Увесь цей час я тримав його на селі, де вчитель навчив його читати, писати й рахувати. Це недалеко звідси, і я користуюся з нагоди, щоб сплатити тим людям усе, що їм належиться, забрати його й віддати навчати якомусь ремеслу.
Жак та його пан заночували ще раз у дорозі. Вони були вже надто близько до мети своєї подорожі, щоб Жак починав далі історію свого кохання. До того ж у нього досі болить горло. Другого дня вони прибули… – Куди? – Слово честі, не знаю. – А що їм треба було робити там, куди вони їхали? – Усе, що вам завгодно. Хіба Жаків пан розказував про свої справи кому прийдеться? У всякому разі, ці справи не вимагали більше як двотижневого перебування там, куди вони приїхали. Добре чи зле вони кінчились? Знову‑таки не знаю. Горло у Жака перестало боліти завдяки двом антипатичним йому засобам: дієті та спочинку.
Одного ранку пан сказав своєму слузі:
– Жаку, гнуздай і сідлай коні та наливай свою кабаківку. Треба їхати, ти знаєш куди…
Зразу так і зробили. От рушили вони до місця, де вже десять років коштом Жакового пана утримувалась дитина шевальє де Сент‑Уена. На деякій відстані від житла, яке вони допіру покинули, пан звернувся до Жака з такими словами:
– Що ти скажеш, Жаку, про моє кохання?
Жак. Що дивні речі написано на небі. От зробилася бозна‑як дитина. Хто знає, яку роль відіграє у світі цей байстрюк? Хто знає, чи не народився він для щастя або повалення якогось царства?
Пан. Ручуся, що ні. Я зроблю з нього доброго токаря або годинникаря. Він одружиться, матиме дітей, що точитимуть до смерті ніжки до стільців на цім світі.
Жак. Атож, коли так написано на небі. Але хіба не може вийти Кромвель з токарної майстерні? Хіба той, хто стяв голову своєму королю, не вийшов з броварні, і хіба не кажуть тепер…
Пан. Облишмо це. Ти видужав і знаєш історію мого кохання. По совісті випадає вже й тобі почати далі історію свого.
Жак. Усе цьому противиться. По‑перше, їхати вже нам недовго, по‑друге, я забув, на чому спинився, по‑третє, маю отут бісове передчуття, що ця історія не повинна закінчитися, що це оповідання спричинить нам нещастя і що тільки‑но я почну його знову, його переб'є якась щаслива чи нещаслива катастрофа.
Пан. Якщо щаслива, тим краще!
Жак. Згоден, але ось почуваю, що вона буде нещаслива.
Пан. Нещаслива! Хай. Але хіба їй завадить статися, нехай говоритимеш ти чи мовчатимеш?
Жак. Хтозна!
Пан. Тобі треба було б народитись на два‑три століття раніше.
Жак. Ні, пане, я народився вчасно, як і все на світі робиться.
Пан. З тебе був би великий авгур.
Жак. Не знаю достоту, що таке авгур, та й не цікаво мені те знати.
Пан. Це ж один з важливих розділів твоєї розвідки про ворожіння.
Жак. То правда. Але її написано вже так давно, що я не пам'ятаю з неї жодного слова. Стривайте, пане, ось що тямить у цьому більше, ніж усі авгури, гуси‑провісники й священні курчата республіки – кабаківка. Запитаймо кабаківку.
Жак узяв кабаківку й довго з нею радився. Пан дістав годинника й табакерку, подивився, котра година, нюхнув табаку, а Жак сказав:
– Тепер, здається мені, я бачу нашу долю менш лихою. Скажіть, де я спинився.
Пан. У Деглановому замку. Твоє коліно трохи загоїлось, і Деніза дістала від матері наказа доглядати тебе.
Жак. Деніза була слухняна. Рана в моєму коліні майже закрилася. Я міг навіть танцювати тієї ночі перед хлопчиком. Проте мене мучили іноді страшенні болі. Замковому хірургові, що розумівсь на цьому трохи більше за свого колегу, спало на думку, що причиною цих болів могла бути лише присутність стороннього тіла, що лишилось у м'язах після того, як вийняли кулі. Через те він прийшов до мене вранці, присунув до мого ліжка стола і, коли відкрили мою завісу, я побачив на тому столі силу різного інструменту, Денізу, що сиділа в головах і плакала гарячими сльозами, її матір, що сумовито стояла, склавши руки, і хірурга, який скинув плаща, закачав рукава куцини й тримав у правій руці ножа.
Пан. Ти мене лякаєш.
Жак. Я сам злякався.
– Друже, – сказав мені хірург, – вам обридло мучитись?
– Дуже обридло.
– Хочете покінчити з цим і зберегти свою ногу?
– Безперечно.
– То дайте її сюди й дозвольте мені коло неї попрацювати…
Я дав свою ногу. Хірург бере ручку свого ножа в зуби, підводить мою ногу собі під ліву руку, затискає її міцно, виймає з рота ножа, встромляє його лезо в розтин моєї рани й робить мені глибокий і широкий розріз. Я й не скривився, але Жанна відвернулася, Деніза пронизливо скрикнула й втратила свідомість…
Тут Жак урвав своє оповідання і вчинив новий напад на кабаківку. Напади були тим частіші, чим коротша відстань, тобто як кажуть геометри, обернено пропорційна до відстані. Він був у своїх вимірах такий точний, що з повної на від'їзді кабаківка ставала порожня по приїзді. Добродії з управи мостів і шляхів могли б зробити з неї чудовий шляхомір, і кожен напад на неї мав здебільшого свою достатню підставу. Цього разу його вчинено було на те, щоб опритомнити Денізу й очунятись від болісного розтину, що його зробив Жакові в коліні хірург. Коли Деніза очутилась і сам він став на силі, то повів далі.
Жак. Цей величезний розтин розкрив до глибини мою рану, звідки хірург витяг щипцями малесенький шматочок сукна від моїх штанів, що там лишився і своєю присутністю спричиняв болі й не давав рані повністю затягнутися. Після цієї операції мій стан завдяки Денізиному доглядові дедалі кращав, болі й пропасниця зникли, з'явився апетит, повернувся сон, і я відчув, що набираюся сили. Деніза перев'язувала мене надзвичайно пильно і дбайливо. Треба було бачити, як обережно й легко знімала вона мою перев'язку, як боялася завдати мені хоч трохи болю, як промивала мені рану. Я сидів край ліжка, вона стояла одним коліном на землі, моя нога лежала в неї на стегні, яке я іноді стиха натискував. Однією рукою я спирався їй на плече і зворушливо дивися на неї. їй, здається, це подобалося. Коли вона закінчувала перев'язувати, я брав її за руки, дякував, не знав, що сказати і як засвідчити свою подяку. Вона стояла, опустивши очі, і мовчки слухала мене. У кожного коробейника, що приходив до замку, я їй неодмінно купував що‑небудь: то косинку, то кілька аршин ситцю чи серпанку, золотий хрестик, бавовняні панчохи, каблучку, гранатове намисто. Купивши щось, мав мороку запропонувати, а вона мала мороку прийняти. Спочатку я показував їй річ. Якщо вона їй подобалась, я казав: "Це я вам купив, Денізо…" Коли вона приймала, моя рука тремтіла, даючи їй дарунка, а її рука – беручи його. Одного дня, не знаючи вже, що їй подарувати, я купив підв'язки. Вони були шовкові, обшиті білим, синьо‑червоні і з девізом. Уранці, перед тим як вона прийшла, я поклав їх на спинку стільця, що стояв коло мого ліжка. Деніза зразу їх побачила й сказала:
– О, які гарні підв'язки!
– Це моїй коханій, – відповів я.
– Так у вас є кохана, пане Жаку?
– Звичайно! Хіба я вам ще не казав?
– Ні. Вона, певно, дуже люба, правда?
– Надзвичайно.
– І ви її дуже кохаєте?
– Усім серцем.
– І вона вас так само кохає?
– Про це не знаю. Ці підв'язки – їй, і вона пообіцяла мені ласку, від якої я, мабуть, розгублюсь, коли дістану.
– Яка ж це ласка?
– Така, що із цих двох підв'язок я одну надіну власними руками…
Деніза почервоніла, не зрозуміла моїх слів, подумала, що підв'язки справді для іншої, посмутніла, робила все не до ладу, не знаходила потрібного для перев'язки, хоч воно було в неї перед очима, перекинула вино, яке поставила грітися, підійшла до мого ліжка перев'язувати, взяла мою ногу тремтячою рукою, незграбно розв'язала бинти, а коли треба було промити рану, забула все потрібне до цього, почала шукати, і, коли перев'язувала, я побачив, що вона плаче.
– Ви, здається, плачете, Денізо. Що це з вами?
– Нічого.
– Може, вас образили?
– Так.
– А хто ж це, лихий, образив вас?
– Ви.
– Я?
– А так.
– Як же це сталося?..
Замість відповіді вона показала очима на підв'язки.
– Ото, – сказав я їй, – через це ви плачете?
– Атож.
– Ет, не плачте, Денізо, я їх вам купив!
– Ви щиру правду кажете, пане Жаку?
– Щирісіньку, таку правду, що ось вони вам.
І подав їй обидві. Але одну затримав. Умить вона усміхнулася крізь сльози. Я взяв її за руку, підвів до ліжка, взяв її ногу й поставив на край, закотив їй спідниці до коліна, де вона притиснула їх обома руками, поцілував їй ногу й надів підв'язку, що тримав у руці, та тільки‑но встиг надіти, як увійшла її мати Жанна.
Пан. От недоречний візит.
Жак. Може, так, може, ні. Вона звернула увагу не на наше замішання, а на підв'язку, що була в руках у її дочки.
– От гарна підв'язка, – сказала вона, – а де ж друга?
– На нозі, – відповіла Деніза. – Він сказав мені, що купив їх своїй коханій, я зміркувала, що то мені. Якщо я одну наділа, мамо, то й другу мушу собі взяти, правда?
– Ах, пане Жаку, правду Деніза каже, підв'язка потребує пари, а ви ж не схочете відібрати в неї ту, що на ній.
– Чому не схочу?
– Бо цього Деніза не схоче, та й я також.
– То помиримось на тому, що я їй другу при вас надіну.
– Ні, ні, цього не можна.
– То хай віддасть мені обидві.
– Цього теж не можна.
Але Жак та його пан в'їздили в село, де вони мали побачити дитину й годувальників дитини шевальє де Сент‑Уена. Жак замовк, а пан сказав:
– Злізьмо з коней і зробімо тут паузу.
– Чому?
– Бо, скільки бачу, твоє кохання доходить до кінця.
– Не зовсім.
– Коли дійшлося до коліна, дорога вже недалека.
– У Денізи, пане, стегно було довше, ніж в інших.
– Злізьмо все‑таки.
Вони злізли з коней, Жак перший мерщій кинувся допомагати панові, що не встиг опертися ногою об стремено, як ремінь порвався, і верхівець мій, перекинувшись навзнак, упав би на землю, коли б слуга не підхопив його на руки.
Пан. Он як ти пильнуєш мене, Жаку! А що якби я зламав ребро, руку, розбив голову або й на смерть убився?
Жак. Велике лихо!
Пан. Що ти кажеш, мурло? Стривай, стривай, я навчу тебе говорити…
І пан, обмотавши двічі свого батога об руку, ну гнатися за Жаком, а Жак ну бігти круг коня, регочучи, а пан ну клясти в чорта й Бога, лютувати й теж круг коня бігати, обсипаючи Жака лайкою, і бігали вони, аж поки обидва, спітнілі та знесилені, не спинилися один з одного боку коня, а другий – з другого, Жак – відсапуючи й сміючись, пан – відсапуючи й кидаючи на нього гнівні погляди.