тоді, як занадто вже знахабнів зі старими вінками та стрічками. Труднощів досить, але він їх не боявся, переборював, спокійно відкидав з дороги, посилаючись на ідейну й економічну вагу своєї діяльності як невтомного борця проти того ворога нації, що тоді називався "злиденний похорон". Труднощі бували, але в конфлікт із самим собою за те, що йому було корисне, він ніколи не потрапляв. Йому було байдужісінько й до євреїв, і до росіян, і до комуністів, і до соціал-демократів, і до всіх на світі,— але як повестись тепер, коли нагорі одна сила стоїть проти другої, а крім того,
Бооис і Лені симпатичні йому особисто і навіть — оце-то збіг обставин" — вигідні? Він чхав на те, що війну програно, політикою він не цікавився так само, як і "боротьбою, в якій вирішується доля німецького народу",— але, стонадцять чортів, хто міг йому сказати, яка вічність лишалася ще до кінця війни в липні сорок четвертого року? Він був певен, що треба переключатись на програну війну, але ж як знати, коли можна й слід буде це зробити?"
Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад "mens sana in corpore sano"? Чи знав він колись С. І, С. III, і П. ? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує "всякою дрібницею", то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.
Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), та, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) "чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття". Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із "збанкрутілим стерв'ятником". Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пель-церів коментар про непохитність його ремесла: "Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть".
Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: "Я ж не нелюд". Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. "Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: "Я ж не нелюд",— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: "Я ж не нелюд". Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: "Я ж не нелюд". Це навіть із психологічного погляду цікаво, що тоді робилося з Вальтером Пельцером ".
Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведе-ним: "Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче "з нами бог" або "господи, помилуй" у церкві, а згодом він почав варіювати оте "Я ж не нелюд" і казати ще: "Хіба ж я нелюд?"
Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): "Так, це правда. Це правда. "Я ж не нелюд" —"Хіба ж я нелюд?" — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував.