Він серйозно обдумав, звідки треба почати свій політ, і у нього були поважні причини, щоб піднятися саме з острова Занзібар. Розташований цей острів біля східного узбережжя Африки під 6 ° південної широти, тобто на чотириста тридцять географічних миль [14] нижче екватора. Звідси ж вирушила незадовго до того остання експедиція, послана до Великих озер для відкриття витоків Нілу.
Потрібно зауважити, що Фергюсон мав на увазі зв'язати результати двох головних досліджень: доктора Барта в 1849 році і лейтенантів Бертона і Спіка в 1858 році.
Доктор Барт – дослідник походженням з Гамбургу, який отримав для свого земляка Овервега і для себе дозвіл приєднатися до експедиції англійця Річардсона; він керував місією в Судані.
Ця величезна країна розташована між 15 ° та 10 ° північної широти, тобто, щоб досягти її, необхідно просунутися понад півтори тисячі кілометрів у внутрішні частини Африки.
До цього часу ця країна була відома лише мандрівкою Денхема, Клаппертона і Одні, з 1822 по 1824 р. Річардсон, Барт і Овервег, прагнучи продовжити свої розслідування, прибули до Тунісу і Тріполі, як їх попередники, і прагнули дістатися до Мурзука, столиці Фезану.
Потім вони відмовляються від перпендикулярної лінії і роблять гачок на заході у напрямку до Ґата, спілкуючись не без труднощів з туарегами. Після тисячі сцен мародерства, жорстокості, збройного пограбування їх караван прибуває у жовтні у величезний оазис Асбен. Доктор Барт відокремлюється від своїх супутників, здійснює екскурсію до містечка Агадес і знову приєднується до експедиції, яка починається знову 12 грудня. Вона прибуває в провінцію Дамергу; там троє мандрівників розділяються, і Барт вирушає в Кано, де він терпляче займається дослідженнями і платить чималу данину.
Незважаючи на сильну лихоманку, 7 березня він покинув місто, з ним пішов один слуга. Основна мета його подорожі – дослідити озеро Чад, від якого він ще на відстані триста п'ятдесят миль. Потім він прямує на схід і доходить до містечка Цуріколо, у Борну, яке є ядром великої центральної імперії Африки. Там він дізнається про смерть Річардсона, що вбитий втомою і неприємностями. Він прибуває в Куку, столицю Борну, на березі озера. Нарешті, через три тижні, 14 квітня, через дванадцять з половиною місяців після виїзду з Триполі, він дійшов до міста Нгорноу.
29 березня 1851 р. ми знову зустрічаємось з Овервегом, щоб відвідати царство Адамауа, на південь від озера; він досягає містечка Йола, трохи нижче 9 градусів північної широти. Це гранична межа, до якої добрався цей полуденний мандрівник на південь.
Він повертається в серпні в Куку, звідси послідовно курсує у Мандара, Баргімі, Канем і досягає максимальної межі на сході — міста Масена, розташованого на відстані 17 ° 20 ' західної довготи [15].
Після смерті свого останнього супутника, Овервега, доктор Барт 25 листопада 1852 року вирушає на захід, відвідує Сокото, переправляється через Нігер і, нарешті, добирається до Тімбукту, де нудиться протягом довгих восьми місяців, переносячи образи шейха, погане поводження і нестатки. Але настає момент, коли перебування християнина в місті не може бути більше терпимо. Феллахи відкрито загрожують йому, і 17 березня 1854 роки йому доводиться тікати на кордон, де він ховається протягом тридцяти трьох днів, в найповнішій знедолі, Звідси в листопаді йому вдається дістатися спочатку до Кано, а потім в місто Кука. Проживши тут чотири місяці, він відновлює дорогу до Денхема. Тріполі доктор досяг тільки в серпні 1855 року, а 6 вересня того ж року він — єдиний з учасників експедиції — приїжджає в Лондон.
Такі в загальних рисах відважні мандри доктора Барта.
Семюель Фергюсон зазначив особливо ретельно, що Барт зупинився на 4 ° північної широти і 17 ° східної довготи.
Подивимося, що робили в цей час лейтенант Бертон і Спік в Східній Африці.
Різні експедиції, що піднімалися вгору по Нілу, ніколи не могли дістатися до таємничих джерел цієї річки.
За повідомленням Фердинанда Берні, німецького лікаря, експедиція, яка відправилася углиб Африки в 1840 році під егідою Мехмета-Алі, зупинилася в Гондокоро, між четвертою та п'ятою північними паралелями.
У 1855 році Брён-Ролле, савойєць, призначений консулом Сардинії в Східний Судан, замість померлого Ваде, виїхав з Хартума під ім'ям купця Якуба, який торгує камеддю і слоновою кісткою. Він досяг Белень, розташовану за четвертим градусом. Тут він захворів і повернувся в Хартум, де помер в 1857 році.
Ні доктор Пеней, начальник єгипетської медичної служби, який дістався на невеликому пароплаві до місцевості, розташованої на градус нижче Гондокоро, і, повернувшись в Хартум, помер там від виснаження, ні венеціанець Міані, який об'їхав водоспади під Гондокоро і добрався до другої паралелі, ні мальтійський купець Андреа Дебоно, що пройшов трохи далі по Нілу, не могли переступити через цю зачаровану межу. У 1859 році Гійом діючи за дорученням французького уряду відправився в Хартум по Червоному морю і відплив по Нілу з двадцятьма солдатами і екіпажем, який налічував десятка два матросів, але і він не пішов далі Гондокоро; життя його було у великій небезпеці. Експедиція, на чолі якої стояв д'Ескейрак де Лотюр, теж намагалася досягти витоків Нілу.
Але мандрівників зупинила все та ж фатальна межа. Посланці Нерона колись досягли дев'ятого градуси широти; отже, за вісімнадцять століть було виграно якихось п'ять або шість градусів, тобто від трьохсот до трьохсот шістдесяти географічних миль [16].
Деякі з мандрівників намагалися досягти витоків Нілу, взявши за відправний пункт східне узбережжя Африки.
Шотландець Брюс, подорож якого тривала з 1768 до 1772 року, виїхав з абіссінського порту Масауа, перетнув область Тигре, побував на руїнах Аксума, побачив витоки Нілу там, де їх не було, і не домігся жодних серйозних результатів.
У 1844 році доктор Крапф, англійський місіонер, заснував місію в Момбасі, недалеко від Занзібару, і відкрив разом зі священиком Ребманном дві гори на відстані трьохсот миль від берега; це гори Кіліманджаро і Кенія, на які піднялися Хейглін і Торнтон.
У 1845 році француз Майзан висадився один в Багамайо навпроти Занзібару і дістався до Джеламора, де загинув від жорстоких тортур, яким його піддав вождь одного з племен.
У 1859 році в серпні молодий мандрівник Рошер з Гамбурга, приєднавшись до каравану арабських купців, дійшов до озера Ньяса, де був захоплений під час сну і убитий.
Нарешті, в 1857 році лейтенанти Бертон і Спік, два офіцери бенгальської армії, були послані Лондонським географічним товариством шукати Великі Африканські озера. 17 липня вони покинули Занзібар і попрямували прямо на захід.
Після чотирьох місяців нечуваних страждань (багаж їх був розграбований, а носильники перебиті) вони досягли Казеха, збірного пункту купців і караванів. Це була область Місячних гір, і тут вони зібрали дорогоцінний матеріал щодо побуту, управління, релігії, фауни і флори країни. Звідси вони рушили до першого з Великих озер — Танганіка, розташованого між 3 ° і 8 ° південної широти. Добралися вони до нього 14 лютого 1858 року. Тут наші мандрівники ознайомилися з різними племенами (велика частина їх — людожери), що жили по берегах озера.
У зворотний шлях вони пустилися 26 травня і 20 червня були вже знову в Казехе. Тут Бертон захворів і кілька місяців пролежав у ліжку. Спік же скористався цим часом, щоб пройти більше трьохсот миль на північ, до озера Укереве. Досяг він цього озера 3 серпня, але йому вдалося оглянути лише невелику частину його, розташовану на 2 ° 30 ' південної широти.
Спік повернувся в Казех 25 серпня і незабаром разом з Бертоном попрямував до Занзібару, куди мандрівники прибули тільки в березні наступного року. Звідси ці два сміливих дослідника відбули до Англії. Паризьке географічне товариство присудило їм премію.
Доктор Фергюсон не забув зі звичайною своєю точністю зауважити, що ця остання експедиція не перейшла 2 ° південної широти і 29 ° східної довготи.
Отже, мета доктора Фергюсона полягала в тому, щоб з'єднати дослідження Барта з пізнішими дослідженнями Бертона і Спіка. Для цього треба було просунутися по африканському материку більш ніж на дванадцять градусів.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ.
Сни. Кеннеді. — Зловживання займенниками множини. — Натяки Діка. — Прогулянка по карті Африки. — Між двома точками циркуля. — Новітні експедиції. — Спік і Грант. — Крапф, Декка, Хейглін.
Доктор Фергюсон дуже енергійно готувався до від'їзду. Він особисто керував спорудженням повітряної кулі, роблячи в ній деякі зміни, невідомо які, бо доктор щодо цього був німий як риба. Він уже давно почав вивчати арабську мову, а також різні ідіоми негрів і завдяки своїм лінгвістичним здібностям зробив великі успіхи.
Тим часом його друг-мисливець не відходив від нього ні на крок. Мабуть Дік боявся, як би Семюель не полетів, не сказавши йому ні слова. Не раз шотландець знову поривався переконувати друга відмовитися від свого задуму, але той був непохитний. Часом Кеннеді звертався до нього з патетичним благанням, але і це не обходило доктора. І ось Діку стало здаватися, що Фергюсон як би вислизає у нього з рук. Бідний шотландець дійсно заслуговував жалю. Він уже не міг інакше як з жахом дивитися на блакитне склепіння небес. Навіть уві сні у Діка паморочилося в голові від якогось похитування, і щоночі йому ввижалося, що він летить вниз з невимірних висот.
Треба додати, що під час цих жахливих кошмарів бідний Дік рази два навіть звалився зі свого ліжка. І він зараз же показував Фергюсону свою побиту голову.
— Адже і впав-то я все з якихось трьох футів, ніяк не більше, — додав він добродушно, — а шишка он яка! Посудіть самі.
Ця інсинуація, в якій чулася глибока зневіра, однак, не збентежила доктора.
— Ми не впадемо, — заявив він.
— А якщо все-таки впадемо?
— Кажу тобі — не впади!
Це було сказано так рішуче, що Кеннеді не знайшов, що заперечити.
Особливо дратувало його те, що доктор, здавалося, зовсім не зважав на заперечення, знаходячи, що Кеннеді безповоротно призначений самою долею бути його супутником в повітряній подорожі. Це була вирішена справа. Семюель нестерпно зловживав займенником першої особи множини: "ми посуваємося вперед", "ми будемо готові такого-то числа", "ми вирушимо" ...