М."
Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.
Міцно тримати людей і обставини в своїх руках – це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.
Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.
– Іди спати, – сказав він йому.
– Зараз піду, тільки був тут ще один пан, – відказав слуга.
– Який пан?
– Він залишив картку, он лежить на столі.
На столі лежала візитна картка Марушевича.
– Ага… Що ж той пан казав?
– Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.
– Гаразд. На добраніч.
– Кланяюсь в ноги, пане.
Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: "…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…" Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.
Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: "Скаковий кінь – дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок – шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли – тридцять тисяч, разом – дев'яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п'ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних – отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п'ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…
А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!
Я маю сорок п'ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…"
Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.
Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.
– Чого тобі треба? – спитав Вокульський.
– Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.
– А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?
– Не питав, бо ви тоді були на війні.
– Ну, гаразд. Буду його кумом.
– То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?
– Гаразд, візьми собі сюртука.
– А припасувати на мене?..
– От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.
– Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.
– Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.
– Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, – відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.
Він відчував, що його пан у найкращому настрої.
Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п'ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу – віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.
За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.
Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.
– Ви дозволите, – промовив він після привітання, – я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…
– Готовий слухати найнезвичайнішу.
– Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), – казав виснажений молодик, – хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв'язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…
– Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?
– Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!
– То нащо ж вона купувала скакового коня?
– З двох причин, – відповів молодик. – По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.
Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.
– А саме?
– За вісімсот карбованців, – відповів молодик, опустивши очі.
– Де стоїть кінь?
– В манежі у Міллера.
– А документи?
– Ось вони, – вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.
– Можемо одразу скінчити? – спитав Вокульський, переглядаючи папери.
– Можемо негайно.
– Після обіду підемо дивитись на коня?
– Ну, звичайно…
– Значить, пишіть розписку, – сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.
– На вісімсот… звичайно?.. – промовив молодик.
Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.
Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: "Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.
Вони ж, напевне, не зустрінуться – ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…"
Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.
Як тільки він вийшов з під'їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в'їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. "Погана прикмета, – подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. – Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть".
Він повернувся додому і, як був – з капелюхом на голові і з палицею під пахвою, почав перегортати адрес-календар.
На щастя, він чув, що будинок Ленцьких десь в районі Єрусалимської Алеї; проте минуло кілька хвилин, поки він відшукав у календарі вулицю й номер. "Це б я добре зарекомендував себе перед адвокатом! – думав він, виходячи з квартири. – Одного дня умовляю людей довірити мені свої капітали, а другого купую кота в мішку. Звичайно, що так я одразу скомпрометував би або себе, або панну Ізабеллу".
Поблизу їхав візник. Вокульський сів у бричку і сказав везти себе до Єрусалимської Алеї. На розі він зліз і пішов у одну з бічних вулиць.
День був погожий, на небі ні хмаринки, брук чисто підметений. В багатьох будинках вікна відчинені, подекуди їх мили; пустотливий вітер розвівав спідниці у покоївок, причому можна було помітити, що варшавські служниці легше наважуються мити вікна на четвертому поверсі, ніж власні ноги. З багатьох квартир лунали звуки рояля, з дворів – звуки катеринок, монотонні вигуки рознощиків, тандитників та інших таких підприємців. Подекуди в воротях позіхали двірники в синіх сорочках; кілька собак ганяли по вулиці, якою ніхто не їздив; тут же бавились малі діти, здираючи кору з молодих каштанів, на яких ще не встигло потемніти ясно-зелене листя.
Взагалі вулиця здавалась чистою, спокійною і веселою.
На другому її кіпці навіть видно було клапоть неба й високі дерева. Але цей сільський пейзаж, такий по властивий для Варшави, загороджувало риштовання та висока цегляна стіна.
Йдучи правим тротуаром, Вокульський ще здалека побачив по лівий бік вулиці будинок, пофарбований яскраво-жовтою фарбою. У Варшаві дуже багато жовтих будинків, вона, мабуть, чи не найжовтіше місто під сонцем. Але цей будинок був жовтіший за інші, і на виставці жовтих предметів (яка, безумовно, колись буде влаштована), напевне, одержав би першу премію.
Підійшовши ближче, Вокульський переконався, що цей незвичайний будинок привернув не тільки його увагу: навіть собаки залишали на його стінах свої візитні картки частіше, ніж на інших.
– Хай тобі чорт, – тихо сказав Вокульський, – та це ж, здається, він і є… Це й справді був будинок Ленцьких.
Вокульський почав оглядати його.
Будинок – чотириповерховий, з залізними балконами, причому кожен поверх збудований в іншому стилі. Зате в архітектурі воріт панував єдиний мотив – віяло. Верхня частина воріт мала форму розгорненого віяла, яким могла б обмахуватись допотопна велетка. На обох половинках воріт були вирізьблені величезні прямокутники, по кутках оздоблені також розкритими віялами. Але найціннішою прикрасою воріт були головки цвяхів посеред кожної половинки таких величезних розмірів, наче саме вони прибивали ворота до будинку, а будинок – до Варшави.
Незвичайне було підворіття – з прогнилою підлогою, зате з мальовничими ландшафтами по стінах. Було там стільки пагорків, лісів, потоків та скель, що мешканці цього дому сміливо могли нікуди не виїжджати на літо.
Невеликий двір, оточений з трьох боків чотириповерховими флігелями, нагадував дно широкого колодязя, наповненого всілякими пахощами.