Як! Щоб вона ні на одну мить не виявила слабости до тебе?
— Ні.
— Могло статися так, що ти цього не помітив і втратив слушну нагоду. Боюся, що ти щось проґавив. Звичайно, з такими чесними, делікатними й ніжними людьми, як ти, воно так і буває.
— Але ти, кавалере, — питаю його, — чого ти шукаєш коло неї?
— Нічого.
— Ти не мав щодо неї жодних намірів?
— Пробач мені, з ласки твоєї, мав, і то досить довго; але прийшов ти, побачив і переміг. Я зауважив, що вона тільки те й робить, що на тебе дивиться, а на мене не звертає жодної уваги; я зрозумів і зробив для себе висновки. Ми лишилися добрими друзями; вона ділиться зо мною своїми маленькими таємницями, часом слухає моїх порад; і за браком кращого я погодився на підрядну ролю, на яку ти мене зіпхнув.
Жак: Пане, дозвольте вам сказати дві речі: перше те, що я ніколи не міг оповідати свою історію без того, щоб чи то нечистий, чи будь-хто інший не перебивав мені, а вам іде, як по-писаному. Так воно є в житті: один біжить по будяках і не поколеться, а другий пильно дивиться, куди стати ногою, і потрапить на колючку на чистій дорозі, так що прийде додому весь подряпаний.
Пан: Далебі ти забув свою примовку, і великий сувій, і про написане там, угорі?
Жак: Друга річ та, що я наполягаю на переконанні, що ваш кавалер Сент-Уен великий ошуканець. Поділивши ваші гроші з лихварями Лебреном, Мервалем, Матьє Фуржо чи Фуржо Матьє, Брідуа, він хоче накинути вам свою коханку, обкрутити вас з нею за підписом нотаря й благословенням священика, щоб потім ділити з вами вашу жінку... О, моє горло!..
Пан: Чи ти усвідомлюєш, що ти щойно зробив? Річ гидку й нахабну.
Жак: Що ж, на таке я здібний.
Пан: Ти нарікаєш, що тобі перебивають, і сам перебиваєш іншим.
Жак: Це наслідок поганого прикладу, який ви мені подаєте. Мати хоче крутити чоловікам голови, а від доньки вимагає порядности; батько хоче бути марнотратом, а від сина вимагає ощадности; пан хоче...
— Перебивати своєму слузі, перебивати, скільки йому захочеться, але не хоче, щоб слуга перебивав йому.
•••
Чи ти не боїшся, читачу, що станеш тут наново свідком такої самої сцени, яка відбулася в заїзді, коли один кричав: "Ти підеш униз"; а другий: "Я не піду"? Що мені заважає змусити тебе послухати вигуки: "Я перебиватиму". — "Ти не перебиватимеш"? Зовсім же певне, що вистачає мені лише трохи під'юдити Жака або його пана, і спалахне сварка; а вже як вона почнеться, хто знає, чим вона скінчиться? Але в дійсності вийшло так, що Жак скромно відповів своєму панові:
— Мій пане, я вам не перебиваю, лише з вашого дозволу розмовляю з вами.
Пан: Хай буде й так; але це ще не все.
Жак: А яку ж ще непристойність я міг собі дозволити?
Пан: Ти забігаєш оповідачеві наперед і позбавляєш його приємности приголомшити тебе несподіванкою; і вийшло так, що своєю підкресленою кмітливістю, яка була тут зовсім не до речі, ти відгадав те, що він мав тобі сказати, і йому не лишається іншого, як замовкнути; і я мовчу.
Жак: Ах, мій пане!
Пан: Хай будуть прокляті люди, що мають розум!
Жак: Згода, алеж ви не будете такі жорстокі...
Пан: Погодься принаймні, що ти цього заслуговуєш.
Жак: Згоден. Але попри це все ви подивитеся на годинник, щоб знати, котра година, візьмете понюшку табаки, ваше роздратування уляжеться, і ви будете продовжувати свою історію.
Пан: Цей шалапут витіває зо мною, що йому захочеться...
Кілька днів по цій розмові з кавалером він прийшов знову до мене; у нього був вигляд переможця.
— А що, друже, — сказав він мені, — може, ти й наступного разу будеш сумніватися у правильності моїх передбачень? Я ж тобі виразно сказав, що сила по нашому боці: ось тобі лист від милої, так, лист, лист від неї...
Лист був дуже ніжний, сповнений закидами, наріканнями й іншим подібним; і я знову почав учащати до їхнього дому.
Читачу, ти зупинився й не читаєш далі. Що тобі? Ага, здається, я тебе розумію: ти хотів би почитати цей лист. Пані Ріккобоні* не завагалася б показати його тобі. Я переконаний, що ти шкодуєш і за тим листом, який пані де Ляпоммре продиктувала тим двом побожним. Хоч той лист було багато важче написати, ніж Аґатин, і хоч я зовсім не схильний перебільшувати можливості свого таланту, я все таки якось упорався б з ним; але лист не був би оригінальний. Вийшло б те саме, що з пишною промовою Тіта Лівія в його "Історії Риму"* чи кардинала Бентівольйо в його "Фляндрських війнах".* Їх читають з приємністю, але вони руйнують ілюзію. Історик, який приписує своїм персонажам промови, яких вони не виголошували, може з таким самим успіхом приписувати їм вчинки, яких вони не робили. Тому я прошу тебе не наполягати на цих двох листах і читати далі.
Пан: Вони хотіли допитатися в мене, чому я зник; я відповідав, що спало мені на думку, і вони вдоволилися тим, що я їм казав. А поза тим усе пішло знову так, як було й раніше.
Жак: Тобто ви продовжували далі викидати гроші, а ваші любовні справи лишалися майже на тому самому місці.
Пан: Кавалер допитувався в мене, як справи, і видно було, що це його дедалі більше непокоїло.
Жак: І цілком можливе, що непокоївся він зовсім щиро.
Пан: Чому ти так думаєш?
Жак: Чому? Тому що...
Пан: Ну, говори ж далі.
Жак: Ні, я стримаюся: хай скаже сам оповідач.
Пан: Я бачу, що моя наука пішла тобі на користь, і це тішить мене... Одного дня кавалер запропонував мені прогулянку, щоб ми могли поговорити без свідків. Ми вирішили перебути цілий день за містом і раннім-ранком вирушили в дорогу. Потім пообідали в придорожньому заїзді, там таки й повечеряли. Вино було чудове, ми пили багато і розмовляли про політику уряду, про релігію, оповідали любовні історії. Ще ніколи кавалер не виявляв до мене стільки довір'я і дружньої одвертости; він розповідав мені всі пригоди свого життя з неймовірною одвертістю, не приховуючи від мене ні доброго, ні злого. Він пив, обнімався зо мною, плакав від розчулення; я й собі пив, обнімався з ним, плакав від розчулення. У всій його поведінці в минулому, як він запевняв, не було жодного поганого вчинку, крім одного, що його він ніколи не може собі пробачити, так що й каратиметься з нечистим сумлінням до самої смерти.
— Кавалере, розкажи мені по щирості все, як своєму другові, і тобі полегшає. Ну ж бо, про що йдеться? Можливо, про дрібну помилку, значення якої ти перебільшуєш з властивою тобі делікатністю?
— Ні, ні, — скричав кавалер, опустивши голову на руки й закриваючи від сорому обличчя. — Це остання гидота, непрощенна гидота. Чи ти повіриш, що я, кавалер Сент-Уен, обдурив, тільки подумай, — обдурив свого друга?
— І як це сталося?
— Гай-гай, ми бували з ним в одному домі, він і я, як ми з тобою. І була там молода дівчина, як панна Аґата. Він закохався в неї, тим часом як вона полюбила мене. Він руйнувався, витрачаючись на неї, а я користувався її прихильністю. І я ніяк не міг набратися мужности, щоб відкрити йому очі. Але щойно мені трапиться зустрітися з ним, я йому все розповім. Ця страшна таємниця, яку я ношу в глибині свого серця, пригноблює мене; це такий тягар, якого я категорично мушу позбутися.
— І добре зробиш, кавалере.
— Ти радиш мені так зробити?
— Раджу тобі беззастережно.
— А що ти думаєш, як подивиться на справу мій друг?
— Коли він твій друг і йому не бракує почуття спра-ведливости, він знайде виправдання для тебе в собі самому; він буде зворушений твоєю щирістю й каяттям; він кинеться до тебе в обійми з розпростертими руками; він зробить так, як зробив би я на його місці.
— Ти в цьому переконаний?
— Так, переконаний.
— І так повівся б ти сам?
— Я в цьому не сумніваюся...
Миттю кавалер підвівся і, з повними сліз очима й розпростертими руками, кинувся до мене, кажучи:
— Мій друже, обніми мене.
— Як, кавалере, — питаю я йото, — виходить, це ти? Я? Та шльондра Аґата?
— Так, мій друже. Я не наполягаю, щоб ти дотримував слова, твоя воля діяти, як тобі до вподоби. Коли ти думаєш так, як і я, що мої вчинки непрощенні, не прощай мені; підведися, залиши мене, поклади назавжди зневагу на мене і покинь мене в моєму болі й соромі. О, мій друже, якби ти знав, як безмежно заволоділа ця злодюжка моїм серцем! Я народився чесною людиною, і тепер можеш собі уявити, як я мусів страждати від тієї ганебної ролі, до якої я сам себе принизив! Скільки разів я відводив від неї очі, щоб, зідхаючи від сорому за її й свою зраду, зупинити їх на тобі. Просто не можу збагнути, як могло статися так, щоб жодного разу ти цього не помітив...
Тим часом я застиг у непорушності, як кам'яний стовп, ледве сприймаючи щось з того, що говорив кавалер. Я лише вигукував:
— Ах, негідниця! Ах, кавалере, ти, ти, мій друг!
— Так, я був твоїм другом і є ще ним далі, тому що посідаю одну таємницю, з допомогою якої можу вирвати тебе з пут цієї потвори; це таємниця — більше її, ніж моя. Особливо великого розпачу завдає мені думка, що ти не зміг домогтися від неї нічогісінько, що могло б відшкодувати тебе за все те, що ти зробив для неї...
(Тут Жак почав сміятися й підсвистувати).
— Алеж це з "Істина в вині" Колле...*
Читачу, ти сам не знаєш, що кажеш. Пнешся удавати з себе мудрого, а говориш дурниці. У вині так мало істини, що, зовсім навпаки, треба було б сказати: у вині фальш. Але я дозволив собі нечемність супроти тебе; мені дуже прикро, і я прошу ласкаво вибачити мені.
Пан: Мій гнів поволі улігся. Я обняв кавалера; він повернувся знову на своє місце, сперся ліктями на стіл і закрив очі стисненими кулаками, не насмілюючися глянути мені в очі.
Жак: Він був глибоко засмучений, і ви, в доброті своїй, потішали його?.. (Жак свиснув ще раз).
Пан: Найкращий вихід з становища, як мені здавалося, був у тому, щоб обернути справу на жарт. І на кожне моє веселе слово кавалер відповідав:
— Нема в світі другої такої людини, як ти; ти неповторний; ти у сто разів ліпший від мене. Я сумніваюся, чи в мене вистачило б шляхетности або й сили волі пробачити тобі таку образу, а ти жартуєш, це щось безприкладне.